Червоні лінії Путіна гнучкі, як російські кордони․ Чому Москва провалила захист Курської області

Наступ Сил оборони України на Курську область миттєво став новиною №1 у світі не лише через сам факт першого в історії сучасної Росії заходу регулярних підрозділів чужої армії на територію країни-терористки. Здебільшого – бо ця зухвала операція здатна докорінно змінити правила гри. Не можна стверджувати, що вона призведе до якогось переламу у російсько-українській війні чи до повалення режиму Путіна. На це наразі не варто сподіватися. Однак втрата Москвою контролю над понад 1000 квадратними кілометрами власної території, захоплення великої кількості полонених строковиків та кадировців, а також поява десятків тисяч внутрішніх біженців точно не покращує позиції вищої військово-політичної верхівки Росії. Особливо з урахуванням того, що за понад тиждень боїв що генералітет, що сам бункерний фюрер зі своїми посіпаками вкотре показали розгубленість і слабкість.

Звісно, ніхто крім вкрай обмеженого кола посадовців, не знає остаточної мети прориву кордону з Росією та захоплення її населених пунктів. Припускати щось у цій площині, коли операція ще триває, неможливо через цілу низку причин. Перш за все через те, що можна завадити нашим захисникам та захисницям. А от проаналізувати поточний стан справ у переляканого диктатора цілком можливо та доцільно.

Чому Росія виявилася абсолютно беззахисною перед наступом угруповань України? Чому Путін боїться визнати масштаби та втрату контролю над частиною Курщини, а також як ФСБшники вирішили поставити на місце нахабних кадировців, читайте у матеріалі 24 Каналу.

Строковиків покинули напризволяще, а "Ахмат" накивав п'ятами

Щоб розібратися, що відбулося у Курській області 6 серпня, треба перш за все проаналізувати події, які цьому передували. Ще наприкінці 2023 року російська армія заволоділа ініціативою на фронті та почала надзвичайно руйнівне і криваве просування на Донбасі. Попри виснаження власних сил після захоплення Авдіївки, у Кремлі вирішили не зупинятися на досягнутому й за будь-яку ціну рухатися вперед.

Користуючись тим, що Сили оборони довгий час не отримували допомогу від ключових партнерів, воєнні злочинці намагалися захопити максимум територій, які тільки зможуть. Вони хотіли встигнути досягнути хоча б якихось успіхів до того, як постачання боєприпасів та зброї з Заходу буде сталим.

Зокрема й через це окупанти зважилися у травні 2024-го почати наступ на Харківщину. У їх планах було не лише підійти до самого обласного центру, але й сформувати можливість для охоплення в кліщі Лимансько-Куп'янської ділянки фронту. Згодом, як зазначав голова української розвідки Кирило Буданов, вони збиралися ще й почати наступ на Сумщину.

Утім, російські війська змогли лише створити собі певний плацдарм у Вовчанську й окупувати кілька невеличких населених пунктів. Натомість цивілізовані країни дозволили Києву використовувати артилерію та РСЗВ по території Росії. Це одразу призвело до серйозного ускладнення для росіян.

Загнавши на територію України практично всіх доступних контрактників, Путін та Герасимов максимально залучали у Бєлгородській та Курській областях солдатів строкової служби. Саме вони виконували завдання з захисту кордону та забезпечували логістику військ, що наступали. Тож удари, які обрушилися на строковиків після надання Україні відповідних можливостей, стали одними з ключових передумов для появи Курської народної республіки.

Річ у тім, що після перших серйозних ударів по прикордонню та скупченню особового складу ворога на Бєлгородщині, досвідчені офіцери, які командували строковиками на місцях, накивали п'ятами. Лейтенанти, капітани та полковники відступили якомога далі від кордону, аби збільшити свої шанси на виживання. При цьому залишивши розгублених 18-річних підлітків наодинці зі своїми проблемами. І з загороджувально-каральними загонами кадировських спецпризначенців, які стояли за спинами строковиків, але подекуди приїжджали побити їх чи зґвалтувати. Абсолютно аналогічною була й ситуація на Курщині.

Так що коли гарно екіпіровані й ідеально злагоджені загони українських військ пішли на штурм російського кордону, зустрічати їх могли здебільшого лише демотивовані хлопчаки. Які зовсім не хотіли прикривати спини втікачам-кадировцям, не воліли гинути за Путіна і не були мотивовані якоюсь великою зарплатою (строковики отримували по 2500 рублів на місяць, тобто приблизно 10 доларів).

