Азербайджан, «Газпром» та відчай Путіна

Отже, відбулася зустріч Путіна та Алієва. Наступного дня Азербайджанський Socar та російський «Газпром» підписують договір про розвиток «стратегічного партнерства». В Україні, звісно, ​​народжується хвиля обурення.

Але давайте коротко пройдемося по пунктах, пов'язаних із цією темою. Отже

а) Договір на транзит російського газу територією України закінчується цього року. (так, постачали!) Контракт укладений за принципом ship-or-pay, тобто гарантував нам сумарно не менше $7 млрд з 2019 по 2024 роки.

б) За політичними мотивами, логічно, що укладання нового договору було б абсурдним. Але країнам ЄС потрібен газ.

в) Наші партнери у Європейському Союзі говорять про азербайджанський газ в українській ГТС. І це, до речі, вперше з 2008 року (тоді був Туркменський) коли «Газпром» може втратити монополію на свою трубу.

г) Україна не проти купувати азербайджанський (за місцем видобутку) газ і для себе – власний видобуток може бути під сумнівом.

д) В Азербайджані є єдиний продавець нафти та газу – це компанія Socar. Лише вона може укладати відповідні угоди.

е) Путін летить до Азербайджану, де серед іншого тема зустрічі – саме питання газу. Для Азербайджану це вигідно, оскільки дає можливість наростити постачання до ЄС (бо турецький маршрут обмежений за пропускною спроможністю). При цьому Алієв може дотиснути Путіна на поступки з вірменського питання та зменшення своєї присутності у регіоні. «За плечима» Алієва Ердоган. Який також зацікавлений і в газовій, і в «кавказькій» угодах. Тому що Туреччина стає (як і Китай) покупцем «останньої надії» для «Газпрому». Тобто може «тиснути на ціни». А російський газ через територію Туреччини йти не переставав.

д) Проблема газових домовленостей – фізичне походження газу. І тут є два варіанти: або «легалізувати російську» через викуп його «Сокаром». Або фізичні поставки. Але тут питання у роботі газопроводу Баку-Моздок-Єлець. Ця труба у власності «Газпрому».

д) Продавати азербайджанський газ у ЄС Socar може лише після домовленостей із «Газпромом» (труба його).

е) Азербайджан (і Туреччина), до речі, на цьому фоні додавили Путіна за декількома поступками і зробили залежним від себе. У тому числі, за форматом мирних угод Азербайджан-Вірменія.

Для чого це Путіну? А той теж має свій резон. По газу. Якщо Азербайджан входить до Української ГТС, то тимчасово його обсяги поставок на турецькому напрямку можуть впасти – швидко наростити видобуток не так просто. А це місце для російського газу. Тобто при виборі «0» через Україну та «***» через Туреччину з'являється опція «0» через Україну та «трохи більше ніж *** через Туреччину». Вигідно.

Щодо проекту «Північ-Південь». Конфлікт РФ не потрібний. Потрібен коридор. Але Туреччина та Азербайджан близькі до завершення залізниці в обхід вірменської території (через Іран). Що дорожче, складніше, але прийнятно. РФ намагаючись наполягати на праві ключового учасника, ризикує «випасти зі схеми» Зангезурського коридору. Тому погоджується на органічну участь.

Ще один аспект пов'язаний безпосередньо з Україною. Домовленості щодо газу потрібні Путіну, щоб продемонструвати, що РФ може бути (або як у Росії кажуть, залишатися) надійним партнером ЄС у постачанні вуглеводнів. Участь у врегулюванні вірмено-азербайджанського конфлікту – демонстрація здатності бути адекватним та домовоспроможним учасником переговорів.

На цьому фоні російська пропаганда активно підхопила тему підриву «Північних потоків», підводячи європейських політиків до думки про непередбачуваність України як партнера. Паралельно російська пропаганда знову завела пісню про небажання України йти до мирних переговорів.

Але повернемось до теми договорів.

Азербайжан (і Туреччина) продавили реалізацію своїх інтересів та трохи посунули амбіції Кремля у регіоні.

При цьому в ЄС може піти азербайджанський (за місцем видобутку газ), Україна отримає гроші за транзит і теж трохи його купить.

Для цього, на жаль, Socar та «Газпром» мають укласти низку угод. У чомусь схожих на ті, які підписав «Нафтогаз» з транзиту російського газу. Лише у ролі «Нафтогазу» – транзитера – для азербайджанців виступає «Газпром».

Але в нас за фактом угод природно виникає хвиля «зради». Так, Азербайджан щодо газу працюватиме з РФ. Як і Туреччина працює з «Газпромом». Але є проблема – газ із Баку на вхід до української ГТС повітрям не прилетить. А в трубі зацікавлені, зокрема, країни, які нам дають зброю та гроші на життя.

Та й щодо Туреччини, контракти з «Газпромом» не заважають нам працювати з Туреччиною, зокрема з будівництва кораблів для ВМСУ.

Тобто ми можемо працювати досить раціонально. Є досвід. І тут, у світлі останніх подій, з'являється цікава опція для України.

Можна кричати «зрада», а можна подумати, як повернути ситуацію на свою користь. І тут варто згадати, що у нас із бензином у країні. Вірно, дефіцит. Возимо з країн, які роблять паливо, зокрема з російської нафти. Але паливо необхідне ЗСУ.

А імпорт завжди дорожчий за власний продукт.

До чого це я?

Запропонувати тому ж таки Socar побудувати невеликий такий НПЗ на території України. І, наприклад, гарантувати (за дотримання цінових рамок) викуп низки типів палива для ЗСУ. Наприклад, авіаційного палива, яке виробляють далеко не всі.

Мені скажуть, що Росія вдарить по цьому заводу? Хм. Сумнівно, оскільки РФ залежить від позиції Алієва та Ердогана. А це означає додаткову гарантію для такого маленького бізнесу. І гарантія палива для сил оборони. І робочі місця. І податки.

Тобто за розумом можна було б мати актив, на який росіянам нападати поки що страшно і частково вирішити проблему з дефіцитом потрібного нам ресурсу.

Як ми будемо чинити? Покажуть найближчі місяці.