Як українські журналісти працюють у Суджі

З початку операції ЗСУ на Курщині на території цієї області побували вже десятки журналістів. Більша частина з них приїхала працювати туди організованими Міністерством оборони престурами, але частина добиралася туди самостійно, домовляючись безпосередньо з військовими. «Детектор медіа» неодноразово надсилав запити до Міністерства оборони, аби з’ясувати, як саме формуються престури, які є обмеження для роботи журналістів,  скільки таких престурів планується, але на жоден запит не отримав відповіді.

Тепер «ДМ» поговорив із журналістами, які вже відпрацювали та повернулися додому — про їхні враження від роботи на Курщині, про спілкування з місцевими, про організацію їхньої роботи на території російської області. Двоє з опитаних нами колег попросили не називати їхні імена, аби не узгоджувати відповіді з керівництвом своїх медіа.

Тарас Ібрагімов, Суспільне:

Жодних особливих емоцій не було. Ми в редакції зрозуміли, що потрібно туди їхати через певний час після початку цієї операції, коли Україна визнала її проведення та стало зрозуміло, що це не просто рейд. І доволі швидко вдалося туди потрапити. Були в самій Суджі та трохи далі, на позиціях аеророзвідки. Звичайно, виникає багато етичних питань — як висвітлювати життя цивільних на цій території, як із ними спілкуватися, як працювати з коментарями, які вони дають. Чи можна говорити про добровільність — все ж таки вони перебувають фактично в окупації. Ми це проговорюємо з редакторами, але, авжеж, не на всі питання є готові відповіді.

Водночас на цих територіях дуже важливо працювати — показувати ціну цієї операції з військового погляду й знову ж таки, показувати життя цивільних, те, що їм надається допомога. Але досі, повторюся, досі відкрите для мене питання, як мені особисто як журналісту вести з цими людьми розмову. Загалом, те, що я бачу в медіа, телеграм-каналах, коли їм ставлять питання про політику, наприклад — у мене є питання до доцільності таких питань, враховуючи контекст і умови, в яких ці розмови відбуваються.

Чому саме я поїхав? Таким було рішення редакції. Я працюю в зоні бойових дій вже два з половиною роки, від початку повномасштабного вторгнення. В принципі, вся лінія зіткнення від півночі Харківщини до Херсона. Ми намагаємося працювати в усіх точках, де відбуваються важливі події. Чи заплановані поїздки ще? Думаю, так, заплановані. Нам було би цікаво попрацювати далі Суджі, там, де йдуть бої, де лінія зіткнення.

Діана Буцко, hromadske:

Зазвичай я не їжджу в престури та намагаюсь уникати колективних поїздок. Тож до Суджі ми з оператором Владом Сафоновим попрямували зі знайомими військовими. Жодних ускладнень із потраплянням на російську територію та перетином контрольно-пропускного пункту не виникло.

Коли ми лише розмірковували над можливістю поїздки до Курської області, офіційні державні органи дотримувались інформаційної тиші. Не було відомо, що там насправді відбувається. Тому ми готувалися до того, що там, як це зазвичай буває на території, близької до «нуля», буде небезпечно. Але коли туди потрапила, то здивувалася, що Суджа виглядала як звичайне місто. Єдине, що було незвичайним, — здавалося, що там зупинилось життя. Людей на вулицях майже не було, більшість жителів ховалось у підвалах, будинки, за винятком кількох адмінбудівель у центрі, майже не зруйновані. Будинки у приватному секторі виглядали цілими та неушкодженими. Магазини й аптеки були відчинені, але жодних слідів пограбування не спостерігалося.

Перше, що робили місцеві жителі, яким я називалась українською журналісткою, — скаржилися на те, що не було евакуації, інструктажу з правил безпеки. Говорили, що всі, в кого були машини, виїхали з міста, а їх, бідних, кинули напризволяще.

Я питала, чи готові вони евакуюватися в Україну, але більшість не хотіла до нашої країни, кажучи, що там теж війна. Якихось ворожих випадів у мій бік як українки не було. Але ж потрібно враховувати, що мене супроводжували українські військові. Так, ці люди йшли на контакт і навіть проявляли турботу, попереджаючи нас, щоб ми не ходили у певному напрямку, бо там дрони. Але я дуже сумніваюся, що на питання, чи підтримують вони Путіна та його політику, вони відповіли б те, що думають насправді. Дехто просив не знімати й не показувати їхніх облич. Бояться, що після повернення російської влади в місто їх будуть переслідувати.

Чи збираюсь я до Курської області ще? Поки ні. Можливо, згодом, коли наші війська будуть просуватися, було б цікаво потрапити на позиції. Але зараз поки не планую.

Юрій Бутусов, «Цензор.нет»:

Працюється добре, цікаво, є багато нового, що важливо зафіксувати. Вирішив їхати, не коливався, тому що там наша аудиторія, глядачі та читачі, так що там потрібно бути. Я не витрачаю часу на спілкування з місцевими, я там винятково заради наших бійців і висвітлюю їхню роботу.

