Чи дійсно з росіянами щось не так?

Чимало дописувачів підкреслюють різницю між ними і нами: мовляв, у нас було волонтерство, добровольці, допомога в евакуації, вивезення домашніх тварин, барикади, черги в ТрО, мітинги в окупованих містах тощо, а в них лише ниття, скарги та прохання до царя, і кожен сам за себе.

З цього робиться висновок, що вони якісь недолюди, унікально неправильні.

Ризикуючи порушити ваш душевний комфорт, мушу вас розчарувати: вони не унікальні, а дуже типові. Такими є всі люди з доконвенційним (для знавців еволюції мислення – умовно «фіолетовим» та «червоним») мисленням.

Є поняття «кола солідарності», яке запровадив Крістіан Вельзель, один із засновників Світового дослідження цінностей, – хто для нас свої. В мінімальному варіанті це лише я сам, наступний рівень – моя сім'я (піклування про своїх характерне і для тварин, механізми такого піклування цілковито біологічні й добре описані Робертом Сапольскі). З розвитком мислення кола солідарності розширюються, включаючи все більші й більші групи, аж до всіх людей чи навіть ширше – всіх живих істот. Вельзель пропонує 7 рівнів кіл солідарності, Лене Андерсен і Томас Бйоркман – 10, але це другорядні нюанси.

Так от, протягом більшої частини людської історії переважна частина людей піклувалася виключно про кілька найближчих людей навколо себе. (Пам'ятаю свій шок від читання розповіді Джареда Даймонда, що у досліджених ним «фіолетових» спільнотах немає навіть елементарної солідарності за межами сім'ї, на кшталт витягти пораненого).

Потім прийшли Мойсей, Конфуцій, Будда, Христос, Мухаммед і кілька менш відомих достойників і навчили людей розширювати своє коло солідарності – не безмежно, але до розумних розмірів. Щоб їхнє послання більш-менш поширилося, знадобилося ще півтори тисячі років. І то переважна більшість людей залишалася в межах найменшого, біологічно обумовленого кола солідарності.

Адже зростати над собою важко й неприємно, натомість деградувати легко і попервах навіть дуже приємно.

Внаслідок тисячолітніх зусиль послідовників вищезазначених Вчителів і Пророків людство дісталося точки, коли конвенційним (нормативним, загальноприйнятим) рівнем вважається мати коло солідарності ширше за конкретну спільноту конкретних людей, яких всіх знаєш особисто, яких можна помацати й обійняти (моє село, моя команда, моя парафія, моя рота, мій колектив тощо), – тобто рівень, коли коло солідарності включає уявлену спільноту, всіх членів якої ти не знаєш і не можеш знати: нація, релігійна конфесія, суспільство, соціальний стан (козаки, лицарі) тощо. (Іншими словами, конвенційний рівень є відтинком від «синього» до «помаранчевого» включно). Очевидно, для цього потрібно мати абстрактне мислення, бо без нього важко уявити собі уявлену спільноту (вибачте за тавтологію), на відміну від конкретної спільноти конкретних людей, яких неважко собі уявити й без абстрактного мислення, бо я їх всіх знаю й можу назвати по іменах.

У складному й мінливому сучасному світі, де перемішані люди різних соціальних станів, етнічних походжень і релігійних вірувань, конвенційною одиницею є нація. Нація є класичною уявленою спільнотою, як показав Бенедикт Андерсон в однойменній книзі: навіть хто багато подорожував Україною, все одно не бачив більшість українців, не тиснув руку, не може назвати по іменах. Нація існує у нашій колективній свідомості (колективному уявленому, за словами Роберта Кіґана, – «в тому, що поміж нашими головами», in over our heads; для знавців – нижній лівий квадрант) разом з такими колективними уявленими, як гроші, бренди, право, культура, ринок, демократія, шлюб, свята й майбутнє.

