Сніжана Бабкіна - про силу медитацій, тугу за домом, ставлення до хейту, сім'ю та мрії

Понад 10 років Сніжана Бабкіна займається духовними практиками. 2019-го провела свої перші «Sніжно-марафони» для жінок, зараз же своє ком'юніті називає цілим «Sніжно світом». Авторські медитації, йога, дихальні та тілесні практики, нейрографіка…

В інтерв'ю Коротко про Сніжана Бабкіна розповіла, як біль по дому переріс у фізичне нездужання, як практики змінили її життя, про пережите під час вибуху в Харкові, хейтерів, чоловіка Сергія Бабкіна, дітей та свої бажання.

Дуже болісно переживала зміну місця проживання

- Сніжано, ви завжди були опорою Сергію. Свого часу ви так потихеньку відійшли від роботи в театрі, зйомок, займаючись організаторською роботою. Власне, і зараз так само. Але тепер у вас є і своя справа – «Sніжно-марафон» виріс у «Sніжно світ», як ви кажете. Ви відчуваєте себе зіркою, а зірка – це не завжди у негативному контексті, серед людей, з якими ви працюєте?

- Я захоплююсь зірками на небі (сміється). Як тільки ми поїхали з Харкова, наше життя, як і життя інших людей, кардинально змінилося. А за останній рік повністю змінилося і моє внутрішнє відчуття себе. Зірка, популярність, слава – це все настільки неважливо!

Мені дуже важливо, що я щодня намагаюся вивести себе з розумового хаосу, де мільйон думок, завчених правил, переконань, які нам постійно заважають, доводять до крайніх станів. Мені важливо щодня максимально доводити себе до стану прозорості та ясності, коли ти, з одного боку, абсолютно ніщо, цілковита порожнеча, але з іншого, завдяки цій порожнечі ти можеш бути провідником, отримувати нову інформацію, про яку ти й не підозрював.

Коли я ділюся цією інформацією з іншими дівчатками, коли вона доходить до інших душ і сердець, приносить величезну користь, неймовірне зцілення – ось це для мене зараз важливо. Я не думаю про себе, як про якусь колишню чи нинішню популярну особистість чи зірку. Ні.

І я дуже рада, що відчуваю щодня щастя, коли бачу результати людей, яким мої практики допомогли.

– І так уже 5 років. Перші «марафони» ви проводили у травні 2019-го.

- Для мене не важливі формулювання «20 років на сцені» чи «25 років у практиці». Все це настільки пусте! Я сама дивуюсь і тішуся, що за останній рік я особливо глибоко почала відчувати ці зміни. Сама себе запитую: а що ж таке сталося?

Розумію, якби в мене з'явився якийсь учитель, який узяв би за шкірку і почав навчати, розширювати кругозір, енергію… Нічого подібного не було, а я почуваюся кардинально по-іншому. А потім зрозуміла, що дуже болісно переживала зміну місця проживання. Ця тема зараз дуже болісна для багатьох. Найскладніший момент - момент відпускання, коли ти перестаєш чинити опір, борсатися, коли ти перестаєш чогось чекати, зачаровуватися.

Перший рік - особливо, коли ми жили на чужій землі, я весь час чогось чекала. Чекала, що повернуся до свого звичного, красивого будинку, що в мене почнуться поїздки до Києва по роботі, буде багато спілкування, що ми зароблятимемо такі ж гроші. Я весь час чекала, що ми побігаємо та повернемося. І за цей період очікувань, зачарованості якимось майбутнім, яке я сама собі нафантазувала, я внутрішньо страшенно виснажилася.

Тому почала багато працювати у бік внутрішнього відпускання дому, мого звичного життя. Я почала в зовсім незвичних для себе умовах зачаровуватись кожним моментом. Приготувала смачний сніданок - і це неймовірно. Пішли прогулятися до лісу – і це диво. Посміхнулися тобі твої діти, обійняли – це неймовірна подія. Так ти зачаровуєшся протягом дня, починаєш дуже швидко наповнюватися внутрішньо, у тебе вже більше енергії, ти прокидаєшся не втомленою.

Зараз люди виснажили себе настільки, що вони наче й сплять, але тільки вони прокидаються, у них уже немає сил, вони чекають якихось неприємностей, ляпасів, потиличників. Через це вся енергія, яку людина черпає, нібито виливається з неї.

