Акторка Надія Хільська: Хочеться, щоб люди розуміли, що мій чоловік воював за нас усіх

З 9 вересня телеканал ICTV2 покаже фінальну частину франшизи «Дільничний з ДВРЗ» - 4-серійний детектив «ДВРЗ. Повітряна тривога».

Одну із головних ролей - майора контррозвідки Варвару Конан - зіграла Надія Хільська. Зайти у зйомки акторці довелося у вкрай важкий для себе період - після загибелі на фронті чоловіка Олексія Хільського. Актор загинув 17 серпня 2023 року під Роботиним. Однак, як зізнається Надя, робота хоча б на мить дозволяла мозку перепочити від щоденного страждання.

В інтерв’ю Коротко про Надія Хільська розповіла, як переживає втрату коханого, чому важливо нам всім вчитися співчувати, як поверталася до роботи, про спілкування з донькою та їхні мрії.

«Ми маємо бути чуйними одне до одного»

- Надю, довго думала над нашою розмовою. Важко, напевно, давати інтерв’ю, бо щоразу переживаєш невимовний біль. З одного боку, про це варто говорити, щоб люди усвідомлювали, скільки жінок лишилися зі своїм болем наодинці, з іншого – це і невдячна справа, бо хто хоче, той давно все розуміє.

- Погоджуюся з вами, що це невдячна справа, з одного боку, але з іншого – ви правильно кажете, що люди мають усвідомлювати. Бо таких історій багато.

Люди живуть і навіть не задумуються, що поруч може пройти людина, яку вони можуть образити. Тому всі ми маємо усвідомлювати, що зараз дуже багато травмованих людей, і вони всі поруч. І якщо у вас, слава Богу, все добре, то це не значить, що поруч з вами людина, у якої теж все добре.

Ми маємо бути чуйними одне до одного. Якщо моя історія допоможе це усвідомити, я готова давати інтерв'ю на цю тему, скільки буде потрібно.

- Не так давно ви публікували сторіз: «прийшла на каву до коханого». Ви принесли Олексію на могилу тістечко і каву. У мене - серце на шматки. Що ви відчуваєте, коли до нього приходите?

- Щиро кажучи, раніше мені здавалося, що кладовище - це якесь моторошне місце. А зараз мені там дуже спокійно, незважаючи на те, що це військове поховання і майже всі там поховані - молоді хлопці. Напевно, тому, що це місце, де лежить мій коханий.

- Як ви по собі відчуваєте: чи вміємо ми співчувати, співпереживати? Бо помічаю, що люди дуже часто намагаються порівняти, протиставити. Не підтримати, а посперечатися, кому болить сильніше.

- Мені здається, що ми не вміємо співчувати. Звісно, у мене хороші друзі, які підтримують та співчувають. Але, скажімо так, стикалась із різними ситуаціями.

От зустрілася за кордоном з однією акторкою, а вона також знала Льошу, знімалася з ним, і вона, замість того, щоб хоча б щось сказати про Льошу чи щось у мене запитати, просто почала розповідати, як їй важко живеться за кордоном. Це було дуже дивно, як на мене.

Розумію, що не кожен вміє висловити те, що відчуває. Але, наприклад, багато людей при зустрічі, наші колеги, мене просто обіймають. І цим все сказано.

Я не кажу, що треба вивести якийсь протокол дій, як спілкуватись з людиною, яка втратила близьку людину на війні. Але мені здається, якесь мінімальне розуміння ситуації у суспільстві має бути.

- Можна ж, наприклад, запитати: як ти живеш, чим займаєшся, що ти плануєш, чи потребуєш чогось. Такі речі виводять на розмову про життя.

- Немає рецептів, мені здається. Але ігнорувати – це найгірше, що можна придумати. Тому мене дуже й здивувала та зустріч. Мені навіть складно пояснити свої відчуття. Можливо, вона намагалась щось транслювати, але я цього не відчула.

Тому хочеться, щоб колеги, друзі, знайомі розуміли, що Льоша пішов воювати не тільки заради сімʼї. Мій чоловік, як і всі інші, хто зараз на війні, роблять це заради всієї нації, заради нас усіх. Треба просто бути вдячними.