Збираюся ще, але після Донбасу, оскільки Донбас залишається основним стратегічним напрямком фронту і місцем основних бойових дій.

Артем Лагутенко, телеканал «Еспресо»:

Наша знімальна група потрапила до Курської області у супроводі військових. Цей супровід був постійним протягом усієї поїздки, адже там небезпечно. Сумнівів їхати не було взагалі. Там зараз пишеться сучасна історія, і бути її частиною — це привілей. Понад те, я сам запропонував редакції цей виїзд. Менеджмент «Еспресо» серйозно поставився до моєї пропозиції, зваживши всі «за» і «проти», й ухвалив рішення відправити знімальну групу на російську територію, контрольовану українськими військами.

Підготовка була дуже ретельна: закупівля додаткового оснащення, планування запасних варіантів евакуації, підготовка екстрених контактів тощо. Це все з урахуванням попереднього досвіду роботи знімальної групи в гарячих точках російсько-української війни, а також тренінгів, які телеканал організовував для нашої команди протягом останніх двох із половиною років. Також ми ретельно ознайомилися з рекомендаціями Інституту масової інформації та Комісії з журналістської етики щодо висвітлення подій, пов’язаних із воєнними діями ЗСУ на території Росії. Ну і... взяв із собою закордонний паспорт.

Коли ми туди потрапили, помітили, що наші війська відчувають піднесення і разом із тим не втрачають пильності, готуючись до будь-якої реакції з боку ворога. А ось місцеве населення налякане і розгублене. Люди роздратовані байдужим ставленням до них із боку російської влади, яка не організувала належної евакуації та не забезпечує цивільних гуманітарною допомогою.

Під час відрядження не полишала думка, що це — лише початок. Наш наступ розвивається і він простягається далі, аніж зараз відомо українцям. Відчуття страху не було, бо наша армія має абсолютне домінування на захоплених територіях.

Чи планую їхати ще раз? Готовий їхати знову вже зараз.

Мирослав Лискович, Укрінформ:

 На фото журналісти «Укрінформу» Кирило Чуботін і Мирослав Лискович

Не знаю, хто і як організував цю поїздку, можу лише сказати, що у четвер, 15 серпня, мені зателефонував гендиректор агентства та повідомив, що я отримав «золотий квиток». Коли я зайшов до його кабінету, дізнався, що йдеться про поїздку на Курщину. При цьому Сергій Череватий сказав, що я можу й відмовитися, знайдуть іншого журналіста. Але ж хто від такого відмовляється?

Мене оперативно забезпечили бронежилетом і каскою й о шостій ранку наступного дня ми з фотографом Укрінформу вже сиділи в автобусі, який довіз нас до місця, де нас з іншими журналістами вже чекали броньовики. Ними ми й попрямували у Суджу. Висадилися ми на центральній площі, де стояв пам’ятник Леніну, який ввечері того ж дня впав.

Спочатку військові, які нас супроводжували, водили нас як діточок у садку, стежачи за безпекою. А потім, коли зрозуміли, що ситуація більш-менш спокійна, відпустили нас походити містом і поспілкуватися з місцевими жителями. Я довго шукав україномовного судженця, але так і не знайшов. Попри це українську мову вони розуміють. На наших військових вони дивляться великими очима — ніби прозріли, що це не «укрофашисти» й «бандерівці», а як «освободителі», оскільки ті їм допомагають — возять їжу, воду, ліки тощо.

А от російська влада, вважають судженці, їх кинула. Місцева верхівка, забравши своїх родичів, виїхала, а прості люди, в яких не було можливості втекти, були змушені переховуватися по підвалах. Вони звідти навіть не хочуть вибиратися, тому що росіяни продовжують крити місто за допомогою FPV-дронів, КАБів, мінометів. І ось тепер жителі Суджі почали розуміти, хто насправді «десять лет бомбил Донбасс».

Що ще мені впало в око? На вулицях досі зустрічаються трупи російських військових. Їх місцеві не прибирають, не ховають, не переносять у якісь окремі місця. Питали: «Чому? Це ж ваші захисники». Відповідають: «Вони не наші».

Повернувшись до України, ми мусили погоджувати свої матеріали з представниками Міноборони. Великих купюр не було. Але деякі фото довелося не поширювати. Ми з розумінням сприйняли це — інтереси безпеки мають бути в пріоритеті.

Я б зголосився з’їздити на Курщину ще раз. Але вже на Курську АЕС, якщо її візьмуть під контроль наші сили оборони.

Ян Доброносов, фотокореспондент «Телеграфу»:

Мої редактори ще 6 серпня, коли тільки відбувся прорив до Курської області, сказали: «Готуйся!». І коли тільки з’явилася перша змога потрапити у престур від Міноборони, я туди потрапив.

