10 років «Іловайському котлу»: хроніка та уроки початку повномасштабного вторгнення

7 серпня – 3 вересня 2014 року - дати першої повномасштабної битви між українською армією та російськими окупаційними військами, яка називається істориками «Іловайський котел». З цією битвою пов'язана і пам'ятна дата у нинішньому календарі України – 29 серпня, День пам'яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність. Саме 29 серпня 2014 року сталася Іловайська трагедія. Коротко про розповідає про те, що відбувалося у степах Донбасу десять років тому.

«Ворота Кавказу» не на запорі

Про те, що на карті Донецької області є містечко Іловайськ, навряд чи знали багато хто за межами регіону. Населення - тисяч 15, із містоутворюючих підприємств – залізничний вузол і депо. Через Іловайськ йшла дорога до українсько-російського прикордонного пункту «Успенка», а зі станції «Іловайськ» їхали поїзди до Сухумі, Адлера, Сочі та Батумі. Місцеві поети гордо називали Іловайськ «воротами Кавказу».

Саме в ці «ворота» влітку 2014-го на Донбас із південного сходу вдерлися російські війська. До цього наявність кадрових російських військовослужбовців в Україні їхнє керівництво всіляко заперечувало, з усмішкою кажучи «іхтамнєт». Проте донеччани, за їхніми словами, розпізнавали «прийшлих» легко: за виправкою, російським акцентом у мові, зайвою цікавістю щодо інфраструктури міста та настроїв мешканців… Та й самі «гості» напідпитку в місцевих закладах відверто говорили чимало. Були переконані, що в Донецьку тільки на них і чекали, тому й приховувати нічого.

- Росіян було багато, власне, вони розгойдували місто з березня – мітинги, захоплення будівель, прокуратури, міліції, пошуки «зрадників» - українських активістів, журналістів, правоохоронців… Все робилося дуже грамотно, видно було, що керують зіткненнями досвідчені люди, які мають військовий вишкіл і навички спецслужб, - згадує колишній донеччанин Олександр Марченко, який живе зараз у Києві.

У квітні росіянами та «ополченцями ДНР» було захоплено кілька міст та селищ у Донецькій області (у Луганській події розвивалися дзеркально). Україна оголосила про початок Антитерористичної операції (АТО), проте активних дій столиця регіону не бачила і не чула. У травні було окуповано й Іловайськ.

- Ніхто не вірив, що все це насправді жахливо, що це війна. Виїжджали, щоб повернутися через 2-3 тижні, тим більше у дітей канікули. Думали, що це все тимчасово, ось-ось підійде українська армія і вижене «оплаченців», як ми тоді називали всю цю місцеву шушеру, яка пішла воювати проти своїх сусідів за гроші, - додає ексдончанин.

Увесь цей час з боку ділянки кордону з РФ (пункт пропуску «Успенка», а також «Маринівка») на допомогу «повсталим» йшли військові вантажі – Росія допомагала чим могла, і складалися ці вантажі в хабі - Іловайську. Завданням ЗСУ стало перерізати цей шлях, звільнити Іловайськ та оточити Донецьк спочатку наполовину, а потім і повністю. До цього ЗСУ активно йшли Донецьким і Луганським регіонами, звільняючи захоплені окупантами міста. І спочатку здавалося, що Іловайськ не стане серйозною перешкодою.

1:18 на користь росіян

Згодом розвідка українців донесла: бойовики зосередилися у Іловайську. Проте українська армія прорвалася до міста і перекрила трасу на сусідній Харцизьк, який перебуває на шляху до Донецька. До міста увійшли добровольчі батальйони «Донбас», «Шахтарськ» та «Дніпро-1» за підтримки ЗСУ і зайняли західну частину міста.

Східна частина Іловайська була відокремлена від західної залізницею. На «сході» і засіли бойовики, закріпившись у найвигідніших точках. Ішли такі бої, що у місті не залишилося живого місця: будівлі, школи, депо – все було посічено кулями та осколками снарядів. Убитих хоронили прямо в рештках розкурочених снарядами міських клумб – спекотний серпень та неможливість евакуації тіл під щільним вогнем перетворили палісадники та пустирі на справжні цвинтарі. Запах від незахованих тіл, що розкладалися, стояв над Іловайськом ще довго.

Українці просили підкріплення: їм все важче було відстоювати свої позиції, з Донецька прибували бойовики та озброєння (яке «дістали з донецьких шахт» – так пояснювали наявність мінометів та ПЗРК самі сепаратисти). Але висунула свої війська Росія - через український кордон, який нині контролювався бойовиками.

