Олена Кваша, Суспільне: Ми йдемо до людей зі створеним продуктом і думаємо про те, що ще б створити, щоб люди відчували нашу підтримку

З самого початку своєї роботи в одеській філії Суспільного, з 2021 року, Олена Кваша почала працювати над зміною акцентів в ефірі, і для цього були підписані меморандуми про співпрацю з низкою культурних і громадських інституцій регіону. «Ми в якомусь сенсі задаємо певну тональність і певний вектор, сприяємо українському вектору на півдні. І це не про пафос, це про стовідсоткові влучання. Я думаю, що якби ця позиція ще за часів обласних державних телерадіокомпаній була б чіткішою та агресивнішою, то думаю, що багатьох питань можна було б уникнути на українському півдні», — пояснює Олена Кваша. За перший рік своєї роботи в Одесі разом із менеджером філії Назарієм Максимчуком вони покращили умови праці для співробітників — облаштували новий ньюзрум. У грудні 2021 року в Одеській філії Суспільного відкрили музей телебачення та радіо з технологічним обладнанням, котре телевізійники та радійники використовували ще до того, як з’явилися цифрові технології.

Тоді було багато планів і задач, на заваді втіленню яких стало повномасштабне вторгнення. Але і це не зупинило рух команди до змін, з’явилися нові ідеї, проєкти та масштабні плани. Як і три роки тому, так і зараз Олена Кваша говорить, що їй пощастило працювати з найкращою командою. Співробітники південного хабу Суспільного щодня виконують свою роботу, попри безпекову ситуацію в регіоні, знімають новинні сюжети, створюють нові проєкти. «Ми не сидимо тільки на півдні. Наші колеги системно беруть участь у різних форматах і в інших філіалах. Наші колеги їздять до Львова на ефір, наші колеги підстраховують, коли потрібно сісти в кадр. Зокрема, Оля Міщук і Олена Голда їздили до Ужгорода, працювали в прямих ефірах, як і наша гостьова Настя Стрільцова-Ніколенко. На Олімпіаді працювала наша звукорежисерка Наталя Железогло. Це теж залученість до проєктів, які мають статус національних. Це говорить про якість наших кадрів. Ми цим надзвичайно пишаємося», — розповідає продюсерка південного хабу Суспільного.

Олена Кваша не любить говорити про плани, на це питання відповідає лаконічно: «Ми плануємо працювати, і у нас уже є певні задачі. Що це буде, ми потім розкажемо». Але все ж в інтерв’ю для «Детектора медіа» дещо відкрила завісу професійної кухні та розповіла як прем’єри глядачі побачать цієї осені.

 День вишиванки в південному хабі Суспільного

— Олено, ви працюєте в одеській філії Суспільного трохи більш ніж три роки. За цей час ви встигли реалізувати багато проєктів, зміцнити партнерські стосунки з різними інституціями регіону, а також покращили умови роботи співробітників. Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу філії, з якими викликами зіштовхнулися?

— Ковід і повномасштабка — це ті два фактори, які, звісно, не могли не вплинути. І вони вплинули негативно, насамперед на фінансово-господарську частину. Ми перебуваємо в обмежених умовах, оскільки немає можливості фінансувати такі напрями, як ремонт приміщень. Це поставило на паузу поліпшення умов роботи нашого колективу. Нагадаю, це приміщення є старим, з’явилася ця будівля у 1956 році, потужні ремонтні роботи в ній  відбувалися в 90-х роках. Окремі коридори в будівлі не змінювали ще з 70-х років. Ми власноруч із колегою Назарієм Максимчуком за допомогою студентів і працівників приводили їх до ладу, освіжали, робили такий формат, який би дозволив людям приходити й не відчувати себе десь у темних-темних коридорах радянського телебачення. Наша задача і наш погляд в цьому плані збіглися з позицією менеджера. Людям мають бути цікавими не тільки гроші. А Суспільне — це не про гроші, це про цінності, про свободу. Звісно, вони важливі, як і комфорт. Відсутність фінансування в бажаному обсязі не дозволяє нам покращувати умови швидше, якісніше. Але ми все одно це робимо, бо людям треба забезпечувати певні умови.

Ми намагаємося робити так, щоб людям було комфортніше працювати, щоб вони мали відчуття команди, формувалися як команда. Ми запровадили щорічне анкетування, яке складається з десяти великих питань до компанії на локальному рівні. Це анонімна онлайн-форма. Анкета починається з питання: «Що ми робимо не так?». Потім збираємо відповіді, аналізуємо, що ми можемо змінити, щоб було все так. Це те, що стосується внутрішніх моментів.