Одні з перших полонених строковиків на Курщині / Фото з телеграму "Офіцер+"

Якихось суттєвих резервів на Курщині в окупантів не було, адже ніхто з кремлівської верхівки просто не розраховував на подібну зухвалість з боку України. А саме командування, відповідальне за оборону області, на кілька днів втратило управління військами.

На початку операції ані у Москві, ані у Курську, ніхто не розумів, якою є ситуація на новому напрямку. Мобільні групи Сил оборони стрімко просувалися вперед, обходили населені пункти, створювали локальні котли для російських підрозділів, і лише потім зачищали оточену місцевість. Через необізнаність у тактичній обстановці окупанти зазнали безліч втрат, яких могли уникнути.

Тут можна згадати й знищення майже 500 строковиків у Рильську, яких перекидали для "гасіння пожежі".

Вщент спалені автівки, в яких їхали російські строковики / Фото російських ЗМІ

І направлену посилювати оборону Суджі групу ФСБшників, хоча саме місто вже давно не було під контролем Росії. Те саме стосується знищення українськими військовими працівників Федеральної служби виконання покарань, яких командування також вирішило залучити для зупинки просування ворожих військ.

Документи знищених охоронців тюрем, яких російське командування використало як піхоту / Скриншот з відео підрозділу Khorne group

Неабияк постраждали від тотальної втрати контролю за ситуацією й самі кадировці. "Суперспецпризначенці", яких "Дон-дон" відправив убезпечувати кордони Бєлгородщини та Курщини від диверсантів, не могли зрозуміти, наскільки далеко від небезпеки вони втекли. Зрозуміло, що при зустрічі з нашими "рексами", вони не стали записувати тіктоки, а просто поздавалися у полон.

Дивіться відео з полоненими у Курській області кадировцями:

Крім того, через необізнаність щодо подій на Курщині, росіяни дуже часто страждають від дружнього вогню. Випадки, коли пілоти гелікоптерів, знищують власні колони на марші, думаючи, що завдають удар по українцях, трапляються практично щодня.

Знищена російським гелікоптером САУ "Мста-С" / Фото з російських соцмереж

Словом, щонайменше у перші дні операції у російському генштабі не могли придумати нічого краще, аніж наказати закидати у бій всі доступні сили із завданням зупинити ворога за будь-яку ціну. До поспіхом сформованих підрозділів це доводили фразою: "Рухайтеся вперед, а там розберетеся, прикриємо всім".

Лише через три доби після прориву кордону та взяття Україною під контроль сотень тисяч квадратних кілометрів, у Москві вирішили зняти з інших напрямків чималу кількість військових. Деякі з них ще не дісталися до нового фронту, але багатьох вже й встигли поховати. Наприклад, понад 60 бійців 810-ї бригади морської піхоти, які лише 3 серпня закінчили базову військову підготовку. 8 числа вони опинилися на Курщині, а 10 з них привезли додому в цинку.

Помилятися можна, обманювати – ні (с)

Окремої уваги потребує реакція російської влади на події. Перші ластівки надії про життя у вільній республіці жителі Курщини почали плекати зранку 6 серпня, однак дізнатися про це можна було лише у телеграм-каналах так званих "воєнкорів". Ці посіпаки путінського режиму буквально волали про масштабність наступу, тоді як виконуюч обов'язів губернатора Олексій Смирнов лише розгублено заявляв про появу якихось-то ДРГ.

Ввечері того самого дня у міністерстві вбивства Росії офіційно заявили про те, що "граница на замке", усі п'ять мільйонів американців групи диверсантів спочатку знищили, а потім ще й змусили відступити на українську територію. Як не дивно, але зранку 7 серпня з'ясувалося, що "знищені диверсанти" за ніч просунулися на кілька десятків кілометрів, набрали безліч полонених, та ще й захопили чимало ворожої техніки.

Пост про власні успіхи представникам російського міноборони довелося видалити, однак видавати бажане за дійсне вони не припинили. Чим продовжили спричиняти величезну хвилю обурення від "воєнкорів" та їх великої аудиторії. Бєлоусову та компанії навіть згадали епічну фразу: "Помилятися можна, обманювати – ні", яку новий міністр сказав після призначення на крісло Шойгу. Однак зрозуміло, що ніхто з російських високопосадовців не почав хоч якось адекватно комунікувати з власним населенням. Ба більше, коли через кілька днів Путін нарешті осмілився вилізти зі свого бункера (фюрер завжди ховається та самоусувається після початку якихось незрозумілих йому подій), він намагався максимально применшувати небезпеку ситуації на Курщині. Мовляв, це не Росія втратила ледве не третину області внаслідок оборонних дій України, це просто діє "маленька група диверсантів київського режиму".

