Суджа наша: коли і чому "степова Січ" відійшла Росії

Сили оборони України у ніч на 6 серпня розпочали транскордонну операцію у Курській області РФ. На цьому тлі у публічному просторі України все частіше стали лунати тези про історичну та етнічну приналежність цих територій. Справді, південь Курської області належить до історико-етнографічної області Слобожанщина — або Слобідська Україна.

За переписом населення 1897 року 61% населення містечка Суджа називали себе українцями (тоді було вжито слово "малорос" — так називали українців у Російській імперії), а вже у 2020 українцями у цьому містечку себе вважав лише 1% населення. Схожа ситуація по всьому півдню Курської області, Бєлгородської області та частини Воронезької.

У пошуках вільного життя: як заселялася майбутня Слобожанщина

Перші достеменні дані про заселення цих територій датуються серединою XVІ сторіччя. За кілька десятків років ця земля заселялася втікачами від панщини та кріпацтва, які лише посилювалися у Московському царстві та Речі Посполитій.

А перелом в історії цієї місцевості відбувся у 1638 році, коли організованими групами прибули запорізькі козаки, яких розгромили під час чергового повстання поляки.

Москва шукає вартових

Оскільки татарські орди часто нападали на Москву та навіть одного разу її спалили, заселити ці землі козаками було прийнятним рішенням проблеми. Тим паче був позитивний досвід у сусідів. Спочатку Велике Князівство Литовське а потім й Річ Посполита саме так вчинили із Запорізьким козацтвом — на століття раніше, як воно лише почало зароджуватися.

Тож у Москві скопіювали польсько-литовський досвід і створили для прибулих запорізьких козаків знайомі для них умови. Землі у цьому пустинному краї було предостатньо, то кожен міг її взяти стільки, скільки зможе обробити — разючий контраст у порівнянні з тим, що бачили козаки в себе на батьківщині та й тим, що відбувалося на території самої Московії.

Козаки створюють "степову Січ" — Слобожанщину

Тож козаки побудували таку собі степову Січ. Вони жили у спеціальних поселеннях — слободах. Кожна козацька слобода будувалися так, щоб можна було у будь-який момент зайняти оборону від непроханих гостей. Об’єднувалися вони у сотні, а сотні — у полки. Всього існувало (за винятком деяких коротких періодів) пʼять Слобідських козацьких полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Остроградський.

Царський уряд надавав їм економічні привілеї та не втручався у внутрішні справи полків, які формально підпорядковувалися Білгородському воєводі. В ті часи формальне підпорядкування монарху де-факто самоврядних територій було доволі поширеною практикою. Поки існувала загроза зі степу, царському уряду було достатньо, щоб козаки просто жили на цій території. Адже пройти смугу, всіяну козацькими слободами — Слобожанщину — так, щоб не встрягнути у конфлікт із самими козаками було неможливо.

Слобожанщина — держава у державі

Слід наголосити – Слобожанщина ніколи не входила до складу Гетьманщини. П’ять слобідських полків функціонували паралельно до драматичних подій, які відбувалися з середини XVII століття західніше та стали основою історії України цього періоду. Певною мірою Слобідську Україну можна назвати степовою Запорізькою Січчю московського варіанту. Тобто фактично це була держава у державі.

З козаків — у драгуни…

Завершилася вільна козацька історія Слобожанщини зі зміщенням кордонів Російської імперії на південний захід. Упродовж XVIII століття відбулися ряд російсько-турецьких воєн в яких перемоги здобувала Росія. Це закінчилося зруйнуванням Кримського ханства та анексією його територій, проте слобідські полки до цього не дожили.

У 1765 році, коли Слобідська Україна вже перестала бути прикордонням, у Санкт-Петербурзі було прийнято рішення про переформатування козацьких полків у драгунські. Тобто було уніфіковано їх статус у російській армії. При цьому козацька старшина отримала офіцерські звання – дієвий метод російської імперії в асиміляції поневолених народів – їхню знать приймали до лав російського дворянства. З часом землі колишньої Слобожанщини стали звичайним регіоном Російської імперії. У 1765 році було утворено Слобідсько-Українську губернію, неодноразово переформатовували й врешті у 1835 році її було перейменовано на Харківську. У певний період її військове керівництво управляло землями сучасної глибокої Росії. Проте з часом навпаки її площу урізали й передавали сусіднім губерніям.

Від царя до більшовиків

Упродовж ХІХ століття ця територія, заселена етнічними українцями стала одним із центрів національного відродження. Тут у Харкові було відкрито перший на території підросійської України університет, звідси родом видатні представники української інтелектуальної та творчої еліти.

Тож не дивно, що коли весною 1917 року у Києві було проголошено Центральну Раду з цього регіону прислали до неї делегатів. Слобідська Україна відійшла до УНР за Брестським мирним договором між більшовиками та Німецькою імперією 1918 року.

Суджа — непроголошена столиця Радянської України

Після капітуляції Німеччини та падіння уряду гетьмана Скоропадського більшовики відродили комуністичну Україну та сформували її маріонетковий уряд, що розпочав свій шлях з окупації УНР у тому самому містечку Суджа. Коли після років воєн УНР таки було розгромлено, маріонетковий уряд УСРР (до 1936 року Україна називалася саме УСРР — Українська Соціалістична Радянська республіка) офіційно підтвердив приналежність північно-східної частини Слобожанщини до комуністичної Росії.

Остаточно лінію кордону (фактично адміністративні межі республік в середині Радянського Союзу) було встановлено у середині XX століття. Цікаво, що ще у 1919 році у переписці між маріонетковим урядом УСРР та радянським урядом на пряме запитання, чому північний схід Слобідської України відторгається від УСРР попри етнічний склад та економічну інтеграцію саме з Україною, було надано відповідь, що все через непевність перемоги. Радянський уряд не був упевнений у розгромі УНР і хотів у випадку чого покластися на те, що інший "український уряд" визнав ці території за Радянською Росією.

То чия ж нині Суджа?

Історія Слобожанщини є яскравим прикладом того, що ігри із історією є завжди рухом в обидві сторони, адже будь-який історичний період має свій початок та завершення. І якщо Кремль бере на озброєння своїх пропагандистських наративів історію ХІХ століття, коли російська держава перебувала на піку могутності, то завжди можна знайти період історії, коли ситуація була іншою та кордони проходили не так, як це вигідно пам’ятати Москві.