«Для мене Льоша і без петиції Герой»

- Як не озлобитися на цей світ? Бо в когось є сім’я, а вашу війна зруйнувала. Ліза Зайцева, до речі, у нашій розмові казала, що ви для неї приклад того, як жити з емпатією і любов’ю до людей, попри такий біль.

- Я не знаю. Знову ж таки, немає рецепта, як жити правильно і лишатися людиною. Мені здається, і я, і мій чоловік – добрі люди. Льоша нікого не засуджував, коли воював. Він розумів, що не всім воювати. Якщо не воюєш, ти можеш робити щось інше в тилу. Аби робив – оце головне. А не просто жити своє щасливе життя без усвідомлення того, що ти живеш під час війни.

Наші друзі теж не всі воюють. Але він щиро любив кожного нашого друга. Не було у нього заздрості чи злоби, він був дуже доброю людиною. Напевно, і я така. Я нікого не засуджую, бо я - не вони, я живу по совісті своє життя. А кожна людина вільна обирати, як їй жити своє життя.

- Але навіть до вас часом приходять хейтери. Комусь, наприклад, стала поперек горла петиція, щоб присвоїти вашому чоловіку посмертно звання Героя України, на що заслуговує кожна людина, яка віддала своє життя за всіх нас.

- Мені дуже пощастило з аудиторією. Звичайно, іноді хтось може написати щось на кшталт: «А як можна посміхатися, коли у тебе загинув чоловік». Але такого дуже мало.

Мене це не торкає. Я навчилася це все сприймати. Це ж відображення людини. Я, наприклад, ніколи не буду писати під чиїмось дописом якусь гидоту. А якщо людина може таке написати, вилити купу гівна… Ну, може, в неї день не задався, і їй стало від цього легше. На здоров'я, вона мене цим не зачіпає.

- Дивилася, що петиція так і висить на розгляді.

- Так, петиція на розгляді. Насправді я не вірю в ці петиції. Мене часто в інстаграмі просять підтримати якісь петиції. І я навіть почала пояснювати людям, що я в це не вірю. Бо пройшов майже рік після підписання петиції, але ніяк це діло не рухається.

Я, в принципі, навіть розумію чому. Бо кожен з хлопців чи кожна з дівчат, які віддали своє життя за країну, достойні бути Героями України. Але ж не можна нагородити всіх. Тому я не дуже сильно тримаюсь за цю петицію. Дадуть Героя - буде класно, а ні – то ні. Для мене мій чоловік і без цієї петиції Герой.

- Як і для кожного з нас, і так має бути. А отримали ви якісь компенсації, виплати?

- Так, вже кілька місяців, як почала отримувати. Це пенсія на утримання дитини і компенсація 50% за комунальні послуги. Але батьки Льоші ще не отримують, хоча, начебто, подавали всі документи одночасно. Вони живуть у Кам'янському Дніпропетровської області, може, у них якось по-іншому ця процедура проходить. Бо ця компенсація виплачується на сім'ю. Тому мені дивно, що ми з Лєрою отримуємо, а вони - ні.

- А держава ж обіцяла в розмірі 15 мільйонів гривень сім’ям загиблих у бойових діях на фронті?

- Я саме про ці виплати і кажу. Але вони ж не одразу всі виплачуються. Виплачуються протягом декількох років. Одразу виплачується півтора мільйона, а тепер щомісячно нам виплачують певну суму. І таким чином будуть виплачувати доти, доки не виплатять всю.

І ця сума, як я вже сказала, ділиться на сім'ю: половина – нам з Лєрочкою, половина - батькам Льоші.

- Це добре, що по-чесному - що обіцяли, те й дають.

- Так. Я чула дуже багато історій, що комусь не виплачують. Мені або пощастило, або просто люди панікують завчасно. Ми теж чекали довго, близько 10 місяців. Може, люди просто думають, що це все дуже швидко робиться. Але, на жаль, нас таких багато. До того ж документи мусять пройти певні перевірки.