Я й раніше цього стану прагнула, але так глибоко не відчувала. Коли ти перестаєш дивитися кудись далеко і починаєш ловити радощі в моменті, у тебе з'являється внутрішня тиша, внутрішнє щастя, і це наповнює.

Я вірю в те, що нічого випадкового не буває, що кожна людина, яка опиняється в якомусь місці – звичному, незвичному, успішному, неуспішному – потрібна для чогось глобального. Коли ми тільки-но приїхали до Німеччини, я рік страждала, бо для мене це було незвично. Дуже скромні умови, в яких ми опинилися протягом цих двох із половиною років, відрізання звичних форм та дій…

Я звикла до комфортних умов. Я звикла, що у нас гарний будинок, будинок нашої мрії. Я звикла, що ми  маємо багато роботи. Я звикла, що за останні роки було певне піднесення у Сергія у професійному плані. А потім я опинилася на дні. Але таке внутрішнє падіння перевело мій погляд із зовнішнього – усередину. І цей погляд усередину за останній рік максимально мене перевернув.

Тому зараз мені стало простіше жити, я перестала душевно хворіти, постійно жити в очікуванні. Просто почала тихо радіти з того, що є, що дає життя.

- Але ж у вас залишилося відчуття дому? Ви, приїхавши до Харкова, казали, що не можете надихатись цим містом.

- Звісно! Навіть якщо ми приберемо звички, відчуття дому і дім - це дуже глобальна штука, це енергія роду, енергія місця, де ти народився, енергія твоїх предків. З погляду енергії та практик, це дуже потужний простір, величезне місце сили для кожної людини.

Ми тиждень були у Харкові, і я з величезним почуттям подяки робила кожен крок, дихала своїм будинком, вулицями, щоб наповнитися. Це велика сила.

– Ви рахували, скільки людей пройшло ваші програми? Читала, як багато вам пишуть вдячних слів.

- Торік було понад 10 тисяч жінок. І за весь цей час я бачу величезну кількість трансформацій, не побоюсь цього слова – зцілення. Те, що відбувається, це, звичайно, фантастика, якій я досі дивуюсь, не можу повірити, що це можливо.

Я реально радію кожному повідомленню в чаті, в директі, як дитина радіє повітряній кульці. І, що дивовижно, я і себе почуваю зовсім по-іншому.

Це вийшло вже на якийсь інший глибинний рівень. У мене є дівчатка, їх кілька сотень, я їх називаю «сніжно-ветеранами» – вони зі мною з першого марафону. Вони, бачачи результати, йдуть до мене з місяця в місяць, із програми в програму, нічого не пропускаючи. І для мене дуже цінно, що не лише я відчуваю, що змінююсь, а й вони.

Звук від вибуху був такий, начебто в тебе на голові розбивають залізну плиту

- Хто зараз головний годувальник сім'ї – ви чи Сергій?

- Сергій, звичайно. На даний момент для мене важливо, щоб на мої програми була супердоступна ціна. Не всі жінки, які або переїхали, або у них складно з фінансами, роботою, можуть собі дозволити заплатити. Тому я максимально роблю ціну доступною.

У мене є команда – адміністратори, SMM-менеджер – я плачу їм зарплати. Тому фактично моя справа йде на зарплати та на благодійність. Але для мене це ок, мені хочеться, щоб максимальна кількість людей могла собі дозволити відчути енергію і зміни на собі.

- Нещодавно у Харкові ракета влучила у сусідній з вами будинок. Ви тоді писали, що це як другий день народження. Коли ти опиняєшся дуже близько, цей страх потім важко вигнати з себе. Як ви почуваєтеся?

- Так сталося, що ми були не у своєму будинку. До нас приїхали наші близькі друзі, куми, всі з різних міст. Зібралося 16 людей. У нас вдома немає 16 спальних місць, тому я винайняла будинок, щоб усі могли розміститися. Мені хотілося, щоб ми ввечері посиділи, щоб посеред ночі ніхто не їхав незрозуміло куди.

Всі дуже скучили одне за одним, і у нас вийшов такий сімейний міні-ретрит. Тому ми лягли спати о пів на третю ночі з неймовірним відчуттям щастя, наповненості і тиші всередині. А о п'ятій ранку прилетіла ракета на нашу територію.