Останнім часом, правда, певні філософи кажуть, що концепція нації застаріла. Однак вони не пояснюють, звідки тоді береться легітимність влади. Адже ключовою ознакою розвиненого суспільства є монополія на насильство, без якого життя, за Томасом Гоббсом, стає «бідним, огидним, жорстоким і коротким». Люди якимось чином погоджуються віддати впорядкування свого життя Левіафану (державній владі), джерелом легітимності якої в сучасному світі вважають націю – всіх громадян своєї країни. Відкидаючи концепт нації як «застарілий», ми, по суті, повертаємося до єдино можливого іншого концепту – монархічної імперії, де джерелом легітимності монарха є Мандат Неба (в європейській традиції – корона з рук Святого Папи, що представляє Небеса на землі). Отже, закликаючи нас вперед, ці філософи тягнуть нас назад, в імперію, – дякуємо, дуже дякуємо, ми там вже були. Зазначу лише, що це класична помилка плутанини доконвенційного й постконвенційного, добре вивчена інтегральною філософією.

Але то таке. Повертаємося до росіян. Переважна більшість їх була на доконвенційних рівнях ще до того, як путінський режим систематично проводив політичну демобілізацію – тобто витравлював залишки громадянської відповідальності, чавив залишки громадянського суспільства, пояснював людям, що від них нічого не залежить і вони ні за що не відповідають. Іншими словами, занурював суспільство у минуле. В цій роботі стали помічними і тюремна культура (фільми, книги та пісні в асортименті), і ручна релігійна організація, і централізація влади, і націоналізація колись приватизованої промисловості, і заміна ідеології ностальгією по минулому з культом Сталіна, Петра І та Івана Грозного. (Класичний «синій» постсовок поступився «червоній» тюрмі розміром з країну.)

Як ви пам'ятаєте, доконвенційним рівням відповідає мінімальне коло солідарності, що охоплює конкретних добре знайомих мені людей (зазвичай у кількості від 1 до ~150, так зване число Данбара). В такому випадку в моїй картині світу немає нікого, окрім цих небагатьох близьких людей, всі інші є лише недоступною мені абстракцією й виступають як «чужі», яких треба боятися й ненавидіти, окрім монарха, якому треба поклонятися, покладаючи на нього всі сподівання.

І такими були майже всі люди протягом майже всієї історії людства. Це не відхилення, це норма.

Відхилення – це ми з вами. Так, як ми з вами, живе, мислить і відчуває 25-30% людей на планеті, і то я вважаю цю оцінку надто оптимістичною.

Ми з вами дісталися туди, де ми є, в результаті 33-річного ходіння пустелею (закреслено) намагання видряпатися на рівень цивілізованого життя. Намагання часто слабкого, непевного, але постійного. Чому так сталося? Завдячуємо ідеям націоналізму, що дали нам уявлену спільноту, яку ми вважаємо своїм колом солідарності, хоч і не бачили ніколи переважну більшість людей в тій спільноті. Незважаючи на те, що нам мами співали колискові різними мовами, бо це не є ключова ознака нації. Ключова ознака нації – це те, що вона є у наших головах.

А що росіяни? Та нічого. Такими вони є, бо нікуди не поспішали розвиватися, натомість деградували з приємністю і легким шумовинням в голові. Нація, як ви знаєте, там не склалася.

А що далі? А далі це застаріле утворення розпадеться, і різні його частини почнуть або не почнуть свій шлях, аналогічний пройденому нами. Років за тридцять там буде з ким говорити.

А поки вони такі, які є, і це норма. Погана норма, а ми з вами – хороше відхилення. І компанія у нас краща: європейці, американці, японці, австралійці тощо. Щоб це відхилення стало нормою, великі Вчителі й Пророки та незчисленні їхні послідовники в багатьох поколіннях поклали своє життя. І ось людство там, де є, але це мало, недостатньо, непевно, нестабільно. Божі млини мелють повільно, але їхні колеса крутити нам, бо більше на цій планеті нема кому.