Пушкін та його українські адвокати. Про деколонізацію і межі повноважень чиновників

У країні триває процес деколонізації – змінюють назви населених пунктів та вулиць, які пов’язані з країною-агресоркою. Над законодавчими ініціативами працював профільний підкомітет нардепа Романа Лозинського («Голос»).

У липні цього року обласні військові адміністрації ухвалювали рішення про перейменовування вулиць, назви яких були з російськими наративами. Такі спеціальні повноваження ОВА дав закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який рік тому підтримав парламент. 

Спершу перейменовувати вулиці з російськими наративами мала місцева влада, але Верховна Рада виставила тут чіткий строк – це мали зробити до кінця квітня. Далі це право перейшло до обласних військових адміністрацій. Це був антисаботажний механізм. Вони мали це зробити до кінця липня. Але деякі рішення окремих військових адміністрацій викликали питання у громад і мерів та значний суспільний резонанс. 

Чому виникли питання під час перейменування вулиць, як мають діяти військові адміністрації, аби зберегти здобутки децентралізації з’ясовувала громадська ініціатива «Голка».

Боротьба із саботажниками

Більшість місцевих рад та міських голів сприяє деколонізації, але є й такі, хто відверто намагається перешкодити історично важливим процесам. На цьому наголошує нардеп Роман Лозинський, який очолює підкомітет, що відповідає за деколонізацію та координує перейменування населених пунктів:

«Більшість місцевих рад, де населені пункти підпадають під перейменування, самостійно реалізували право громади визначити нову назву і подати її на розгляд парламенту. Звісно, ми підтримали такі пропозиції. Але є випадки, коли мери робили все, щоб перейменування не відбулось. Ми з колегами помітили закономірність: якщо мер був чи є регіоналом – з великою ймовірністю буде саботаж деколонізації. Тут далеко ходити не треба. На сайті міста Павлограда було кілька офіційних документів, про те, що назва міста походить від імені російського імператора Павла І. Вони цього не цурались до 2022 року. Але коли стало зрозуміло, що російським назвам залишилось недовго, мер «перевзувся», почав розповідати, що назва міста походить від апостола Павла.

У 2015 році міськрада Дніпра хотіла залишити назву Дніпропетровськ. Мовляв, тепер це буле на честь святого Петра, а не організатора Голодомору Петровського. Цей трюк не вдався. Мер Павлограда, регіонал зі стажем чомусь вирішив, що йому така авантюра по силах після повномасштабного вторгнення».

Аналогічний саботаж спостерігається і в Одесі. Там мер Геннадій Труханов сказав, що перейменування, які зробила військова адміністрація, «обнулили» місто. У своєму зверненні Труханов звернув увагу на неприйнятність рішень про перейменування вулиці Пушкінської та демонтажу пам’ятника Пушкіну. А це відвертий саботаж деколонізації. У Києві для розуміння пам’ятник Пушкіну знесли рік тому.

Автор закону про деколонізацію, народний депутат Роман Лозинський пояснює, що в законі свідомо було передбачено антисаботажний механізм. До слова, такий же механізм був передбачений у законі про декомунізацію, який Конституційний суд визнав конституційним попри всі зусилля регіоналів: 

«Ми розуміли, що окремі мери будуть блокувати перейменування населених пунктів, вулиць та площ в рамках процесу дерусифікації. Тому у разі, якщо місцева рада не виконала передбачені законом вимоги з очищення публічного простору від російської символіки, тоді така задача переходить до обласної державної адміністрації», – пояснює Лозинський. 

Але за зміною назв громад настала черга і для переіменування вулиць. І тут законотворці встановили чіткі строки. До 27 квітня був строк у місцевих рад, а у військових адміністрацій – до 27 липня.

Новий закон дав можливість мерам та депутатам сказати своїм виборцям, що вони не мають відношення до перейменувань вулиць, і це все зробила президентська вертикаль. Але тут дійсно залишився поза увагою дуже суттєвий момент – легітимізація таких рішень в очах громад, які живуть на переіменованих вулицях і у містах, де ці перейменування відбулися. 

Як дерусифікувати країну з максимальною легітимністю?

Є голови громад, які підтримують деколонізацію, але вони розуміють, наскільки важливо, щоб мешканці прийняли нові назви вулиць і вони були доречними. Тому деякі перейменування низки військових адміністрацій викликали публічний спротив і мешканців громад, і представників місцевого самоврядування. Мер Дніпра Борис Філатов констатував, що через останні переіменування почалися «срачі»:

«Хочу висловитися стисло. Перше. Ані я, ані депутатський корпус мерії Дніпра непричетні до цього… Друге. В умовах війни я б дуже не хотів публічно з’ясовувати стосунки з колегами… Це вже не кажучи про те, що за першою освітою я історик, і маю величеньку кількість питань щодо доцільності перейменувань у дусі «шило на швайку»... Не забувайте, що кожному переіменуванню, яке робила міська рада, завжди передували громадські обговорення». 

Філатов наголосив, що влада міста буде шукати всі законні способи, аби скасувати таке переіменування. Не оминули схожі процеси і батьківщину президента на Дніпропетровщині – Кривий Ріг. 

