Глибинна медицина України

Всього лише 40 років тому в Україні існувала виключно державна медицина, споживачами якої була переважна, майже абсолютна частина населення. На початку 1990-х в державі, суспільстві та економіці відбулись всім відомі глобальні тектонічні зсуви, внаслідок яких в від монолітної раніше когорти пацієнтів України відкололось два сателітних сегмента: користувачі приватного медичного сегменту та користувачі альтернативної, народної, нетрадиційної медицини.

Розкол

Обидві групи були об’єднані спільною ознакою: втеча від безальтернативної державної медицини. Пацієнти перших приватних клінік та різноманітні альтернативщики вважали підґрунтям свого вибору «жахи» державних медзакладів радянського зразка. Цей тригер спрацьовував більш виражено за наявності у людини чи в її родині випадів медичного обслуговування, що супроводжувались травматизацією – фізичною, психоемоційною чи поєднаною. Але «ліки» цієї травми представники двох сегментів обирали різні.

В перших приватних закладах якорем та конкурентною перевагою був відчутний та помітний безпосередньо людьми СЕРВІС. Ввічливість замість хамства, приємний інтер’єр замість жовтих клейонок та обшарпаних стін, можливість запису на прийом на конкретний час – проти необхідності просиджувати в лікарні непрогнозовано довго в очікуванні лікаря, який «пішов на операції». В цій когорті заперечувалась державна медицина, але не офіційна медицина в цілому.

Ті ж, хто обирали альтернативні сценарії, йшли в тотальне заперечення традиційної медицини як такої з пошуком принципово інакших варіантів лікування та підтримання здоров’я. Цей сегмент від початку був максимально(!) неоднорідним, оскільки включав величезну кількість напрямків та концепцій. Звісно, що альтернативна медицина існувала і за радянських часів, коли була представлена переважно «домашніми» методами, проте саме в 1990-ті, завдяки відкриттю інформаційного простору, цей рух набув масової поширеності та різноманітності. Вчорашні радянські пацієнти жадібно відкривали для себе йогу та медитацію, китайську медицину та лікувальне голодування, акупунктуру та гомеопатію, фітотерапію та гімнастику по Норбекову, самонавіювання по Ситіну та Свіяшу, загартовування по системі Порфірія Іванова, і так далі.

Сепарація та розвиток

В подальші три десятиліття всі ці окремі світи української медицини розвивались активно, самобутньо та майже незалежно один від одного. Як люди наступних поколінь обирали «медичний майндсет»? Так само, як і «піонери»: переважно інтуїтивно, на підставі свого особистого життєвого та пацієнтського досвіду та установок родини. Причому, установки родини – це не лише аналогічний вибір; це й вибір «від противного», який зумовлений не усвідомленими рішеннями, а витікає із заперечення. Куди втікали – в приватний сегмент чи в альтернативну медицину – визначалося знову-таки індивідуальною схильністю, наявністю чи відсутністю фінансових можливостей, і, великою мірою, життєвим випадком.

Про особливості українського приватного сегменту ми вже говорили раніше. Його визначальні риси – це функціональна окремішність від державної медичної мережі, регуляторна невизначеність в полі вітчизняного ліцензійного законодавства та надзвичайна різноманітність форм прояву. Від великих мережевих закладів до кабінетів одного лікаря, з багатьма варіантами посередині. Як окремий формат приватного сегменту сформувався феномен самозвернень до лікарів – в приватному порядку, з виїздом лікаря додому або з можливістю медичного обслуговування в спеціалізованому медзакладі, наприклад, відомчого підпорядкування.

Медична реформа

«Медична реформа, що була розпочата в середині 2010-х під пильною курацією західних партнерів, взяла курс на європейські моделі. Це яскраво проявлялося в лексиконі реформаторів, де опорним виразом стало «ми йдемо до європейської медицини». Я не втомлююсь повторювати: єдиної європейської медицини не існує, в різних країнах історично склались різні системи охорони здоров’я – з окремими структурами та функціональністю, з різними моделями фінансування. Разом з тим, всі країни Європи значно більш гомогенні по всім параметрам суспільства, а європейські спільноти характеризуються низьким індексом Джинні, аніж, скажімо, в США. Що стосується споживацької поведінки в європейській медицині, її медіана там дуже широка, а екстремуми, навпаки, дуже обмежені.

В Україні подібної вираженої медіани не існує – споживацька поведінка населення дуже різноманітна. Важлива риса медичних матриць України: в ній відсутні кореляції між медичними вподобаннями та соціальним, економічним, освітнім рівнем людей. В кожній з двох сателітних «бульбашок» можна знайти представників абсолютно різних соціальних каст, з різним освітнім профілем та рівнем доходу. Тобто, різноманітність уподобань, очікувань та виборів в медицині має не лише високу амплітуду, але й відносно рівномірну представленість в різних соціальних стратах. Більш того, нерідка ситуація, коли «бульбашки» приватного та альтернативного сегментів активно перетинаються.

Хіба не єдиний чинник, у зв’язку з яким можна відмітити градієнт уподобань – географічний. Поширеність приватного сегменту в усіх його формах максимально виражена в Києві та містах-мільйонниках; зменшується в інших обласних центрах та невеликих міст, та сходить майже нанівець в сільській місцевості.