Там був один великий будинок, в якому знаходилися ми, і за три метри від нашого будинку, прямо за нашою стіною, де ми спали, ще один будинок поменше. В нього й прилетіла ракета С-300. Звісно, вибуховою хвилею весь наш будинок був розбитий. Я прокинулася від абсолютно незвичного вибуху, до цього я чула вибухи десь у сусідніх районах. Це був зовсім інший звук, начебто на голові в тебе розбивають залізну плиту. Я потім ще два дні нічого не чула.

Ми скочили, я взагалі не розумію, що відбувається, стан шоковий. Розбите скло, сусідній будинок горить, валить дим, починає наш дах сипатися. Хвилин за десять забігає наряд поліції. Починають голосно кричати, чи всі живі, а я нічого не чую, таке відчуття, ніби комарик пищить над вухом. Ледве звідти вилізли.

Ми потім усі зібралися в нас удома і думали: тільки завдяки такому наповненому вечору, без алкоголю, у спілкуванні, всередині нас був такий потужний спокій, що не залишилося якихось психологічних травм. У такій ситуації ПТСР запросто міг би бути. Таке відчуття, ніби нас хтось крильцем закрив.

- 8 липня, у день свого народження, ви писали, що це був неймовірний рік, але водночас ви переживали й кризу. Кризу чого?

- Криза була пов'язана саме з моментом внутрішнього відпускання дому, про що я говорила вище. Це не означає, що я до Харкова більше не повернуся. Це дуже важливо розуміти, бо люди, звісно, ​​вихоплюють якісь фрази з контексту і потім пишуть: «змилися, поїхали – і з кінцями».

Ми – дикі фанати Харкова, ми там проросли корінням. Нам раніше казали, що ми мазохісти, щотижня їздимо до Києва, радили переїхати. Харків – це моя величезна любов, яка під час війни переросла у великий біль. І саме цей біль довів мене до внутрішнього виснаження. А те, що всередині, обов'язково виллється назовні.

Наші друзі, провідні хірурги Харкова, кажуть: «Зараз просто натовпи людей з грижами, з розваленими хребтами, до війни такого не було, бо тіло накопичує стрес». І хоча ми бадьоримося, кажемо, що звикли до якихось речей, тіло починає накопичувати, хворіє, а потім видає болячку.

Наш мозок завжди намагається захистити нас. Ми ж багато не пам'ятаємо, що поганого з нами сталося в дитинстві. А починаєш копати, і, виявляється, є стільки моментів, через які ти зараз не можеш десь просунутися чи відчуваєш страх. Так само і під час війни: тіло хворіє всередині, накопичує біль та стрес. Навіть коли, дай Боже, війна закінчиться, все накопичене обов'язково полізе у вигляді болячок, якщо ти нічого не робитимеш з цим.

А оскільки я вважаю себе дуже вразливою людиною, то за цей рік мій біль переріс у фізичне нездужання, і в якийсь момент у мене дуже сильно почала боліти нога. Я ніколи в житті не відчувала такого болю. Біль не припинявся, я не могла спати, ніякі знеболювальні не допомагали. У мене просто відбирало ногу.

Мені зробили МРТ, і виявилося, що в попереку – величезного розміру грижа. Німці, які зазвичай кажуть «попийте водички, погуляйте, все пройде», дивилися на мене з шаленими очима: «Як ти ще ходиш? Терміново вирізати». Думаю, зателефоную своїм харківським лікарям, а вони мені - те саме: «Ми б хотіли тобі сказати, що все окей, але ні, потрібна операція, причому дуже серйозна».

Я одразу ж, займаючись понад 10 років практиками, поставила собі запитання: що таке поперек, хребет. Поперек – це наша опора, наше внутрішнє відчуття безпеки. Звичайно, у кожного з нас зараз ні опори, ні відчуття безпеки. І я зрозуміла, що мій біль по дому зіграв свою роль. Я стала посилено щодня із цим працювати. По-перше, у мене за кілька днів пройшов біль. А за місяць, коли я звернулася до лікаря, він здивувався: «А як це? Вже й робити нічого не потрібно».

Вкотре перевірила на собі, що це працює. Що таке енергія? Здається, це якась фігня, яку ми не можемо відчути, побачити. Стілець, наприклад, реально, вода – це реально. Але я вкотре переконалася, що енергія - набагато реальніша, ніж те, що ми собі вигадуємо в голові.

- Згодна з вами, що стрес може дуже серйозно підірвати здоров'я.

- Так. І це все стало останньою краплею, щоб я внутрішньо прийшла до того, що я нічого не чекаю, нічого не прогнозую, не дивлюся туди, де я нічого не бачу, а дивлюся тільки під ноги.

