Не Харьков, а Суджа: первая столица Советской Украины

В советские годы Харьков уверенно называли "первой столицей Советской Украины" – а поскольку никакой другой Украины, кроме советской, и быть не могло, советские историки и пропагандисты игнорировали тот факт, что первой столицей провозглашенной в 1917 году Украинской Народной Республики был все таки Киев. Однако советскость – и российскость – восприятие истории было настолько всеобъемлющим, что и сами харьковчане, и жители других регионов УССР продолжали воспринимать Харьков как "первую столицу" даже после восстановления независимости. Хотя, конечно, Харьков был столицей оккупации – и именно его приближенность к российской границе, а не что-то другое, способствовали обретению такого статуса. Если бы освободители Украины вернулись, оккупантам и их агентуре удалось бы быстро бежать из Харькова домой – что они, кстати, и делали, пишет Виталий Портников для "Збруч".

Далее текст на языке оригинала.

Але навіть з точки зору столиці окупації Харків все ж таки не був першою столицею Радянської України – принаймні, тієї України, у якій ми жили до 1991 року. Бо перший уряд "Радянської України" із центрами у Харкові, Києві та інших містах аж до Таганрогу (Народний секретаріат просто мандрував за російськими більшовицькими військами) було ліквідовано самими більшовиками внаслідок домовленостей із Німеччиною та УНР, та й радянською республікою ця Україна ніколи не називалася, більшовицький "Народний секретаріат" претендував на роль альтернативного уряду УНР на окупованій території. А от коли було зроблено другу – і вдалу – спробу і новий "український" червоний уряд було проголошено в Курську, то його столицею стала Суджа. Суджа, а не Харків.

Можуть запитати, чому ж більшовики не залишилися у Курську, а поїхали до малесенького містечка на кордоні? На це питання є несподівана відповідь. А тому, що Курськ згідно із Берестейською угодою визнавався частиною Радянської Росії, а Суджа входила до так званої "нейтральної зони" між Росією і Україною. Й таким чином, новий окупаційний уряд нібито діяв не з російської, а з нейтральної території, яку можна було оголосити – що й було зроблено – українською (згодом уряд втік до Бєлгорода, а там і до Харкова недалеко).

Однак, про Суджу, звичайно, ніхто ніколи в Радянській Україні й не згадував, тим більш, що вже 1922 року, якраз під час заснування Радянського Союзу, ніби "позичене" місто повернули РСФСР. Й це ще раз нагадує всім нам про умовність радянських кордонів. Адже ці кордони визначалися не шляхом міждержавних домовленостей, не шляхом реального визначення етнічних чи мовних ареалів, а рішеннями ЦК партії. А ці рішення враховували або економічні плани більшовиків або виходили з їхнього бажання створити пастки для потенціальних національних рухів, або визначалися інтересами "презентації окупації" – як це було із Суджею. Були ситуації, коли окупована першою держава – як це було із Азербайджаном, наприклад – в результаті вигравала територіально у порівнянні із сусідньою країною, яка трішки довше пручалася більшовиками. І потім, вже у пострадянський час, це ставало причиною страшного й майже невиліковного конфлікту. Були ситуації, коли самі більшовики йшли на "розвал Росії" – тільки щоб поставити під сумнів роль країн-фундаторів Радянського Союзу: так на мапі СРСР, а потім і на мапі світу зʼявилися майбутні держави Центральної Азії, які на момент створення СРСР були російськими автономіями. У цьому постійному переформатуванні чужих кордонів зникали великі давні держави – такі, як Бухара чи Хорезм, а держави фіктивні, як-от виокремлена з частини Китаю Тува – несподівано ставали автономними областями Росії. Але оскільки мешканці Радянського Союзу звикли сприймати як країну саме СРСР, а не союзні республіки, на все це ніхто й уваги не звертав. Звичайно, в таких умовах погодитися із недоторканістю кордонів союзних республік було би найкращим виходом – але росіяни відмовилися від цього ще у 90-і роки, коли підтримали розшматування Молдови і Грузії. Чому ж треба дивуватися, що саме так вони вчинили і з Україною? Адже для них кордони Росії ніде не закінчуються?

Й тим ми відрізняємося від тих, хто прийшов на українські землі. Бо для нас Україна – це держава і народ у визнаних, а не вигаданих кордонах. Й це незважаючи на те, що велика частина етнічних українських земель залишилася за кордонами УРСР і, значить, незалежної України. Мапа України стала для нас своєрідним цивілізаційним кодом – бо саме у цих кордонах – і ніяких інших – реалізовувалося "право на українство".

Й саме тому, ймовірно, ніхто не згадав про роль Суджі в історії ліквідації української державності й недовго перебування міста у складі УРСР. Росіяни, які готові оголосити "сакральним" і "суто російським" будь-яке надбане місто, від Кенігсберга до Бахчисараю, нас точно не зрозуміли б.