Неабияк підклав дров у багаття й одіозний депутат держдуми Андрій Гурульов, який на фоні численних відео з полоненими строковиками розповідав про те, як "жодних втрат серед солдатів строкової служби нема". Згодом, ще до появи офіційних темників, він в ефірі пропагандистських каналів зізнався, що Росія не взмозі швидко відновити контроль над втраченими територіями.

Голосно патякали язиками й інші російські посадовці, слова яких ніхто з росіян не міг сприймати за правду банально через величезну кількість фото та відеодоказів зворотного.

ФСБ проти Кадирова

Не можна також не відзначити, що першими з усієї політично-силової гілки Росії зорієнтувалися "чекісти". Раптово для всіх спікером міністерства оборони Росії з приводу подій на Курщині зробили не офіційного представника відомства, а заступника начальника військово-політичного управління збройних сил та керівника "Ахмату" Лапті Аладдінов Апти Алаудінова. Якому довелося виправдовуватися не лише за глобальний безпековий провал, але й за тотальну втечу тіктокерних військ.

Спочатку "передислокацію в тил" бійців спецназу Чечні він пояснював тим, що "українці обійшли їх позиції", чим викликав на себе шквал критики. Деякі російські блогери навіть звинуватили кадировців у змові з українськими військовими, що фактично дорівнює державній зраді.

Так звані "турбопатріоти" накинулися на кадировців / Скриншот з телеграму російського пропагандиста

Згодом Алаудінов почав розповідати про те, що "ніхто з "Ахмату" не здався у полон. Тоді як у мережі було безліч записів із короткими допитами "дон-донів".

Дивіться відео виправдань Апті Алаудінова щодо полонених кадировців:

Чому саме "воєнкорам" дозволили безкарно критикувати Кадирова та його поплічників, питання риторичне. Особливо з урахуванням того, що Сили оборони успішно відловлюють бородатих позерів у дорогих костюмах не лише завдяки допомозі строковиків, а ще й через злив інформації з Луб'янки.

Полонений кадировець у худі за 2300 доларів / Скриншот з відео проєкту "Хочу жити"

Тож, судячи з усього, у ФСБ хочуть скористатися ситуацією та дещо зменшити вплив Рамзана Кадирова як у Росії, так і на окупованих територіях. Адже біснуватий "Дон" прибрав до рук чималі території та підприємства, з яких воліють годуватися російські спецслужбісти.

Крім того, саме Алаудінова називають одним із головних претендентів на посаду царя окупованої Ічкерії після смерті любителя жіночого взуття.

Кадиров у жіночих черевиках Prada / Колаж Reddit

Зрозуміло, що провал "Ахмата" на Курщині аж ніяк не додає Алаудінову балів у боротьбі за престол.

Скиглення курян почула вся Росія

Ще одним неабияким наслідком операції в Курській області є поява на території країни-агресорки неабиякої кількості внутрішніх біженців. Десятки тисяч людей, які через дії російського військово-політичного керівництва опинилися без даху над головою, так чи інакше змінюватимуть позиції росіян відносно війни. Їх голоси не звучатимуть достатньо гучно, аби у населення напівзакритої бензоколонки стався соціальний злам. Однак вони так чи інакше будуть живими свідками того, що влада у Росії не здатна убезпечити людей від війни.

Поява таборів із переселенцями неабияк допоможе росіянам зрозуміти, що війна насправді прийшла не на якісь-то новоокуповані території, а безпосередньо до їх домівок. При цьому розповіді мешканців, звільнених від диктатури міст та селищ, про брехню влади також не додаватимуть Путіну балів.

Дивіться відео з пенсіонеркою з Суджі, яка звинувачує владу у брехні:

Сотні записаних до бункерного фюрера звернень, в яких росіяни розповідають про те, як вони опинилися у зоні бойових дій, ніхто не прийшов на їх захист, а місцева влада втекла, також допомагають населенню Росії усвідомити, що "СВО не йде за планом". А обіцяні Путіним 10 тисяч рублів (приблизно 100 доларів) кожному, хто вимушено втік з Курщини, виглядають і зовсім знущанням. Особливо з урахуванням того факту, що середня сума виплат за підписання контракту у країні-агресорці наближається до відмітки у 2 мільйони.