- Українська армія на той момент… Ви пам'ятаєте, якою була наша армія станом на 2014 рік – її практично не було! Все було розкрадено, розпродано, бійці до ладу не навчені. Але ці хлопці кілька днів у Іловайську стримували спочатку переважаючі сили противника, а потім протистояли добре навченим і спорядженим російським військовим. Кадрові російські частини зайшли з боку «Успенки», пройшли Амвросіївку та Саур-могилу, навівши жах на місцевих мешканців та розстрілюючи всіх, хто здавався їм українським солдатом. Іловайськ опинився в оточенні, українські солдати відрізані від підкріплення. Бої не припинялися ні на хвилину, – згадує колишній донеччанин Ілля Лукаш.

Тобто пряме вторгнення Росії в Україну відбулося в ніч із 23 на 24 серпня 2014 року.

Набагато пізніше цих подій Генпрокуратура України повідомила, що тоді біля Іловайська зібралося понад 3500 російських солдатів, 60 танків, більше 300 БМД та БМП, кілька протитанкових ракетних комплексів, десятки мінометів та інших знарядь. Співвідношення сил на той момент було приблизно 1:18 на користь росіян. Це були солдати, які «заблукали», як єхидно заявив їхній президент.

Так утворився «Іловайський котел», в якому опинилися до 1500 українських бійців із батальйонів «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», «Донбас» та частин ЗСУ.

Три останні дні

Чи знали у вищому керівництві країни про цю ситуацію? Командири «добробатів» кажуть, що знали – вони попереджали, що «котел» може зачинитись без додаткових сил. Однак виразних наказів зверху не надійшло: ні стояти до останнього, ні прориватися всіма силами, ні здаватися в полон. Лунало лише похмуре «чекайте, йдуть переговори».

• 27 серпня був останній бій, коли сили української армії спробували прорвати кільце зовні, щоб зайти до Іловайська до своїх побратимів. На жаль, цей бій був приречений.
• 28 серпня нарешті було ухвалено рішення: командування України домовилося з російською стороною про вихід своїх бійців із міста. Без озброєння та техніки.
• 29 серпня глава Росії Путін закликав підконтрольних бойовиків відкрити "гуманітарний коридор" для українських солдатів.

"Коридор" відчинили. І коли українські колони почали рухатися, їх почали розстрілювати з танків, мінометів, гранатометів. Першим підбили медичний «евак» із пораненими, помічений білим прапором із червоним хрестом. Решту машин і бійців розстрілювали невибірково, просто заливаючи вогнем усю площу «коридора». Загалом при виході із «гуманітарного коридору» загинули 366 українців, понад 400 було поранено, приблизно стільки ж потрапило в полон. Два десятки людей досі вважаються зниклими безвісти, декілька загинули в полоні.

Скільки загинуло мирних жителів під час боїв за Іловайськ – досі сказати точно ніхто не може.

Тут хотілося б сказати, що "світ здригнувся від жаху", але він не здригнувся і майже не помітив величезної трагедії, що сталася на південному сході невеликої європейської країни, частину якої сусідня імперія захопила майже "без шуму та пилу". Так, на початку вересня було підписано млявий Мінський протокол, який нібито мав зупинити цю бійню і вивести сторони на переговори, але й він, і не менш мляві наступні Мінські угоди лише відстрочили велику бійню, яка почалася в лютому 2022-го.

Тоді ж, восени 2014 року, спеціальна слідча комісія Верховної Ради оголосила висновок свого розслідування: з боку України відповідальність за наслідки «Іловайського котла» несуть ексміністр оборони Валерій Гелетей та начальник Генштабу Віктор Муженко – вони мали зробити більш адекватні кроки після повідомлення про появу російських солдатів під Іловайськом.

2021 року Генпрокуратура України пообіцяла розсекретити матеріали про бої в «Іловайському котлі». Вже опитано понад 900 потерпілих та свідків, досліджено понад 1600 документів. Матеріали справи становлять понад 300 томів, у тому числі понад 70 з грифом обмеженого доступу. Однак поки що жодних розсекречених документів щодо Іловайська офіс генпрокурора не надав.

До речі

За інформацією «Радіо Свобода», у розстрілі сил ЗСУ в "Іловайському котлі" брали участь військові 331-го парашутно-десантного Костромського полку ЗСУ РФ (98-а повітряно-десантна дивізія). Навесні 2022 року саме цей полк, разом із іншими «елітними» підрозділами армії РФ, був розгромлений при обороні Києва, зокрема в боях за село Мощун.

А в березні 2023 року в російському Ставрополі загадково помер – за офіційною версією, застрелився – підполковник Дмитро Лисицький, командир 1-го десантно-штурмового батальйону 247-го полку. 2014 року Лисицький командував батальйонною тактичною групою 247-го полку, яка атакувала українські підрозділи, що проривалися з оточення в Іловайську в районі села Горбатенка. За війну в Україні у січні 2015-го Лисицького було нагороджено званням Герой Росії.