Робота наша не є такою яскравою та публічною через безпекові фактори. Проводити великі події, які в нас були заплановані, ми не могли, але частково заплановане вдалося реалізувати. Це стосується поїздок і зустрічей у рамках гіперлокальної мережі. Ми їздили, комунікували, єдине, що багато часу займали безпекові питання. На зустрічах було дуже багато людей, декілька сотень відвідали наші зустрічі в рамках турне півднем, Одещиною зокрема. Це найдовша область України, і нам було цікаво відвідати найвіддаленіші її куточки, поспілкуватися з людьми, послухати, чого їм хочеться бачити не тільки в новинах, а й в інших форматах. Вдалося домовитися про партнерство з Ізмаїльським державним університетом.

Порівняно з довоєнним періодом активність трохи зменшилась, але ми все одно рухаємося, йдемо до людей зі створеним продуктом і думаємо про те що б ще створити, щоб люди відчували нашу підтримку.

 «Ми знову щось конструюємо і клеїмо». Олена Кваша та Назарій Максимчук

— Чим зараз живе південний хаб? Що наразі є пріоритетом у роботі команди?

— Деколонізація, культура, історія, екологія — це наш вектор. Великий наголос ми робимо на темі деколонізації і декомунізації. Це є зараз на часі, і ми  почали на це звертати увагу ще до того, як це стало мейнстримом. Наші ефіри, наші гості, наші циклові передачі на радіо й на телебаченні були в цьому напрямі реалізовані. Ми тут отримуємо нових партнерів, і дуже круто, що цей культурний дискурс є платформою для об’єднання. Ми зафрендилися з Одеським бізнес-клубом. Вони мали можливість запрошувати класних спікерів на свій проєкт — і всі ці спікери були нашими.  Ми готуємо цікавий пакет до дня народження Одеси, якщо говорити про дати колонізаційного періоду. Ми вирішили зробити  такий подарунок: на ютуб-каналі вийде цикл під назвою «Одеса — не “русский город”». Це будуть невеликі просвітницькі серії, у яких ми зустрілися з провідними істориками, краєзнавцями, екскурсоводами, які розповідають про Одесу такі факти, які раніше не лунали та не є відомими широкому загалу. Ми не говоримо про Одесу як місто Япончика чи місто, якось пов’язане з Катериною II, ми говоримо про те, чим була і є Одеса зараз.

Одна з нових тем, які з’явились через війну, — це Чорне море. Як набір тем. І в цьому плані ми почали набір контенту. Мова і про екологію, і про безпеку, і про економіку, і про міжнародку. Ми обмірковуємо формати, думаємо, як і що можна проводити, з міркувань безпеки зокрема.

Ми говоримо і про економічну ситуацію. Ми підготували проєкт, який є досить масштабним за хронометражем — 1 година 20 хвилин. За своєю ідеєю це майже документальний фільм. Його історія почалася з відцифрованої плівки 1992 року. Ми хотіли подивитися, що знімали на початках Незалежності наші колеги, які теми були в фокусі їхньої уваги. Спойлер: майже ті самі, що й зараз. Один із сюжетів був присвячений темі двох лиманів — Куяльницького та Хаджибейського.  З 1992 року ситуація є незмінною в проблематиці: Куяльницький лиман мілішає, а Хаджибейський — страждає від переповнення частково очищеною водою. Те саме ми зафіксували сьогодні. Ми почали зйомки ще торік, використали відео з наших новин, ми записали близько 20 спікерів тільки для цього проєкту, вони усі діляться своїми думками і шукають відповідь на питання «що ж робити?». Презентація проєкту запланована на вересень.

У нас вересень буде місяцем прем’єр і пропозицій до дискусій. Ще один проєкт, який буде цікавим не тільки тим, хто в Одесі, а тим, хто любить Одесу, думає про Одесу як про місто, куди варто було б приїхати — це спецпроєкт «Нематеріальна спадщина». Ми зараз почали над ним працювати. Ми хочемо через кухню, обряди показати Одесу, познайомити людей з Одещиною.

Загалом ми не зосереджені тільки на одеській команді, ми маємо бути в більш тісній взаємодії з миколаївським і херсонським бюро.  Ми періодично намагаємося створювати навчальні можливості для всіх трьох колективів. Нещодавно за сприяння Академії Суспільного нам вдалося запросити Богдана Логвиненка, який презентує проєкт Ukrainer. Наших колег давно цікавила тема документалістики, і цей воркшоп був дуже цікавий і корисний.