Миття посуду, прибирання – це все також може надихати. Просто нас цього ніхто не вчить. Нас з дитинства занурили у таку, як я називаю, матрицю, якусь коробочку, де є певні правила, й іншого не існує. І ми живемо у цій коробочці і не знаємо, що за цією коробочкою існує щось інше.

Мої дівчатка, які живуть у гарячих точках, кажуть: «Якби не практики, не медитації, ми б уже збожеволіли». Дівчата бадьоро тримаються, і мене це дуже тішить.

Кожна людина дивиться на іншу виходячи з того, що в неї болить

- Як ви реагуєте на хейтерські коментарі, коли вам пишуть: говорити про кохання - не на часі, медитації, практики - не на часі, чому ви посміхаєтеся, коли в країні війна, і таке інше. Образливо буває?

– Звісно, ​​іноді буває. Зараз наведу приклад, і вам одразу стане зрозуміло. Коли багато років тому ми винесли на загал нашу з Сергієм кризу, всі писали, обговорювали, багато хто відвернувся від нього. Я читала усі ці коментарі.

І мені в директ, і Сергію, особливо чомусь від жінок, сипалася величезна кількість повідомлень: «Ми так і знали, що Бабкін - ще той самець, алкаш пропитий. Біжи від нього, він не зміниться ніколи. Я слухала його музику, а тепер будь він проклятий...» У нас обох директ був червоненький. Стільки бруду було вилито!

Я відкривала ці повідомлення і дивувалася: ми ж нікому не робили горя, не крали чужих грошей, не били чужих дружин чи дітей. Я не могла зрозуміти: чому ж така агресія? Просто сотні жінок писали: «Відписуюсь, бидлота… Як таке можливо? Я вам вірила, а це все маска, ніякого кохання немає...»

Минув час. Отримую повідомлення від дівчат, особливо під час війни вже: «Сніжаночко, мені довелося виїхати з дитиною, у мого чоловіка з'явилася інша жінка, я нещодавно про це дізналася, стою на вікні, мені не хочеться жити. Допоможіть, у вас була така сама ситуація, що мені зробити, які медитації? Я не хочу жити, я пішла з роботи…» Читаю ці повідомлення і бачу, що в нас якесь листування є вище. Думаю, напевно, ці дівчатка проходили мої програми – починаю піднімати листування і бачу, що це ті жінки, які тоді писали: «Будь ви прокляті, гидко…»

- Так, світ тісний.

- Я і в Сергія стала перевіряти ще раз, і в себе, і кожна з тих, яка писала такі слова, потрапила в таку ж ситуацію. Я це вже на собі перевірила: коли ти обурюєшся і кажеш у всесвіт, що як таке можливо, дивуєшся з поганого боку, хейтиш, то будь впевнений чи будь впевнена, що всесвіт обов'язково тобі покаже, як таке можливо.

Звичайно, я не написала, що це бумеранг, а запропонувала – їх було більше 20 точно – пройти мій курс. Я завжди готова допомагати. Взяла їх в останню свою програму. І ці відгуки, які я іноді викладаю у сторіс, це частково і їхні відгуки.

Я говорю це до того, що нам би всім замислитися: коли ми говоримо «як таке можливо», всесвіт може це повернути. Тому краще радіти з того, як хтось усміхається на фотографії, і тоді всесвіт, Бог чи хто в яку силу вірить, покаже тобі, як таке можливо.

Розумію, що кожна людина дивиться на іншу виходячи зі своєї коробочки, зі своєї матриці, зі своїх правил, з того, що в неї болить. Якщо тебе щось кумарить чи дратує в іншій людині, то запитай себе: чому так? Тому що це те, що є всередині тебе, воно або там затиснуте, або не проявлено і хоче вийти назовні. Це завжди відбувається у стиковках, коли комусь щось можна, а я внутрішньо цього хочу, але чомусь собі не дозволяю. Це вже давно доведено.

Я дуже вірю в те, що у більшості людей у ​​потрібний момент відкриється ясність, доброта і любов. Тому мене не ранять ці коментарі. Я співчуваю цим людям і розумію: ще не час, у кожного свій шлях.

- Щоб розповісти, що ви пережили, це велика сміливість.

