"Кожен день збираюсь повертатися в Україну": біженка в США розповіла, чому не має наміру залишатися за кордоном

Киянка Ольга вже понад 7 місяців живе та працює в США, в Арлінгтоні, біля Сіетла. Виїхати з України вирішила через війну, психологічно не витримала масованих обстрілів росіян. В Штати приїхала на запрошення друзів, проте зізнається: щодня мріє про повернення додому. Про те, чому після майже двох років повномасштабки вирішила тікати від війни, чому досі не видалила з телефона застосунок "Повітряна тривога", як влаштовувалася на новому місці та шукала роботу, і чому вважає, що в Штатах "все неживе", Ольга розповіла OBOZ.UA.

Про переїзд

Приїхати до США мене довго вмовляли друзі, які живуть тут майже 2 роки. Я виїжджала через "спонсорство", всі документи оформлювала онлайн. Дуже швидко отримала підтвердження, буквально через 1,5 години після того, як відправила та підтвердила всі документи.

Не можу сказати, що прямо мріяла потрапити в Штати. Ще якийсь час думала, що дозвіл можна отримати, але ж виїздити зовсім не обов'язково. Останньою краплею став обстріл 2 січня 2024 року. Тоді гатили по всьому місту, а я жила біля об'єкта військової інфраструктури, і в нас було особливо гучно. Я була дома, сама, сиділа у ванній і думала, що звідти вже не вийду. Мабуть, тоді й вирішила їхати. А після ще мама додала, мовляв, чого тут сидіти – війна, обстріли, прильоти, нічого ж не тримає. Тоді й вирішила скористатися можливістю.

У Штатах я за програмою підтримки українців United for Ukraine. Я тут легально, маю дозвіл на роботу, ця програма розрахована на 2 роки, але з можливістю продовжувати строк перебування. Хоча зараз ширяться різні чутки, що після президентських виборів можливість продовження строку можуть прибрати або закрити таку програму взагалі.

Перші декілька місяців я жила разом з друзями, на запрошення яких приїхала, оформлювала різні документи та дозволи, а також пільги. Весь цей процес був для мене великим стресом – сам переїзд, плюс вчора мене ще обстрілювали, а сьогодні я в країні, де люди не знають що таке війна, ходять щасливі.

Пам'ятаю, оформлювала в одній зі служб отримання цільових коштів на їжу – щомісячно на карту приходить 291 долар, але їх можна витратити тільки в продуктових магазинах, – і розплакалася перед працівницею. І була вражена, з яким розумінням вона до мне поставилася. Вона сама афроамериканка і тікала в Штати від війни у своїй країні більше як 10 років тому. Взагалі, тут працівники соціальних служб та організацій для біженців дуже привітні.

Через три місяці, коли я трохи оговталася від стресу, оформила всі необхідні документи, почала шукати роботу. Оскільки рівень моєї англійської не надто високий, я вибрала вакансію фасувальника на складі Amazon. І влаштуватися виявилось досить легко, навіть співбесіди як такої не було. У мене перевірили документи, здала тест на наркотики, пройшла первинне навчання і почала працювати.

За Україною я дуже сумую, кожного дня прокидаюся з думкою, що хочу додому. Ранок у мене починається з українських новин. За сніданком та кавою я відкриваю Telegram-канали: у нас різниця 10 годин, поки я сплю, у вас вже багато чого відбулося. А коли у мене день, а в Україні ніч, я стежу за тривогами. У мене досі увімкнено застосунок з повітряними тривогами. І як тільки я бачу, що у вас тривога, і в мене є можливість подивитися, що там відбувається, тому що з моєю роботою не можна на робочому місці тримати телефон в руках, я завжди пишу своїм близьким: "тобі варто піти в ванну".

Про роботу

Що добре в Америці, тут дуже багато мігрантів і дуже багато тих, хто або погано розмовляє, або взагалі не розмовляє англійською. Може через це і взяли так легко на Amazon, але це дуже важка робота.