 Олена Кваша та Богдан Логвиненко

І ще один важливий аспект — це тема ветеранів, яка зараз у розробці. І тут дуже потужно працює команда «Українського радіо» в Одесі разом із ветеранським хабом в Одесі. Ми працюємо з ветеранами, які вже пішли зі служби. Ми створюємо портрети цих людей і говоримо про їхню адаптацію в невійськових умовах. Ми говоримо про реабілітацію тих людей, які отримали інвалідність. Це окремий напрям, який має свій прояв і свою реалізацію в наших продуктах.

З цікавих експериментальних штук — ми почали щоп’ятниці зустрічатися на телекомпанії за сприяння Міжнародного республіканського інституту з людьми «срібного» віку, як ми їх називаємо. Це переважно пенсіонери, які хочуть навчатися нових навичок. Тут у нас був великий сегмент, повʼязаний із медіаграмотністю, критичним мисленням, протидією фейкам, роботою з цифровими ресурсами, шахрайствами цифровими зокрема. Тепер по п’ятницях у нас такий двіж, приходять бабусі й дідусі, які до того ж вивчають українську мову. Є такий клуб «Дивослово», ще представниці та представники польського товариства — всі вони приходять до нас. Це просто неймовірно! Вони і до студії нашої ходять, спілкуються з нашими ведучими, ставлять питання про матеріали, які б вони хотіли бачити. Це така фокус-група, яка готова ділитися своїми враженнями від нашої роботи. Круто, що вони нам довіряють, і видно, що для них це важливо.

Ще один важливий для нас напрямок — це відцифровка, бо в умовах, в яких ми зараз перебуваємо, важливим є збереження спадщини, яку ми маємо на різних наших носіях. Я говорю про сюжети, про те, що було створено ще за радянських часів, — це аудіо- та відеоматеріали про Одесу і не тільки, які зберігаються частково у нас, частково в архіві. Завдячуючи Таїсії Турчин, Юрію Бойчуку цей напрям почав жити. Велика робота йде в цьому напрямку — і ми до нього активно долучилися. Зараз цифруємо усе, що у нас є. Досягли домовленостей з Одеським обласним архівом, де є близько п’яти тисяч кіноплівок, і ми розпочали підготовчі етапи, щоб їх відцифровувати. Ми хочемо дати доступ до цих матеріалів через «Медіатеку». Це цікаво і ціннісно. Круто, що у нас є можливість зберігати їх уже в цифрі, не дати зникнути цим відео. Ми працюємо у цьому напрямку, у нас утворилася неформальна робоча група на фоні культурної комунікації. Ми дуже потужно співпрацюємо з науковою бібліотекою на Пастера, Ірина Бірюкова і її команда постійно з нами, у них надзвичайно потужний сектор, який займається історією та краєзнавством.  Оперний театр теж готовий до співпраці та взаємодії, ми маємо спільні бачення, ми хочемо віднайти ті вистави, які були колись поставлені та відзняті. Сподіваємося, що знайдемо щось із минулого й Одеського академічного музично-драматичного театру ім. В.Василька.

  Олена Кваша під час роботи на виїзді

• Читайте також: Таїсія Турчин: Кожен архівний кадр може слугувати щонайменше хронікою або доказовою базою для судів

— «Ми маємо підтримати культуру, хочемо стати майданчиком для культурних подій і дискусій», — сказали ви в інтервʼю «ДМ» у вересні 2021 року. Розкажіть про цей напрям роботи.

— Ми зробили запис «Катерини», це українська опера, яка отримала позитивні відгуки і серед критиків, і серед глядачів. Ми зробили вже під час війни повноцінний телевізійний варіант цієї опери, і він був показаний навіть за кордоном. Це було досить стресово, запис тривав кілька днів. Це були логістичні виклики, і потрібно було, щоб усі готелі були обладнанні сховищами, і щоб це можна було зробити з урахуванням графіку самого театру. Я пам’ятаю, що ми починали запис, коли був Радіодиктант національної єдності, і ми тоді провели його в катакомбах як такий символ спротиву.  В один день і диктант, і заїжджає ПТС — тобто дві великі події одночасно, і це вже під час війни. Скажу відверто, якби не війна, то таких подій у нас було б значно більше. Тому що вектор підтримки культури на півдні України є для нас сталим.