«Лєра досі пише Льоші в телеграмі. Це її власна історія з татом»

- Судячи з власного досвіду, якщо він у вас був, чи є у нас належна психологічна допомога жінкам, які її потребують? Не у всіх, скажімо, є гроші на приватних психологів.

- Я не зверталась до безкоштовних психологів. На момент загибелі Льоші я і так спілкувалась з психологом, бо чекати чоловіка з війни теж нелегко. І дитині було нелегко. Тому Лєра спілкувалася зі своїм психологом, а я – зі своїм.

Але знаю, що є безкоштовні психологи, які допомагають, і їх багато. Головне - не боятися, не стидатися звертатись. Психологічна допомога – це перше, що має бути при таких обставинах. Переживати втрату коханої людини - це дуже важко. Особливо, якщо це справді було велике кохання. Це наче втратити частину себе.

Чомусь до сих пір у нас дуже дивне ставлення до психологів. Коли ти йдеш в терапію, є ще такі стереотипи, що наче ти хворий на голову. Ніхто не задумується про те, що це такий самий лікар - просто лікар для душі. Бо коли у нас, наприклад, болить зуб, ми ж не чекаємо, ми йдемо до стоматолога і лікуємо, щоб не боліло. А тут ми чомусь сидимо і чогось чекаємо.

Відчуваю, що мені, напевно, знову прийшов час йти до психолога. Бо й річниця, і дитина-підліток, дуже мені важко це дається.

- Ця дата ще сильніше накриває?

- Накриває, на жаль, не тільки в цей день. Накриває якось рандомно. В тебе може бути навіть непоганий настрій, ти можеш порадіти сонечку, а раптом щось бачиш – і все.

Це неможливо пояснити словами. Біль став частиною мене. Коли ви, наприклад, поранилися і вам дуже боляче, то уявіть, що цей біль з вами завжди. Це те, що відчувають дружини загиблих героїв, жінки, які чекають з полону чи з фронту.

Мені дуже багато жінок пишуть свої історії в інстаграмі. Просто жах, як нас багато і як нам важко. Мені здається, що історія жінок дуже недорозкрита. Тому мене й дуже ранить, що поруч є купа людей, які навіть не усвідомлюють цього.

Це те, з чого ми й починали нашу розмову. Що вони запросто можуть образити своєю поведінкою, навіть не здогадуючись, що ця людина знаходиться у моральному стані між життям та смертю.

Тому треба бути добрими одне до одного. Це єдине, що можна порадити.

- Лєра дуже важко переживала втрату батька, який був для неї цілим всесвітом. Як вона? Підлітки ж не завжди ще й показують, що у них на душі. А тут і вік підлітковий, і така величезна трагедія.

- Навіть боюся уявити, що в неї всередині. Але вона завжди підтримує мене. Коли плачу, каже мені: «Мамочко, ми ж уже відпустили, вже ж пройшло стільки часу».

Лєра неймовірно сильна, хоча вона ще дитина, дуже крута дівчинка росте. Але, бачу, що їй дуже важко.

Вона досі пише Льоші в телеграмі. Я не читаю цих повідомлень, звісно, просто у нас з Льошею ноутбук один на двох, і я іноді, коли заходжу, бачу, що в нього в телеграмі висять від неї повідомлення. Я не хочу навіть питати, тригерити її. Це її власна історія з татом.

- Але це теж свого роду терапія, вона виливає все, що хоче сказати, не тримає це в собі. І класно, що у вас є така підтримка одна одної, що вона не закрилася.

- Так, слава Богу, ми гарно спілкуємося, вона мені довіряє. Звичайно, в неї є свої секретики, і це нормально, вона підліток. Я намагаюсь зробити її життя щасливим, як тільки можу.

Можливо, хтось подумає, що я її балую. Але вона, наприклад, знає ціну грошам. Це не значить, що вона отримує все, що тільки хоче. Але нещодавно у неї був день народження, і я подарувала їй мандрівку в Мілан і квиток на концерт її улюбленої групи. Вважаю, що це круто.

