15 серпня до кінотеатрів нарешті добирається довгоочікуваний багатьма глядачами космогорор «Чужий: Ромул» — сьома частина культової франшизи «Чужий», започаткованої в далекому 1979 році Рідлі Скоттом. У рецензії нижче розповідаємо, на що робить ставку режисер і сценарист Феде Альварес — ностальгійне повернення до витоків чи, можливо, якісь свіжі ідеї, і наскільки обґрунтованим виглядає обраний підхід.
Плюси:
гарно переданий дух оригінального фільму та, значно меншою мірою, сиквелу Кемерона; стрічка чудово працює як космогорор; з технічного боку виникають певні питання, але загалом увага до деталей не може не тішити; приємні посилання до попередніх частин;
Мінуси:
вторинність історії, яка не пропонує свіжого погляду на франшизу; суцільно невиразні персонажі; «воскреслий» персонаж візуально виглядає дивно і недоречно; певні сценарні умовності; химерна кінцівка може сподобатися не усім;
«Чужий: Ромул» / Alien: Romulus
Жанр науково-фантастичний горор
Режисер Федеріко Альварес
У ролях Кейлі Спейні, Ізабелла Мерсед, Девід Джонссон, Арчі Рено, Спайк Фірн, Ейлін Ву
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Десь серед безпросвітної темряви позбавленої сонячних променів шахтарської колонії і безперспективного існування у рабстві великої корпорації змушена знаходитися молода дівчина Рейн Каррадайн. Вона живе разом з дефектним андроїдом Енді. Одного разу вони отримують привабливу пропозицію — дослідити виявлений неподалік покинутий корабель, або навіть цілу космічну станцію, що належить компанії Weyland-Yutani Corporation.
Ціль — знайти там обладнання для кріосну, яке б дозволило молодим людям покинути рабську колонію назавжди та вирушити у більш привабливу місцину. Але те, що здавалося білетом у нове, краще життя, на практиці перетворюється для героїв на найстрашніший кошмар.
Події «Чужого: Ромул» розгортаються між першою частиною Рідлі Скотта та сиквелом від Джеймса Кемерона — тобто якраз посеред священної класики науково-фантастичного кіно, куди інший, особливо менш статусний режисер, встромляти носа не ризикнув би. Але уругвайський кінороб Феде Альварес, який вже відмітився успішним рімейком «Зловісних мерців» (2013) Сема Реймі та справжнім хітом «Не дихай» (2016), не злякався такого виклику, і точно не дарма.
Класична тетралогія «Чужий» примітна тим, що кожна наступна частина створювалася новим режисером та була виконана в іншому жанрі. Початковий напружений і надзвичайно атмосферний космогорор у сиквелі поступився місцем динамічному науково-фантастичному бойовику. Після того наступав час для клаустрофобного психологічного трилера, а вже далі естафету підхоплював постмодерністський погляд на стосунки непоступливої Еллен Ріплі та гидкого ксеноморфа.
Попри жанрове розмаїття, сам концепт «боротьба людини проти монстра у космосі» не припускає достатнього простору для якогось радикального переосмислення, яке могло б стати справжнім одкровенням. У приквельному перезавантаженні батько франшизи Рідлі Скотт спробував провернути щось подібне, при цьому викрутивши масштаби історії на максимум, де тісні коридори зорельота замінені на високобюджетні дослідження планет. Однак такий підхід, м’яко кажучи, отримав неоднозначну реакцію: як до «Прометея» (2012), так і особливо до «Заповіту» (2017) в багатьох глядачів виникали питання.
Феде Альварес, очевидно, врахував цей фактор та спробував довести, що далеко не завжди є сенс винаходити велосипед, а часом достатньо просто змастити ланцюг, щоб подорож була максимально комфортною. Разом зі своїм співавтором Родо Саягесом, Альварес видав космогорор у дусі культового оригіналу. Відповідно, такий підхід дійсно виглядатиме вторинним, та він цілком обґрунтований, адже ми отримали добре реалізований, міцний та безперечно захопливий жанровий зразок.
Більше ніяких поглиблених курсів з (псевдо)філософії та багатозначної гри на сопілці; «Ромул» — безкомпромісне, досить криваве та часом огидне дійство, від якого стає не по собі, і в рамках жанру це добре.
Тут у кадрі кислота роз’їдає беззахисні пальці, безжально пробиває грудну клітку грудолом, сочиться білосніжним молоком пошкоджений андроїд. При цьому автори не зосереджуються лише на попередніх напрацюваннях — варто згадати хоча б епізод, що перекочував сюди десь з «Тихого місця» чи гравітаційний квест з кислотою.
Жанрова та, зокрема, франшизна автентичність «Ромула» доречно підкріплюється добре знайомим прихильникам серії великими планами слинявого ксеноморфа, практичними спецефектами, дратівливим миготінням світла, саундтреком, що підкреслює приреченість героїв, застарілою технікою. Кожна деталь у кадрі приємно пестить глядацьке око.
Але є тут й зворотний бік медалі, який стосується вже ефектів цифрових, за допомогою яких автори буквально дістали з того світу одного персонажа. За рівнем виконання виглядає дивно — нині у TikTok чи Instagram псевдо- Леонардо Ді Капріо, чи Кіану Рівзи здаються реалістичнішими.
Немає чого до ладу сказати про акторські виступи: Кейлі Спейні щосили намагається зобразити первісний страх і подальшу рішучість, але на статус нової Ріплі явно не тягне. Андроїд Енді у виконанні Девіда Джонссона здається найцікавішим персонажем, тому що глядач не знає напевно, що від нього очікувати в наступній ситуації. Інші герої становлять не більше ніж безпорадних бовванців, котрим не судилося щось інше, окрім як стати жертвами космічної почвари.
Феде Альварес будує свою оповідь буквально на уламках злощасного «Ностромо», гарно тримає напругу, дотримується зловісної атмосфери першого фільму (і трохи другого) та видає його достойного послідовника, що не цурається бути вторинним.
Як космогорор стрічка працює на повну. Як свіжий погляд на франшизу — затія вкрай сумнівна. Тож якщо ви готові до чергових побігеньок темними тісними коридорами — приємного перегляду. Якщо ж ні — за умови касового успіху в Голлівуді ваш крик все одно ніхто не почує.
Висновок:
Творці «Чужого: Ромул» крокують добряче протоптаною стежиною, але роблять це достатньо впевнено, щоб нова/стара зустріч з ксеноморфом видалася вартісним проведенням часу.