Мені розказали загальні правила та вимоги, наприклад, довге волосся обов'язково треба збирати, по території ходити тільки в окремому взутті, яке тобі купують. Також можна обрати собі графік роботи. Тут мені довелось почекати, оскільки ті зміни, які обрала спершу, були зайняті. Зміни можна вибрати на окремому сайті, і через два дні там з'явилися ті, що підходять мені. Їх затвердили, і наступного тижня я вже мала прийти о 7:30 ранку на тренінг і після одразу стати до роботи.

Це важка фізична робота, я працюю на стрічці розпакування посилок, моє завдання – відкрити коробку та перекласти вміст у контейнер. Норма – 60-90 коробок за годину, а вони бувають різної величини, з великими значно складніше. Зміна – 10 годин, у день є дві перерви по 15 хвилин. Я працюю 4 дні, а потім у мене 3 вихідні. Є також свої нюанси: перед святами, наприклад, є обов'язкові додаткові зміни, від яких ти не можеш відмовитися, але водночас за кожен відпрацьований тиждень тобі нараховується особистий час, і є можливість його "збирати" і потім завдяки цьому брати додаткові вихідні, які оплачуються. Тут дуже суворо з запізненнями, вхід та вихід фіксується, і за кожне запізнення пишуть наш аналог доповідної, після шести таких доповідних звільняють, але через три місяці ти можеш поновитися.

Зарплати мені вистачає заплатити за оренду житла, світло та воду. А більше, окрім продуктів, я майже ні на що не витрачаю. Я нікуди не їжджу, по закладах не ходжу, речі особливо не купую, тому можу сказати, що, в принципі, мені вистачає.

Хотілося б, звісно, більше, але треба брати більше змін, а я не можу емоційно. Коли ставлять шість днів підряд і в тебе немає вибору, то ходиш, тягнеш і робиш. А коли у тебе є вибір залишатися вдома або взяти зміну, то зрозуміло, що переважає залишатися вдома. Але Amazon дає можливість заробити більше ніж 40 годин на тиждень.

Про життя в Штатах

Коли я офіційно влаштувалася на роботу, всі пільги з мене зняли, я перестала отримувати гроші на їжу, на транспорт. За правилами, якщо моя зарплата, офіційний дохід, перевищує або дорівнює 2500 доларам, то виплати анулюються.

При цьому цікаво, що в соціальних службах є українські перекладачі. Але, як показує практика, це росіянин, який вчора прочитав українську абетку. Розмовляти з ними неможливо, це в найкращому випадку буде людина, яка перекручує російські слова на український лад. Ти і так нервуєшся і не розумієш у цих деталях, а ще це слухати, майже неможливо.

Американці знають про Україну, навіть мексиканці знають. Правда, є такі, хто питає "Ти звідки?" і, не дочекавшись відповіді, перепитують: "Росія?". Це мене страшенно дратує, на таке я завжди відповідаю, що Росія – країна-терорист, це вже фраза, яку я вимовляю автоматично. Якось на роботі мексиканець підійшов до мене з купою книг, якесь подарункове видання, Достоєвський, і питає: "Ти читала це?". А я дивлюся на нього і кажу: "Ні, я російське не читаю і тобі не раджу. Це погано". Я всім розказую, хто ще не дуже розуміє, що відбувається між Україною та Росією, що Росія – це дуже погано.

А взагалі, повертатися планую кожен день. Я їхала сюди на два роки в надії, що війна за цей час скінчиться. Але враховуючи те, що роботу я міняти не планую, якщо витягну такий термін, то ще 1,5 року буду тут, якщо ні – повернусь раніше. Але я хочу додому.

Я була в Сіетлі, тут гарно, всі ці хмарочоси заворожують, але воно таке... неживе. Масштабне, помпезне, але неживе. Наше місто ні з чим порівняти неможливо.