 «Колеги підловили в мить контакту з Всесвітом і проханнями про стійкий сигнал інтернету, якісний звук і картинку під час Радіодиктанту національної єдності-2023», — Олена Кваша

Ми підтягли ще сферу півдня культурного. Ми домовилися з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М. Куліша і почали створювати аудіоверсії вистав. Ми вже записали моновиставу «Юда», і це було дуже перформансно — встановили гончарний круг прямо в студії і це було просто супер. А ідея створити ці записи виникла на одному з тренінгів, де я читала молоді основи взаємодії з медіа, і до мене звернулися хлопці та дівчата з Херсона — хотіли зробити так, щоб Херсон був ніби в кишені, щоб Херсон звучав із телефона. Вони розповіли, що любили ходити в театр, а наразі не у всіх є така можливість, бо багато хто виїхав. Їм хотілося б слухати своїх улюблених акторів. Ми проговорили таку можливість із директором театру Олександром Книгою — і так от воно з’явилося. У нас заплановано запис п’яти вистав, ми чекаємо на відкриття театрального сезону. Ми рухаємося в культурному плані не лише в рамках Одеси, а й півдня в цілому.

 Запис у студії моновистави Херсонського драмтеатру ім. М. Куліша «Юда»

— На початку року в Ізмаїлі почала працювати кореспондентка «Суспільне Одеса». Чи відчутні переваги роботи журналіста на місці подій? Чи є в планах ще залучення кореспондентів та розширення гіперлокальної мережі в Одещині?

— Однозначно, хочемо розширення, і вже попередньо в нас були відібрані кандидати. Знову ж таки, підкреслюю, це не мали бути професійні журналісти з самого початку, це люди, які готові ставати нашими агентами впливу на територіях, частиною наших команд, проходити навчання, вчитися нової справи. Для більшості з них це нова професія. Багато медійників, як працювали на віддалених територіях, пішли з професії, багато хто виїхав. Ми були готові, що з медійки до нас мало хто прийде. Ми готові навчати, готувати фахівців, розуміючи, що це буде не швидко, очевидно, що ми будемо витрачати трохи більше часу на взаємодію з тими корами, ніж зі штатними співробітниками.

Одещина — це найбільш довга за протяжністю область України, і до Ізмаїла їхати довше, ніж до Києва. Нам потрібна там людина для більш швидкої реакції на локальні події. А запит був на те, щоб Ізмаїл також був у інформаційному порядку денному, оскільки це неймовірна, унікальна складова Одещини. Їхати на таку відстань нерентабельно з точки зору витрат і часу. Дуже багато складнощів із цим було, і коли під час війни там були прильоти, то наша знімальна група туди їхала довго, проходила всі пропускні пункти – це теж час, відпрацьовувала на місці, відписувала матеріал, шукала інтернет, закидала матеріали в Одесу, щоб тут починали з ними щось робити, потім їхали назад. Це завжди було дещо стресово. Тепер, коли там є Наталка, ситуація значно спростилася. Вона з лютого в нашій команді, і від неї ми не лише стабільно отримуємо відеоматеріал, але і тексти — до 10 матеріалів для сайту. Вона не те що виправдовує свою там присутність, вона неймовірно цінна одиниця нашої команди в Ізмаїлі. Як місцева вона на дуже багато подій звертає увагу, тому ми починаємо процес повернення Ізмаїла в наш порядок денний.

Наразі на перегляді у нашої т.в.о шеф-редактора Ксюші Прицепової-Дружиніної є декілька кандидатів, яких попередньо відбирали, вони були в короткому списку, думаю, буде певна зміна. Додаємо собі учасників до цієї мережі вже з півночі Одещини, це теж досить віддалена для нас точка, але не менш цікава. Я думаю, що від цього у виграші будуть усі — й аудиторія, і ми як команда.

 Під час зустрічі в рамках пошуку кореспондентів для гіперлокальної мережі

— Завжди є те, що на часі, а є те, що для душі. Переглядаючи сюжети на ютуб-каналі «Суспільне Одеса», я побачила, що є, звісно, новинні матеріали про обстріли, наслідки воєнних дій, а є сюжети, приміром, про Привоз. Як вдається команді південного хабу поєднувати це в своїй роботі?