Що стосується альтернативної медицини – її більш організовані, інтелектуальні форми також більш проявлені та поширені в Києві, обласних центрах та містах – як і в випадку приватного сегменту. Проте якщо приватний сегмент майже зникає в селах, то альтернативна медицина там процвітає – проте з креном не в йогу та акупунктуру, а в суто традиційні, вікові методи лікування: фітотерапія, мануальна терапія, фізичні народні методи оздоровлення.

Все це саме так існує і сьогодні, на майже 10-му році «медичної реформи». Цілих 14% населення України досі не мають декларації з сімейним лікарем – це дані недавнього офіційного звіту ВООЗ. Варто розуміти, що багато хто уклав декларацію, але жодного разу не звертався до сімейного лікаря, або майже не звертається (лише вимушено в випадках, коли потрібна певна довідка) бо не є споживачем в державному сегменті медичних послуг. Отже, можна впевнено припустити, що доля «прихованих» від офіційної охорони здоров’я українців складе до 30% від усього населення.

Ймовірно, лише частина цієї умовної третини населення, не проявленого в державній системі охорони здоров’я, відповідає класичним критеріям глибинного народу із досліджень Віталія Кулика та Олега Хомяка. Беручи до уваги інсайти, отримані Віталієм та Олегом, мені схоже, що в цій когорті спостерігатиметься найбільша питома вага прибічників альтернативних видів та форм медицини.

Проте інша частина, яка послуговується послугами переважно або виключно приватного сегменту, не є глибинним народом по суті визначення, але лишається таким саме в контексті медичної сфери.

Дивимося вглиб

Всі європейські системи охорони здоров’я – родом з 1950-х років. В їх основи закладені ті суспільні, політичні та соціальні детермінанти, що були характерні для Європи після закінчення Другої світової війни. Стосовно медицини цільовим було досягнення широкої соціальної доступності – і у відповідності з пануючими етичними концепціями тих часів. А ще – з цілком прагматичних міркувань політиків, а саме задля максимального збереження людського ресурсу. Люди як робоча сила були у величезному дефіциті в багатьох європейських країнах, що пропустили крізь себе Велику Війну, і про їх працездатність (читай – здоров’я) треба було дбати.

Надалі й до сьогоднішнього дня системи охорони здоров’я, як і решта суспільних інститутів, розвивались в Європі послідовно, без пертурбацій та раптових суттєвих змін. Коли наприкінці XX сторіччя в світі активно проявились кілька глобальних трендів, що буквально «перепрошили» Європу, медична галузь не встигла зреагувати конгруентно. Це призвело до поступового (це ключове!) наростання пулу проблем, що й спостерігаємо зараз, коли у мільйонів українців за кордоном спадає марево навіяного та нав’язаного нам образу «ідеальної медицини в Європі». Але це предмет іншої розмови.

Українська ж сьогоднішня система охорони здоров’я, як ясно зі сказаного вище, родом НЕ з радянського союзу (всупротив голосінню воукістів-«реформаторів»). Наш статус кво склався в медицині якраз в 1990-х – а «радянщина» є в якомусь сенсі вже Стародавніми віками теперішньої української охорони здоров’я. Вона фонить досі? Так, певною мірою. Визначає стан речей в медицині абсолютно? Вже давно ні.

Людей, яких не бачить, не знає та ігнорує державна охорона здоров’я, сьогодні дуже багато. Всі вони різні. Проте замість чесного аналізу, повного визнання поточної картини, збору об’єктивних даних щодо роботи медичної галузі наші «реформатори» обрали говорити мовою лише одного наративу. Він адресований лише одній когорті пацієнтів України з трьох – тим, хто лишився в фарватері державного (нині переважно комунального) медичного сегменту. Тим, хто є наступниками «пацієнтів СРСР» в плані святої впевненості в те, що МЕДИЦИНА МАЄ БУТИ БЕЗКОШТОВНА. Реформаторська пропаганда агресивно апелює виключно до їхньої свідомості: «держава за все заплатила», «вам все повинні надати безкоштовно», «скаржтеся на гарячу лінію НСЗУ, якщо у вас попросили купити розхідник для операції» (уникаючи розмов про адекватність розрахунку тарифів на відшкодування послуг в програмі медичних гарантій).

Чи замислювались ви, що значній частині населення України ці опорні тези глибоко байдужі і навіть чужорідні?

Ті, хто обирає оплачувати медичну допомогу самостійно, не зацікавлені в тому, що сьогодні пропонує держава в частині медичного забезпечення. Вони – нащадки тих, хто 30 років тому поставив на державній медицині особистий жирний хрест. Тут ще раз наголошу: «нащадки» не означає прямі кровні родичі, а скоріше – послідовники та наступники в широкому плані. Важливо, що в цій когорті є суспільні лідери, які не лише слугують рольовими моделями, а й активно просувають тему приватизації в медицині. Розберемося з цим детальніше в наступній статті.

Так само в панівних обіцянках реформаторів не зацікавлена і третя когорта, яка просто уникає лікарів та медичних закладів – вони їм зовсім не потрібні. Ні платно, ні безоплатно. По своїй волі ці люди не прийдуть до лікаря, що має суттєві наслідки для медичної системи.

Це лише початок розмови. В наступній статті детальніше обговоримо «матриці» в охороні здоров’я України. Проаналізуємо те, як мислять та приймають рішення стосовно медичних потреб представники кожної з трьох «бульбашок». Визначимо типові упередження, які особливо важливі, коли мова йде про суспільних лідерів та їх особисті уявлення про «норму» в охороні здоров’я. Проаналізуємо наслідки, до яких на рівні держави призводить надзвичайна поширеність в медицині феномену глибинного народу.