- Причому ми зробили це абсолютно свідомо, щоби поділитися досвідом. Як у нас буває? Сталася якась фігня – все, це дно, життя нема. Нам з дитинства не дають виходів, бо тема жертовності у нашому менталітеті дуже міцна. Адже люди, які перебувають у такому занепадницькому стані, дуже вигідні, дуже потрібні, бо вони вірять усьому, вони керовані.

Ми поділилися своєю історією, щоб показати, що ми через це пройшли. Знову ж таки, у моїх знайомих була така ситуація. І зазвичай вихід - це відразу розлучення, або не проговоривши, не пропрацювавши, ти просто живеш із цією людиною, заради дітей мучишся, і це теж не варіант. Тоді мені хотілося поділитися, що від дна можна відштовхнутися і вийти на інший рівень.

Хто почув, той почув. Хто від мене взяв мій досвід, той узяв. Хто закрився, не захотів і засудив – це вже їхня історія. Це точно не було бажання хайпонути, підвищити популярність або ще щось таке. Мені це абсолютно не потрібно.

- А Сергій такий же стійкий до негативних коментарів? Зокрема, за пісню «Зрада» багато хто його критикував. Мені здається, він більш вразливий, ніж ви?

- Мені здається, він стійкіший за мене. Це я надто чутлива, і мені потрібно швидко все це пропрацювати, щоб воно не поранило і не сховалося в мені, не дай боже. Сергій за ці два з половиною роки, мені здається, став набагато витривалішим. Він взагалі цього не читає. Це я можу йому щось прочитати. Йому у цьому плані абсолютно нічого не цікаво. Він перестав гнатися за чимось, намагатися догодити – те, що ми робили раніше.

Кожен бізнес має свої правила. Є, скажімо, структура написання пісень, щоби пісня була хітова. За цей рік він перестав жити цими правилами. Він також відпустив усе.

Йому не важливо, що скажуть, як усміхнуться, чи знову проклянуть. Після «Зради» теж дуже сильна хвиля була, і відписалися, і прокляли... Але він робить, як відчуває. Відчув, що треба, значить, він це зробить, і не має значення, хто що говоритиме.

Мрію проводити ретрити вдвох із Сергієм

– Артур закінчив школу цього року. Куди він вирішив вступати?

- Він ще не може вступати до вишу, бо в нього поки що немає належного рівня німецької мови. Артур спочатку ходив до німецької школи, але потім не захотів там вчитися. Він закінчив українську школу у Німеччині. У них була німецька, але її недостатньо для того, щоб вступити або до коледжу, або до вишу.

Тому він хоче з вересня ходити на курси, щоб дотягнути хоча б до B1, тоді вже буде можливість кудись вступати.

Йому подобається розробляти сайти для продажу товарів, і він вже створює неймовірні сайти. Для нас це далека тема, але нехай іде, не заважатимемо.

- А Веселина чим цікавиться?

- Вона більше в Сергія. Сергій дуже красиво малює, і в дитинстві, юності дуже багато всього крутого робив своїми руками. Коли ми приходимо на збори до її німецької школи, всі захоплюються, скільки всього Веселина вміє. Говорить, що хоче бути дизайнером інтер'єрів, будинків. Це її тема.

Вона вже, звичайно, як і Єлисей, вільно розмовляє німецькою. Я не зрозуміла, як це сталося, але зараз захоплююсь і дивуюсь одночасно.

- Ви вчите німецьку?

- Я вивчаю німецьку п'ять місяців, але мені дуже складно. Важко тому, що я не дуже розумію, для чого це мені потрібно. Якби розуміла, що хочу писати медитації німецькою мовою чи хочу проводити ретрити для німкень, – одна справа. Але в мене всередині поки що немає такого завдання і таких бажань. Для кожної справи потрібна мотивація. Якщо немає мотивації, то все стоїть на місці. Так і в мене з німецькою.

- Колись ви мені казали, що у вас є правило: щодня писати у свій зошит, за що собі дякуєте. За що сьогодні дякуєте?

- Тільки я вже не пишу, просто внутрішньо це промовляю із циферками. Наприкінці дня у мене обов'язково є молитва-медитація, і виходить 80-90 подяк за день. Подяки - це зовсім не означає, що тобі дарують щось велике, наприклад, машину, каблучку з діамантом або путівку на море.

Наприклад, сьогодні ми знаходимося у гарному місці у Грузії, у нас тут концерт. Ми ніколи не були в Цинандалі, тут така краса – і ти просто ходиш і дякуєш за те, що твої очі бачать цю красу.