Запізніла ж евакуація цивільних з кількох районів Курської та Бєлгородської областей лише збільшить кількість тих, хто опиниться у безвиході та малопридатних умовах життя в якійсь російській глибинці. Адже повертатися переселенцям банально не буде куди, оскільки непідконтрольні собі території Москва нищитиме з усієї наявної зброї, а населені пункти, куди не дійдуть ЗСУ, вщент розмародерять самі ж росіяни. Ба більше, особливої пікантності ситуації додає ще той факт, що курян збираються привозити на охоплену війною Запорізьку область. Складно навіть уявити, наскільки російським чиновникам наплювати на власне населення.

Так чи інакше, скиглення курян наразі чує вся Росія, а приховати цього факту пропаганда банально не здатна через набуття подією надмасштабного характеру. Мобілізувати ж власне населення та використати операцію Сил оборони на власній території Кремль також навряд зможе. Бо охочих загинути на війні стає дедалі все менше. Тож усі розповіді про "розіп'ятих хлопчиків", наративи в стилі "Вставай, страна огромная" скоріше приречені на провал, аніж здатні забезпечити Путіну приток добровольців.

Червоні лінії Путіна стерлися

Як би не закінчилася операція українських військ у Курській області, одним із найголовніших її досягнень так чи інакше буде докорінна зміна підходів до протистояння з Росією як окремо Києва, так і цивілізованого світу загалом. Той факт, що вся "сверхдержава" є суцільним прохідним двором із горілкою, ведмедями та балалайками, був очевидним для всіх аналітиків ще з перших рейдів РДК. Проте деякі західні партнери чомусь боялися Москви та виставлених Путіним червоних ліній.

Один із перетинів червоних ліній Кремля / Фото бійців РДК

За будь-яких дій Заходу, які здатні були б призвести до суттєвих змін у війні, кремлівський диктатор, ніби бандит у підворітні: смикався до порожньої кишені у надії удавати, що має пістолет. Своїми погрозами застосувати ядерну зброю, росіяни настільки зачастили, що кожного разу їм доводилося пересувати ці самі червоні лінії. Російські добровольці зайшли на Бєлгородщину? Погрожуємо атомною бомбою. США нададуть балістичні ракети? Розказуємо про "Вашингтон в труху". Україні передадуть F-16? Діставай генератор ядерних погроз.

Постійні брязкання зброєю масового ураження призвели до того, що після кожної так званої "ескалації" Путіну довелося принизливо робити вигляд, ніби він так і планував. Він почав виглядати не маскулінним лідером країни з великими амбіціями, а жалюгідним та ображеним нікчемою, якого "всі обманюють". Тому зовсім не дивно, що ураження елементів ядерної тріади Росії, удари по стратегічних аеродромах та низку серйозних операцій Путіну довелося мовчки ігнорувати.

У цьому контексті зміна риторики від "нас там нема" до "ми тут, і що?" виглядає цілком логічною. Адже росіяни, зрозуміло, запустять свої лякалки через іноземні ЗМІ про "рішучі удари по центрах прийняття рішень". Можливо, спрямують свої ракети по лікарнях чи об'єктах критичної інфраструктури, і доводитимуть, що це "помста за Курськ". Однак терористичні обстріли наших міст – це свідома тактика росіян з 2022 року, і вона аж ніяк не пов'язана з діями Сил Оборони.

Натомість значно більш промовистим є той факт, що Путін навіть побоявся шокувати своє населення рішучими діями типу оголошення воєнного стану у прикордонних територіях чи проведення мобілізації. Ба більше, він просто оголосив контртерористичну операцію, ніби у його країні діють не лінійні підрозділи української армії, а якась групка дагестанських ополченців.

Щоб хоч якось зменшити приниження, диктатор почав проводити часті наради з силовиками та губернаторами, концентруватися на розповідях про необхідність гуманітарної турботи про людей. Але це лише більше підкреслює безпорадність царя та його слабкість. Що й одразу відчули на Заході, адже успішний наступ на Курщину без якихось проблем підтримали усі партнери України.

У Берліні точно залишилися задоволеними тим фактом, що німецькі танки з хрестами не будуть нести смерть росіянам, оскільки озброєння зразків НАТО отримало тактичний знак у вигляді трикутника. Американці й взагалі похвалили українське керівництво та пообіцяли збільшити військову підтримку. Словом, доволі зухвала операція на Курщині не лише дає надію жителям звільнених територій на гарне життя, але й може докорінно змінити підхід країн-членів Північноатлантичного альянсу до країни-терористки. Бо червоні лінії Путіна виявилися настільки ж гнучкими, як і російські кордони, а сам цар так чи інакше наближає безславний кінець свого правління. Як там кажуть, було в нього два Курська. Один потопив, а другий – розбомбив. А ще у нього було дві Москви…