Мені тоді якраз наснився Льоша, і я йому все це розповідала уві сні: «Уявляєш, я відвезла Лєру на концерт»… А він знав, як вона любить цю групу. І він каже: «Клас, оце ми з тобою робимо круті речі, що можемо втілювати мрії Лєри в реальність». Так що він мене похвалив уві сні.

- Вона не полишила бажання вчитися на режисера?

- Вона хоче бути режисером. Причому хоче поїхати навчатися за кордон. Бажано в Корею, вона захоплюється кей-попом, їй подобається їхня культура, вона зараз така окрилена.

Намагаюся її відмовити. Мені здається, я не потягну таке навчання. В першу чергу, це важко морально, бо це дуже далеко, це зовсім інший менталітет.

Плюс – треба знати мову. На що вона мені каже: «Ти тільки дай мені добро, і я буду вчити мову» (сміється). Вона просто ще не розуміє, як це важко. Недарма ж існує така фраза, як юнацький максималізм. Але вона так загорілася бажанням там навчатися! Вже знайшла купу інформації, яка там класна освіта.

Вона ж ще дуже вперта. Але що я, що Льоша - теж вперті. Побачимо, як воно буде. Я вірю, що вона доб'ється того, чого дуже прагне, проте я дуже не хочу, щоб це була Корея (сміється).

Робота дозволяє мозку перепочити від постійного страждання

- У серіалі «ДВРЗ. Повітряна тривога» ви знімалися вже після втрати Олексія. Це був перший проєкт, в який ви вийшли на роботу?

- Це був третій проєкт. До цього у мене було дві невеличкі ролі в серіалах. А от в «ДВРЗ. Повітряна тривога» була вже велика роль. І це було морально дуже важко, бо я не вивозила страшенно, робота давалась мені дуже великою кров'ю.

Мені було соромно за те, як я працюю, бо моя фізіологія просто впиралась усіма руками і ногами і не хотіла вчити текст. Текст просто не запам’ятовувався. Іноді я не могла сказати репліку, бо в мене перед очима був білий аркуш паперу. Тим паче, я грала майора поліції, і щось від себе там не скажеш, бо є термінологія.

Це вже згодом, коли я пропрацьовувала цю ситуацію з психологом, вона мені пояснила, що в такій ситуації організм налаштований на вгамування стресу, а не на те, щоб вивчити текст. Але ж я цього не знала. Про це ж ніхто не говорить! Зрештою, ніхто тобі нічого й не скаже, бо все дуже індивідуально.

Обожнюю всю знімальну групу, режисера, акторів. Вони просто неймовірні люди. Мені самій дуже хочеться подивитись, як я впоралася із ситуацією. Режисер казав, що все нормально, щоб я не хвилювалася, буде хороший продукт. Але таке у мене вперше - щоб все моє нутро прагнуло, а мозок просто відмовлявся.

Це важкий, але цікавий досвід. Я його запамʼятаю для майбутніх ролей. Ми, актори, всі трохи «хворі». У якому б стані не знаходились, завжди спостерігаємо за собою і відкладаємо спостереження в скарбничку на майбутнє.

До того ж, я ще й дуже відповідальна. І в моменті закопую себе максимально, коли не можу щось зробити, сама себе догризаю всередині.

- Що сьогодні вам допомагає відволіктися?

- Робота – це перше, що відволікає. Бо ти граєш зовсім іншу людину зі своїми проблемами, зі своїми приколами. На знімальному майданчику – не ти. Тому робота дозволяє мозку перепочити від постійного страждання, не знаю, як сказати інакше. Сподіваюсь, що у мене її буде якомога більше.

А душевний відпочинок - це дивитися на красу навколо. Нещодавно ми з донькою їздили на озеро, я сиділа і дивилася – яка красива природа, які красиві хмаринки… У цей час я наче відлітаю кудись, наче медитую, і мені так добре.

- У червні ICTV2 показував третій сезон серіалу «Виклик», який зняли ще до повномасштабної війни. Ви там граєте удвох із чоловіком. Можете дивитися такі стрічки?

- Мене часто про це запитують. Я подивилась, коли була готова. Не скажу, що було легко, але не було нестерпніше, ніж я почуваюся кожен день. Від того, що я подивлюся стрічку, у мене всередині нічого не зміниться. Мені як є боляче, так і є.