Військові адміністрації мали б залучати до цього процесу громадян, на чому акцентує увагу голова Центру розвитку інновацій Катерина Іванченко: «Місцеві петиції доводять: громадяни активно вимагають деколонізації. Ми допомогли впровадити е-петиції у Києві та консультуємо сотні громад. За дев'ять років кияни подали майже 800 петицій щодо перейменування вулиць. Торік це була одна з найпопулярніших тем для обговорення. Коли політики не чують виборців, як це було з переіменуванням Повітрофлотського проспекту, – вирішальне слово може бути за громадою. Це ж стосується і військових адміністрацій. Чим більше залучення – тим більша суспільна легітимність таких рішень. Інструменти е-демократії дають можливість залучати максимальну кількість громадян і гуртують суспільство. Так зникає привід і для публічних суперечок між місцевою владою та військовими адміністраціями. І ми не даємо російській пропаганді використовувати суперечки як інформаційний привід».

Колишній завідувач кафедри Краєзнавства Полтавського університету Леонід Булава розповідає, що місцева влада залучала громадян, але не встигла сама з перейменуванням всіх вулиць: «Ми пояснювали у ЗМІ, чому ту чи іншу вулицю треба переіменувати. Мешканці Полтави мали право обирати з п'яти назв і могли самі пропонувати варіанти. Є хибна думка в деяких громадян, що у перейменуванні вулиць мають брати участь тільки ті, хто на тій вулиці живе. А це не так. Це справа всієї громади, до якої входять 56 сіл. Ми встигли пройти три черги перейменування, але 27 квітня військова адміністрація дала зрозуміти місцевій владі, що її час вичерпано. Знаю, що там залучили представників Інституту національної пам’яті і вони мали вирішальне слово. Можу сказати, що у цьому випадку є проблема десь з 10 % переіменувань, бо не запросили вузьких фахівців, які знають місто. Ляпи є, до прикладу з провулком Третьякова. Для Полтавщини це знакова людина яка організувала дослідну справу, а вони вирішили, що це генерал. Але таких випадків не так багато. Вважаємо, що в цьому процесі поставлена кома. Крапка буде тоді, коли іменем Захисників України будуть названі вулиці і провулки, а вулиці «комбайнерів» зникнуть». 

Зрозуміло, що, якщо говорити про громади сходу та півдня, то тут процес деколонізації може більш утруднений. Це спостерігається не лише в Павлограді чи Одесі. 

Російська імперія, а згодом і Радянський Союз попрацювали над створенням міфічного образу «Південної Пальміри», «Новоросії» та жорстким вихолощенням історичної пам’яті до Катерининських часів.

Якщо зі спадщиною комунізму попрощатись було досить легко, бо вона відмерла разом з носіями ідеології, то з іншою імперською спадщиною це значно важче. Та й в цих регіонах не так легко провести громадські обговорення з огляду на безпекову ситуацію.

Але тут варто зауважити, що законотворці передбачили категорії об’єктів та критерії, які дозволяють визначити, що потрібно дерусифікувати, чим мали керуватися місцеві ради та військові адміністрації, враховуючи винятки, які передбачені законом.

Серед пропозицій до законопроєкту була поправка, що уряд мав би розробити перелік вулиць, які стовідсотково треба перейменувати. Цей перелік мав би бути оформлений як підзаконний акт. Але профільний комітет від цієї ідеї відмовилися, оскільки такий перелік не міг охопити всі назви всі назви у всіх населених пунктах, які слід було декомунізувати.

А дискусія, яка зараз триває між місцевою владою та обласними військовими адміністраціями, може мати продовження на базі профільних комітетів Верховної Ради. Саме вони можуть стати майданчиком для обговорення і вирішення проблемних питань, які виникли під час деколонізації. Не менш важлива позиція Українського інституту національної пам’яті, який координує дерусифікацію в Україні.

І тут постає питання: чи може держава заміняти собою місцеве самоврядування, коли воно не впоралось з покладеними на нього функціями?

Президентська вертикаль і місцеве самоврядування

Органи місцевої влади мають автономію. Це їм гарантує зокрема Європейська хартія місцевого самоврядування. Що стосується державних органів, то вони мають діяти в межах своїх повноважень і в спосіб який передбачає Конституція та закони України.

У мирний час через бездіяльність органу місцевої влади може бути тільки одна санкція – дострокове припинення повноважень ради та виконкому. У воєнний час, коли вибори не проводяться питання вирішується інакше. 

Коли місцева влада вчасно не справилася із покладеними на неї обов’язками, як це сталося у випадку із деколонізацією, військові адміністрації наділили таким «одноразовим повноваженням». Але це жодним чином не може стосуватися постійних програм або іншої діяльності на рівні місцевого самоврядування на постійній основі.

Зміна повноцінного місцевого самоврядування державним уповноваженим органом навіть на тимчасовій основі є неприйнятною в концептуальному плані і шкідливою в політичному.

Адже влада, як і власність, – зобов’язує.