П'ять уроків нової Курської битви. Що показали півтора тижні українського наступу

Історія вже давно тисне на мізки Володимира Путіна. Його початкове виправдання вторгнення в Україну було пронизане хибними уявленнями про минуле, включно з припущенням, що Україна не мала законних претензій на існування як незалежна держава.

Але внаслідок вишуканого українського контрманевру в Курську на півдні Росії історія повернулася, щоб вкусити президента Путіна. Практично на тій самій території в 1943 році величезні радянські сили завдали поразки нацистським полчищам у битві, яка по праву вважається одним із поворотних моментів у Другій світовій війні. Але хоча з цієї причини Курську могло бути гарантовано особливе місце в пантеоні російської гордості, нинішня "тактична" операція України означає, що тепер про ці місця можуть пам'ятати як про джерело приниження Росії. І якщо Захід дозволить Києву скористатися успіхами, Курськ може виявитися місцем ще одного поворотного моменту в російській історії.

Українські війська, що діють на території Росії, — це не якась різношерста сила, а армія, яка вперше в цьому конфлікті продемонструвала ефективний загальновійськовий маневр, "західний" спосіб ведення бойових дій. Невеликим загоном рішучих і, очевидно, добре навчених солдатів, а також невеликою кількістю танків вони розгромили купку мимовільних призовників...

Це також суворий урок для тих диванних коментаторів, які, не маючи ані найменшого бойового досвіду, намагалися використати війну в Україні, щоб засудити військове мистецтво, танкову війну і загальновійськовий маневр, запевняючи нас, що майбутнє — це безпілотники, а також кібер- та електронна війна. Можливо, спокушені вкрай невмілою спробою "елітних" російських військ провести танковий маневр на початку війни, вони засвоїли ідею про те, що танки та інше вже в минулому.

Але ті з нас, у кого був хоч якийсь досвід ведення сухопутних воєн, дуже швидко зрозуміли, що первісна російська атака провалилася не тому, що ідея, яка лежить в її основі, застаріла. Просто російські танкісти були погано навчені і погано управлялися, а танки знищувалися тисячами.

І ось тепер Україна довела, що "Принципи війни" — біблія для успішних воїнів з незапам'ятних часів, заснована на уроках усіх, від Карла фон Клаузевіца до Наполеона — дуже живі. Принципи раптовості, наступального духу і концентрації сил працювали на "Совєти" в 1943 році та працюють на українські війська сьогодні. Якби ви послухали фанатиків дронів, ви б подумали, що неможливо домогтися раптовості на сьогоднішньому "прозорому" полі бою. Вони забули, що дрон настільки розумний, наскільки розумний його оператор.

Нинішній крок України завдасть шкоди Путіну щонайменше з трьох причин. По-перше, це означає, що йому доведеться відвернути сили для захисту від інших вторгнень через кордон, які, безсумнівно, плануються, щоб ще більше вивести з рівноваги російських агресорів. Київ привніс додатковий елемент небезпеки в російське планування. Тепер також зрозуміло, що у Росії немає мобільного резерву, який міг би закрити проломи в її обороні, і, звісно, немає жодних ознак того, що місцеві жителі мають будь-яке бажання взяти до рук коси і кирки, щоб уповільнити український наступ.

По-друге, це може допомогти дестабілізувати правління Путіна. Кремль не здатен захистити власну територію, не кажучи вже про те, щоб перемогти Україну, і вперше цьому питанню, схоже, приділяється значна увага в провідних засобах масової інформації.

По-третє, це демонструє, що Україні не потрібна така сама кількість людей чи зброї, як росіянам, щоб змінити військові обставини на місцях. У 1943 році німці атакували сотнями тисяч людей і тисячами танків. Українці захопили кілька сотень квадратних миль силами кількох тисяч людей і жменьки танків. Іншими словами, перемога України в жодному разі не є недосяжною.

Європа і Сполучені Штати, можливо, зараз більше звертають увагу на Близький Схід, ніж на Україну, але остання є набагато важливішою для нашої власної безпеки. Замість того, щоб перейматися з приводу "ескалації", Заходу слід подбати, щоб Україна могла закріпити свої тактичні успіхи під Курськом, змусивши Росію сісти за стіл переговорів. Дійсно, це можливість наблизити мир, якою, безсумнівно, скористалися б Черчилль і Рузвельт. На жаль, сьогодні в нас немає фігур їхнього рівня, але це шанс для сера Кіра Стармера залишити свій слід, а для Джо Байдена — залишити гідну спадщину.

Але це також є великим сигналом для нового військового керівництва Великої Британії про те, що дешеві дрони не змінили хід війни фундаментально. Чиновникам не слід занадто багато прислухатися до блискучих учених, які, здається, знають кожен дюйм кожної битви, але мало знають про бойові дії хоча б в одній. Їм слід дізнатися думку тих із нас, хто справді щось виграв.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело