Окупація, адміністрація, республіка — що може зробити Україна на зайнятих територіях РФ

Чотири незручних запитання, пов'язаних із рейдом Курською областю

Тривають рейдові дії ЗСУ в Курській області. Наразі, попри запевнення Генштабу РФ, зона контролю ЗСУ розширюється. Про цілі наступу в російському прикордонні керівництво України не говорить. Слова президента "про перенесення війни на територію агресора" лише характеризують ситуацію, що склалася. Проте є кілька сценаріїв розвитку подій, щонайменше два з яких передбачають довготривалий контроль над зайнятими територіями. І, як наслідок, створюють нові виклики. Про це пропоную поміркувати.

Кілька сценаріїв розвитку подій у Курській області.

Станом на сьогодні можна говорити про рейд ЗСУ, який уже досяг кількох політичних цілей. Зокрема:

• послужив хорошим мотиватором для населення України, повністю перебивши негативний порядок денний просування ЗС РФ у Донецькій області. З одного боку, результат позитивний, з іншого (на чому наголошують частина військових і волонтерів), Торецьк, Покровськ і Часів Яр зникають з інформаційного порядку денного;
• створив виклик для внутрішньоросійського порядку денного. Уперше з 1944 року війська іншої держави зайняли частину суверенної території РФ. І, що важливо, це війська України — держави, яка в уявленнях кремлівської верхівки є "штучною". Відповідно, неможливість відбити ці території — політичний виклик особисто для Путіна;
• руйнує міф про ОДКБ і союзників Росії. Путін остерігся навіть називати те, що відбувається, "агресією" або "війною", оскільки такі визначення вимагають реакції союзників по ОДКБ. А у випадку з Білоруссю — не тільки в межах згаданої організації, а й у межах "Союзної держави". Однак імовірність того, що "союзники" виступлять "на допомогу" Росії, вкрай мала. А ось імовірність того, що вони знайдуть тисячу причин нічого не робити, велика. І якщо це відбувається — проявляється нікчемність ОДКБ і, як наслідок, нікчемність російської політики зі створення навколо себе військово-політичних блоків;
• геополітичний порядок денний. Уперше в історії свого існування не тільки Росія намагається окупувати чужі території, а й сусідня держава окупує частину російської області. Україна продемонструвала, що заяви Росії про свою військову міць і готовність до жорсткої відповіді є скоріше блефом, ніж реальністю. Якщо раніше послідовно переходили окреслені Кремлем "червоні лінії" щодо окупованих територій, то зараз ідеться про території самої Російської Федерації в кордонах 1991 року. За ситуацією активно спостерігають інші держави і висновки для кожної свої. Для держав Близького Сходу та Африки РФ втрачає імідж "наддержави", яка має потужну силову компоненту. Адже Кремль не здатен захистити свою ж територію (і чим довше триває утримання районів Курської області, тим сильніший ефект). Для США і КНР поточні події наочно свідчать, що можна аналізувати варіанти навіть розпаду Росії, і цей аналіз не є фантастикою, а роботою над можливими (нехай і не найімовірнішими сьогодні) сценаріями розвитку подій. Ну і, нарешті, ця тема вкрай цікава для держав, які мають (навіть теоретично) територіальні претензії до Росії.

Кремль зараз створює ударне угруповання для того, щоб повернути контроль над втраченими територіями. Для цього вже почалося перекидання боєздатних частин з інших ділянок фронту. І для цього ж активно обговорюється тема залучення солдатів строкової служби до війни проти України.

Відповідно, є кілька сценаріїв розвитку подій, з погляду українських інтересів. Вони взаємопов'язані один з одним і можуть реалізовуватися як окремо, так послідовно, коли логіка одного сценарію змінюється логікою іншого:

• рейд залишається рейдом. Після того, як російські війська починають операцію в Курській області, ЗСУ проводять операцію з деокупації раніше зайнятої РФ української території. Водночас відведення частин з території Росії допускається як логічне завершення рейду;
• розширення зон контролю і переведення війни зокрема й на інші регіони РФ. Тобто Україна намагається провести операції, спрямовані на розширення наявної зони контролю, включно із захопленням територій в інших областях;
• варіант переговорів, за якого наявність зони контролю на території РФ виступає гарантом того, що Кремль не спробує "винести за дужки" обговорення майбутнього низки окупованих українських територій. Для прикладу, згадайте Мінський процес і поставте собі запитання — "а де там питання Криму?";
• гра в "Курську народну республіку". Простіше кажучи, створення невизнаної російської держави, де при владі перебувають політичні противники Путіна.

Тепер питання, про які поки що не думали

Усі перераховані сценарії передбачають збереження контролю над зайнятими територіями деякий час. І тут уже через тиждень-другий перед нашою стороною постане питання — "що робити з мирними жителями?". Адже підвезення води немає, продуктів харчування також немає. Медичне обслуговування — навряд чи. Комунальні служби не працюють. А це не тільки електроенергія, а й водопостачання, газ, каналізація. І відсутність політики роботи з цими питаннями через деякий час може створити політичні виклики для України. РФ не буде зацікавлена в підтримці мирної інфраструктури на цих територіях. Адже в такий спосіб Кремль отримує ситуацію, коли, звинувачуючи Україну в небажанні подбати про життя цивільних осіб, можна намагатися спробувати "збалансувати" звинувачення на адресу РФ, які стосувалися весни 2022 року. Зокрема віддзеркалити звинувачення в порушенні міжнародного гуманітарного права. Це не призведе до зміни позиції партнерів України, але вплине на держави, які прагнуть зберегти нейтралітет, і дасть аргумент політичним силам у ЄС, які виступають за припинення війни, з досить швидким поверненням до режиму співпраці з Російською Федерацією.

Три завдання на найближчі тижні

Отже, перше завдання, яке виникне вже за кілька днів — організація "зелених коридорів". Тобто, давати частині мирних жителів виїхати. Хороший політичний трюк, але є одне "але" — Росія, погоджуючись на словах, може всіляко гальмувати цей процес. Політично правильно через деякий час самим ініціювати такий кейс. Тобто продемонструвати турботу (на відміну від Кремля) про мирних жителів. І, нарешті, Путін змушений буде погоджуватися на пропозиції України, стосовно "росіян". У разі саботування російською стороною питання, є сенс розглянути можливість евакуації частини цивільних на українську територію. Але тут свої складнощі — це громадяни держави-агресора. І це евакуація на території, які безпосередньо постраждали від російського вторгнення. Тобто, крім логістичного завдання, постає завдання політичне і гуманітарне, яке полягає в демонстрації здатності до гуманітарного і гуманного реагування. Ну і, нарешті, пропагандистський момент — "росіяни тікають із Росії в Україну".

Наступне завдання — забезпечити роботу інфраструктури на окупованих територіях. Хоча б її мінімальний набір. І це завдання не тільки мирних жителів, а й бійців Сил Оборони України. Адже навіть для ефективної оборони бажано мати тил із наявністю зв'язку, води, електрики тощо. І тут питання полягає в тому, а чи буде можливість використовувати на цьому етапі російські ресурси (газ, електрику), запустити систему водопостачання.

Паралельно з цим необхідно вирішити завдання доставки гуманітарних вантажів на підконтрольну Україні територію. Запаси їжі у місцевого населення закінчуватимуться вже за кілька днів. І тут виникає питання: хто їх буде годувати? Принаймні найближчі тиждень-два. На місці це вирішується роздачею продуктів українськими військовими, але варто пам'ятати, що військовослужбовці роздаватимуть те, що призначено їм. Отже, постають питання: "як провести хоча б побіжний облік тих, хто залишився", "де взяти продукти", "як їх доставити і хто відповідатиме за процес".

Утримувати довго = створювати місцеву владу

Перераховані вище завдання актуальні в логіці рейду, за умови, що українські війська мають намір незабаром залишити зайняту територію. Але якщо контроль зберігається, ми переходимо до логіки окупації території та роботи окупаційних адміністрацій. І це не тільки політичне питання. Ситуація, коли на місцевому рівні є якісь структури, що займаються місцевими проблемами, запущено, нехай на низовому рівні, місцеву економіку, яка зменшує витрати на утримання цієї території.

І тут ми маємо три ключові варіанти дій.

1. Режим окупації з повнотою влади у військових. Простіше кажучи, в тилу створюються комендатури, які, крім вирішення, власне, військових завдань, займаються проблемами забезпечення можливості життєдіяльності для місцевого населення.

Безсумнівним плюсом цього підходу є повний контроль над процесом і відсутність необхідності ухвалювати політичні рішення в Києві. Простіше кажучи, військові воюють, але крім цього, керують ремонтами ЛЕП, водопроводу і каналізації, доставкою та розподілом продуктів харчування, медичним обслуговуванням. У такому форматі може навіть не знадобитися участь місцевих жителів — необхідних фахівців привозять (або під завдання, або вахтовим методом) з території України.

Мінус підходу — його надзвичайна дорожнеча. Простіше кажучи, за все Україна платить сама. Військові відволікаються на нетипові для них функції. І, нарешті, питання гарантування безпеки привезеного цивільного персоналу.

2. Створення місцевої військово-цивільної окупаційної адміністрації. Тобто, без політичних декларацій про майбутнє зайнятих регіонів і у форматі, коли місцеві фахівці перебувають у прямому підпорядкуванні у військових. Цей підхід потребуватиме для запуску залучення структур, здатних виявити серед місцевих жителів готових до співпраці, проаналізувати потреби в персоналі та ресурсах для мінімального запуску цивільної інфраструктури і, можливо, економіки. Але також це потребуватиме створення якщо не нормативної бази, то щонайменше якихось легальних меж, у яких існуватиме місцеве населення. І органів, які гарантуватимуть їх виконання. Зокрема, якщо запускається якийсь аналог "мирного життя", необхідна не тільки медицина, але і, наприклад, поліція.

Плюси такого варіанту — певна економія коштів і можливість (у разі успіху) демонструвати, що на зайнятих Україною територіях триває "нормальне життя".

До мінусів належить складність у пошуку місцевих колаборантів. Особливо, враховуючи відсутність політичних декларацій про майбутнє територій. На якомусь етапі потрібно дати таким людям відповідь, що з ними буде, якщо Україна піде.

3. Створення політичної влади. Це може бути гра в логіці "ЛДНР", коли місцеві окупаційні адміністрації протягом кількох місяців перетворюються на якусь подобу державних інституцій. Або створення таких спочатку. Шляхом запрошення частини російських політиків, опозиційних Путіну, до управління цією територією. Політично це може бути як аналог "ЛДНР" 2014-2015 років із декларацією можливості реінтеграції з РФ у разі зміни російського законодавства і зміни влади. Або умовна "Росія без Путіна" — тобто сценарій, за якого сформований політичний центр заявляє про прихильність політиці "єдиної і неподільної Росії (в межах 1991 року)" і свої амбіції до експансії аж до захоплення всієї території РФ.

Плюс такого варіанта — територія існує, нехай і за постійної підтримки України, але все ж таки за рахунок власних ресурсів. І громадянам РФ демонструється "альтернативна Росія". Що може призвести в перспективі до якихось міграційних процесів і можливого стимулювання громадянського конфлікту в Росії.

Мінусом такого варіанту є необхідність підтримки території навіть після формального завершення війни. Або прийняття у себе хвилі "біженців з умовної КурНР або "РосіїБезПутіна". Крім того, гра в аналог "ЛДНР" створює додаткові зовнішньополітичні ризики для України. І розіграш такої карти може позбавити нас частини зовнішньої підтримки. Варіант із "незалежною державою" також ризиковий, хоч і меншою мірою. Хай там як, але в новітній світовій історії є кейси колишніх республік Югославії, Косова, Південного Судану та інших нових держав. Але необхідною умовою для реалізації цього сценарію є затягування війни щонайменше на півтора року — час, необхідний для створення і зміцнення влади в новому прото-державному формуванні.

Замість висновків

Рейд ЗСУ територією РФ наразі є успішним. І є реальні шанси, що він і буде таким далі. Однак із кожним днем боїв у Курській області зростає потреба у вирішенні завдань, безпосередньо не пов'язаних із війною. Що лежать у сфері гуманітарного права, зовнішньої політики. Для їх вирішення необхідні додаткові ресурси і плани використання сил, безпосередньо не пов'язаних із подіями на фронті — спецслужб, медичного персоналу, МНС, поліцейських сил і, нарешті, суто цивільних фахівців.

Від вирішення цих завдань безпосередньо залежатиме успішність операції на території Росії. Єдиного варіанту дій немає — є безліч алгоритмів дій. Але кожен з них вимагає усвідомлення завдань, планування і залучення ресурсів.

Сподіваюся, найближчими днями ми побачимо, який із варіантів починає реалізовуватися на Курщині.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Суджа наша: коли і чому "степова Січ" відійшла Росії