— Це позиція, це рішення наше редакційне. Прильоти — так, це відбувається, є прощання, на жаль, є дуже сумні теми. Ми їх не уникаємо, ми не маємо права заплющувати очі на це. Ми відвідуємо всі ці події, ми спілкуємося з родинами загиблих. Це частина нашого життя, це обов’язково має бути відтворено в наших продуктах, в ефірах. Але ми не можемо не помічати й іншого. Ми не можемо не показати людям, що ми намагаємося триматися, що триває щось зі звичайного нормального життя. Так воно є, так живуть люди, це не вигадка, Привоз працює. Щодня на ринок привозять продукти, щодня там працюють люди, щодня на роботу виходять електрики, відновлюючи десь мережі, щодня виїжджає на лінію трамвай. Усе це є таким буденним ритуалом, але за кожною цією історією є маленький людський подвиг, я переконана, бо у кожного з нас є стрес, туга, у когось служать рідні та близькі. Це наше життя, і ми маємо й це показувати. Ми намагаємося це помічати. Бо це і наша позиція зокрема. Ми фіксуємо наше життя зараз в умовах цієї жахливої війни. Ми шукаємо героїв, які є серед нас, і люди про це мають знати. І комусь це може допомогти. Я пам’ятаю історію з бабуськами, це вже досить дорослі пані, і вони такі модниці, йдуть до моря, беруть із собою каву, обговорюють якісь фасони, тримаються самі й інших добрим словом підтримують.

Стосовно того, як живе Одеса, світлого й живого, то є речі, які є незмінними. Для мене маяки позитиву в наших матеріалах — це, звісно, одеські коти. Мені здається, потрібно постійно оновлювати ці сюжети, бо після них наші колеги повертаються такими максимально світлими, добрими.

— Команда хабу висвітлює це в новинах. Чи є історії, які вас особливо вразили?

— Немає історій, які не душевні. Переважна більшість сюжетів, які не є подієвкою або результатом обстрілів, — із душею. Історії про людей, які починають свій бізнес із нуля. До речі, про херсонців, які переїжджали до Одеси й починали тут своє нове життя. Про людей, які починали відтворювати давні рецепти. Усе це чіпляє, воно тримає тебе. Воно просякнуте теплом.

Стосовно того, що зачепило особисто мене і не тільки як глядача, а й людини, яка була дотична до одного з епізодів у створенні матеріалу. Це така трагічна історія, коли був прильот по будинку, внаслідок чого загинула ціла родина, залишився тільки один чоловік. Це сюжет є квінтесенцією трагічності цього моменту. Потім ми відстежували долю батька, який залишився один. Ми з’ясували, що він пішов до ЗСУ. Я встигла з ним особисто поговорити. Мої колеги звернулися до мене з проханням, щоб я допомогла на нього вийти за коментарем, бо якраз наближалася річниця загибелі, а у мене була можливість знайти його контакт. Це була не традиційна робота гостьового редактора, потрібно було по-особливому підійти до цього спілкування, оскільки він часто відмовлявся щось коментувати. Я його вмовила дати коментар нашим колегам, і по суті це був його останній коментар перед загибеллю. Для мене це найбільш емоційно пам’ятна історія.

• Читайте також: Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія

— «Робота в команді Суспільного — це про спільні ідеї і цінності. На цій основі, переконана, завжди народжується найкраща команда. І я рада в ній бути», — це ви говорили у грудні 2022 року. Чи змінилося щось відтоді?

— Нічого насправді не змінилося. Усі ці речі є сталими, стабільними. Я продовжую пишатися тим, що я дотична до нашої команди. Кожен і кожна, хто тут є, надзвичайно ціннісний. Я неймовірно вдячна всім, хто продовжує працювати в нашому командному форматі, я дуже хвилююсь і дуже вдячна тим, хто пішов до Збройних Сил із нашої команди. Ми тримаємо з нашими хлопцями звʼязок постійно, дуже за них хвилюємось — і це теж люди, які викликають тільки повагу. Нічого не змінилося, бо не може змінитися те, що є таким фундаментальним. Я дякую за цю можливість і за довіру. Кожній людині з команди я хочу подякувати за стійкість та за їхню щоденну роботу. Від щирого серця дякую. Кожен із вас є важливим!

 Зустріч шефредакторів південних філій Суспільного

— Чим найбільше пишаєтесь у роботі, що є найбільшим вашим досягненнями? Що є найбільшою цінністю?

— Очевидно, довіра людей нашої команди, не тільки професійна, а й особиста.  Це набуло нової додаткової ваги під час війни. Коли до тебе можуть прийти щось уточнити чи попросити про допомогу. Це про довіру і про її дуже високий рівень. Це найбільш суттєвий капітал. Цим варто дорожити і це дуже круто.

Фото: фейсбук-сторінка Олени Кваші