Природа в городе: о киевских реках и озерах

Желание киевлян сохранить и возродить природные киевские водоемы, а в более широком контексте – природу в крупном мегаполисе, как сейчас Киев, абсолютно закономерно и актуально. Последним ярким проявлением этого стала история с петицией о запрете затрагивать летописную реку Лыбидь любыми строительными проектами. За три дня петиция набрала 7646 подписей (при необходимых 6000).

Далее текст на языке оригинала

Тут постає фундаментальна проблема – як співвіднести потреби розвитку міста та намагання зберегти природу в місті? В різні часи суспільство та влада вирішували її по-своєму – за радянських часів сибірськи річки намагалися повернути навпроти течії, бездумно висушували поліські болота в Україні та заганяли київські річки в колектори. В наш час громадськість навпаки бореться за кожний, фігурально кажучи, кущ чортополоху, аби не допустити нового будівництва на закинутому пустирі. Отже полярні підходи такі – або все зрівняти бульдозером під будмайданчик, або нічого не чіпати – хай росте, як росте. Однак, закони міста диктують своє – якщо пустир є безгосподарним, то він з часом неодмінно перетворюється або на сміттєзвалище, або на кладовище домашніх тварин, або на стоянку циганського табору з усіма наслідками. Вкрай неприємними.

Принципово спробувати зберегти незайману природу в місті можливо, але для цього треба загородити її територію 6-метровим парканом (як в Межигір’ї) та не пускати нікого – щоб не впливати! – але тоді постає інше питання – для кого ми її бережемо? Отже відповідь на питання суперечності між потребами розвитку міста та збереження природи в місті треба шукати десь посередині, а саме подумати – як використовувати "дику" природу на користь громаді міста?

І тут без втручання в "дику" природу – не обійтися. Чому? Тому що антропогенний тиск, який створює місто, в тисячі разів сильніший, ніж той, який створює село на сусідні ліси та луки – там природній баланс здатний самовідтворюватися, а в місті це практично неможливо: клаптики зелених зон витоптуються натовпами відпочиваючих, випалюються вогнищами для шашликів, засмічуються пляшками, людськими та собачими екскрементами.

Те саме стосується й київських річок та озер – без догляду вони швидко перетворюються на засмічені калюжі та каналізаційні рівчаки. В Києві офіційно налічується понад 400 водних об’єктів, але лише близько 100 перебувають на балансі Комунального підприємства "Плесо", тобто – під наглядом та опікою міської влади. Тому перше питання, яке постає перед громадою міста при відновленні Либіді – як ми будемо її використовувати на користь киянам?

Є чудовий документальний фільм про Либідь, який детально показує її стан по всій довжині , але й самі активісти ревіталізації річки не приховують, що проект "відновлення" коштуватиме мільйони доларів… що, саме по собі, більш ніж промовисто. Як приклад вони наводять "визволення" з колектору річки Чон-Гі-Чун в Сеулі й цей проект вочевидь засліплює їм очі.

Однак, відразу впадає в око принципова відмінність між Києвом та Сеулом – в Сеулі річка тече в житлових кварталах, а в Києві Либідь протікає в десяти метрах від завантажених залізничних колій, тож робити там рекреаційну зону для відпочинку – ідея, м’яко кажучи, вкрай невдала.

Окрім того, не слід забувати, що інфраструктура міста, яка склалася історично, накладає свої обмеження, понад те – робить неможливим "розкриття" багатьох київських річок. Можна запропонувати, наприклад, фантастичну ідею створення пішохідної зони вздовж річки Глибочиця (яка протікає зараз у колекторі) та підняття її на поверхню, чому б ні? Або ще більш фантастичну та амбітну – звільнення від колектору річки Хрещатик, яка протікає під головною вулицею Києва. Безумовно й те, й інше буде дуже красиво, але наслідки для транспортних потоків столиці – абсолютно непередбачувані.

В Києві насправді безліч річок та озер, які потребують догляду та де можливе, (просто проситься!) створення зон відпочинку та дозвілля. Взяти хоча б Дніпро, якщо лівий берег – суцільна зона відпочинку в центральній частині міста, то правий – закутий в камінь й лише рибалки знаходять там собі розраду. Хоча ще років 10-15 тому там стояли плавучі ресторани, які були дуже популярні серед київської публіки. Кому вони заважали?

Отже активна громадськість міста має знаходити більш реалістичні об’єкти для створення та відновлення рекреаційних зон в столиці, ніж сліпо копіювати закордонні приклади. Чужому научайтесь, але свого не цурайтесь.