Все під настрій. Наприклад, сьогодні в інстаграмі хтось лайкнув мій допис, я відкриваю подивитися, а там – пост, де Льоша відправляє мені голосові повідомлення. І я одразу закрила, бо не можу сьогодні це слухати, бо сьогодні мені дуже боляче.

Всі його голосові починаються – «доброго раночку, сонечко». Й іноді я їх відкриваю зранку, послухаю, навіть посміхнуся.

- Зараз є робота, пропозиції? Наскільки у вас розпланований графік?

- Зараз у мене стартує проєкт, де у мене дуже класна і цікава роль, я довго про подібне мріяла. Тому схрестимо пальчики, щоб все вийшло. Бо така ситуація в країні, що ми не знаємо, що тебе чекає навіть сьогодні. Але до цього п'ять місяців сиділа без роботи. Це досить багато.

Мені якось дуже шкода, що в наших стрічках в основному знімаються одні й ті самі люди. Я не проти, звичайно, щоб вони знімалися, але хочеться, щоб і на таких, як я, дружин загиблих героїв, звертали увагу. Я не кажу про те, що нам мають просто так давати роботу, просто не треба нас боятись, дайте нам шанс показати себе. Коли стається горе, всі підтримують, а потім ти залишаєшся сам-на-сам із власним горем.

- Ви кажете, хочеться, щоб звертали увагу і на таких, як ви. Маєте на увазі, що продюсери бояться запрошувати людину через емоційний стан?

- Можливо. У мене була одна пропозиція, де на мене просто хотіли подивитися, я так зрозуміла - чи притомна я взагалі. Кликали буквально одразу після загибелі Льоші. Але я тоді була в Ірландії, не змогла прийти на зустріч, тому роль пройшла повз мене. Напряму ніхто не говорить, але, можливо, люди бояться.

- Теж думала про те, що в багатьох стрічках чомусь грають одні й ті ж актори. Нічого не маю проти, наприклад, Тараса Цимбалюка, але ж він у кожному серіалі на кожному каналі. Як на мене, глядачеві теж приїдаються одні й ті самі обличчя.

- Я теж цього абсолютно не розумію, бо то пусто, то густо. Невже реально цікаво дивитися кожен раз на одну і ту саму людину в різних іпостасях?

До недавнього часу я теж нічого проти Цимбалюка не мала, але після його зашквару з Алхім… Так, він начебто вибачився в інстаграмі, але вибачення було достатньо маніпулятивне. На жаль.

У нас не переживають про втрату своєї репутації. За кордоном, напевно, вже б давно закенселили. А ми маємо зараз у виробництві новий серіал з Цимбалюком. Припливли. Після тусні з Алхім він буде грати працівника ДСНС, який рятує життя. Це якийсь черговий зашквар.

- У вас є татуювання I'll be there for you. Це ви нещодавно зробили?

- Це я якраз зробила після загибелі Льоші. Ми хотіли таке татуювання зробити разом. Просто Льоша не встиг. Коли мені передали його речі з передової, там була вже готова роздруківочка. Коли я це побачила, то вирішила, що треба зробити його максимально швидко.

І у Лєри є татуювання. Ми з нею зробили татуювання в один день. Вона набила собі фразу, яку їй написав Льоша. Він подарував їй книжечку і підписав: «Цінуй життя. Тато». Так що у неї дуже крута тату.

- Яка ви класна мама, що дозволили.

- Звичайно, дозволила. Це ж не просто тату, це дуже знакова штука. Їй дуже не вистачає тата, а ця фраза буде з нею поруч все життя.

- Чи дозволяєте ви собі мріяти сьогодні? Про щось для себе?

- Перше, про що я подумала, коли ви запитали, про Лєру. Хочу, щоб вона росла щасливою, достойною людиною. А для себе, напевно, мені б хотілося класної, цікавої роботи. Це те, що мене рятує, дає можливість, в тому числі, й мандрувати, споглядати красу. Багато мандрувати мені б теж дуже хотілось. Мрію бути щасливою в професії.