Вранці я послухала двогодинну лекцію, вона мене захопила, і я дякую цій людині за те, що вона дає такі неймовірні знання. Дякую собі за те, що не пошкодувала великої суми за ці лекції, за те, що приділяю час і кожного дня їх слухаю.

Потім ми зробили із Сергієм неймовірну практику. І я дякую Сергію за те, що відчувала на практиці його енергію, за те, що він мене підсилює, а я підсилюю його. Дякую собі за те, що знайшла на це час, хоча могла просто повалятися і поплювати в стелю.

Спустилися на грузинський сніданок – а там тільки й дякуй усім і за все. Ти їси, захоплюєшся і починаєш подумки дякувати людям, які тебе обслуговують, людям, які готували. Потім я думаю про людей, які збирали врожай, старалися, щоб ми їли зараз неймовірні помідори. Таких помідорів у житті не їла.

Після нашої розмови я подумки скажу вам подяку за чудове інтерв'ю і за те, що я зараз отримую величезне задоволення, розмовляючи з вами. Ось так наприкінці дня ти сідаєш і розумієш, що в тебе 100 подяк за день, хоча по суті нічого надприродного не відбувається. Але ці подяки надихають та мотивують. Ти вважаєш себе абсолютно щасливою людиною, адже в тебе є стільки всього! А що більше помічаєш, то більше отримуєш.

Найчастіше через хаос у голові ти не помічаєш, що з тобою щодня відбуваються чарівні речі. Коли звинувачуєш, хейтиш, буде невдача за невдачею.

Кожна людина має вибір, яким шляхом йти. І кожен день важливий.

- А яка у вашій родині найбільша мрія? Звісно, ​​крім нашої Перемоги.

- Я зараз мрію, щоб ясність та прозорість зростала, про що я говорила спочатку. Коли ти чистиш себе, відчуваєш, що в тебе відкривається ясне бачення, ясне чуття, ясне знання. Мені хочеться, щоб цей шлях продовжувався, мені хочеться заглиблюватись, розширюватись.

Цей рік ми з Сергієм дуже потужно займаємось різноманітними практиками. Мрію, щоб ми проводили ретрити з ним удвох. Ось ми з ним удвох спробували міні-ретрит у Харкові із друзями, і це було просто неймовірно.

У Європі дуже популярна практика саундхілінг. Мрію, що ми відкриємо із Сергієм для себе ще одну нішу – спільне зцілення людських душ, людських тіл, людських сердець. Нині якось усе до цього йде.

Мрію, щоб у людей розкрилися серця, щоб у людей стало набагато більше любові всередині. Незважаючи на озлобленість, втому, складні випробування, людина може викарабкатися. Незважаючи на свою лінь, людина теж може викарабкатися і відкрити своє серце, своє внутрішнє світло, щоб своїми променями освітлювати інших людей. Мені здається, це наше найголовніше завдання. Наша спільна мрія – бути корисними та допомагати людям.

А одна наша мрія вже здійснилася. Я поки що не можу називати ім'я цього виконавця, але скоро ми його представимо. Сергій пише з ним альбом, який ми хочемо випустити восени.

Майже 15 років тому ми стали шанувальниками цього неймовірного англійського музиканта. І коли відбулася їхня перша зустріч у зумі, я повірити не могла, що це сталося.

У липні ми їздили до нього в Ніццу, він запросив нас до себе додому, де має невелику студію, і хлопці вже записали 5 пісень. Це неймовірний зв'язок. Пробувши разом тиждень, він нам сказав: «Ви думаєте, це ваша мрія збулася через 15 років, і ви потрапили до мене? Те, що я відчуваю всередині, це подарунок всесвіту, тому що таких почуттів, як від спілкування з вами, я ніколи не відчував». Я аж розплакалася.

У серпні він запросив нас на своє друге весілля. Каже, вони з дружиною одружилися 11 років тому, але ж діти цього не бачили, тому вирішили влаштувати друге весілля, де будуть тільки їхні найближчі люди. Для мене це щось неймовірне. Як таке можливо?

З того моменту він щодня надсилає Сергію повідомлення: «я купив собі новий капелюх», «а це ми з дружиною на морі»… Таке відчуття, що ми дружимо років з двадцять. Тому збираємося до них у серпні і на весілля, і щоб дописати ще дві пісні для ЕР. Це просто якесь злиття душ та сердець. Кажу: «Бабкіне, таке могло статися тільки з нами»!