Нас туди завезли на броні з військовими хлопцями. У нас не було жодних обмежень, крім доволі зрозумілих: не знімати позначки наших хлопців чи якісь споруди на кшталт блокпостів. А так нам, у принципі, все дозволяли знімати. За нами стежили, бо це могло бути небезпечно, допомагали, показували, де люди живуть, у яких підвалах тощо.

У нас не було прямого погодження матеріалів перед публікацією, але нас усіх дуже прохали не показувати нашу техніку і щось таке, що може нашкодити безпеці наших хлопців. І ми це розуміємо, тому я ретельно передивлявся свої фото. Я впевнений, що мої фото бачили вже після публікації, і якби я там щось порушив, мені б уже про це сказали.

Щодо небезпеки, то після понад двох років активної війни та роботи в усіх частинах України, у мене вже немає жодного страху. Я намагаюся взагалі про це не думати. Це моя робота і завжди, де новини, там повинен бути я. Ці події однозначно треба висвітлювати. Інформація для ворога — це зброя. Він використовує її так, як хоче, і взагалі не цурається казати якусь нісенітницю. Я вважаю, що ми теж повинні інформацію частково використовувати як зброю. До війни я працював максимально об’єктивно, а зараз я хочу їхати й показувати, що наші хлопці молодці — і це незмінно.

Я приїхав і побачив, що наші хлопці там делікатні й толерантні, наскільки можливо. Звісно, були військові дії, трошки постріляли. І зараз росіяни постійно намагаються зашкодити нашим хлопцям, КАБами обстрілюють. Там стає все гірше, але це точно не через наших, бо наші ж у місті.

Ми заїжджали тільки в Суджу, були там приблизно більш як годину, точно важко сказати, бо це було трошки емоційно. Спочатку ми заїхали на станцію «Газпрому», яка розташована зовсім поруч із кордоном України. Вона розбита, це зрозуміло, адже там сиділи російські військові. Це взагалі найперша адміністративна споруда прикордонна. Потім ми поїхали вже напряму в Суджу, знімали прикордонний пункт, який теж розбомбили, бо треба було відігнати звідти військових і прикордонників. Цивільних там не було.

У нас зараз є дуже негативний момент на Покровському напрямку. І це перше, що наводять як контраргумент проти заходу до Курської області. Частково цих критиків можна зрозуміти, особливо тих, хто в Покровську. Але я вважаю, що єдиним способом змінити хід війни є захід на територію ворога, зміщення війни. Мені не подобається, що Україна воює з Росією на території України. Я хочу в Москві повоювати. Те, що відбувається в Курській області, — це саме те, що я собі давно моделював.

Наші кожен день просуваються, знищують мости, є ознаки, що вони там окопаються надовго. Навіть якби цього не сталося, росіяни все одно нас знищують. Я не хочу зла нікому з цивільних, я вірю в Бога, але вони мали розуміти, що рано чи пізно війна буде у них.

Я помітив цікавий момент, що багато з них не розуміє, що використовує українські слова. Я їх питав, чи говорять вони українською, вони відповідали, що ні, але говорили ж українською. Спочатку думав, що вони мене висміюють, але потім переконався, що вони дійсно не розуміють, що це українська.

Я думаю, що не можна аналізувати ситуацію там за тими людьми, що залишились. Я бачив там тільки літніх людей, тобто молодь одразу втекла, як щось почалося на кордоні. Населення, що лишилося, не дає загальну картину.

Журналіст, який попросив не називати його:

Я потрапив до списку учасників туру до Курської області, який організувало Міністерство оборони, і, наскільки мені відомо, такі тури відбуваються майже кожен день. Це була невелика група журналістів — до десяти осіб, яких зранку автобусом привезли до Сумської області, а вже звідти двома бронетранспортерами переправили на російську територію. Також у колоні їхала автівка знімальної групи CNN, яка домовилася з організаторами, що пересуватиметься власним транспортом, але разом з усіма.

Ми вийшли у центрі Суджі й почали знімати, виконуючи при цьому вказівки військових, які нас супроводжували, — тут треба зупинитися, тут присісти, а туди вже можна йти. Якщо чесно, я розраховував на дещо інший формат роботи, але зрозуміло, що це війна — десь недалеко безперервно щось вибухає, чути постріли, всюди сліди боїв, під ногами дуже багато гільз, скрізь обірвані дроти. В таких умовах неминучі певні обмеження з безпекових міркувань. Один із наших колег просився на хвилин десять відлучитися, мабуть, розраховуючи на ексклюзив, але військові, які нас супроводжували, не дозволили, відрізавши: «Ми повинні вас бачити!».

Тож ми побачили центральну площу Суджі, пам’ятник Леніну з розбитою головою, побували на зруйнованій газорозподільній станції «Газпрому», відвідали підвал, у якому ховаються місцеві жителі. Моє враження від спілкування з ними — звичайно, вони не раді нас бачити. В обличчя цього нам ніхто не говорив, оскільки люди перелякані. Але зі слів одного 13-річного хлопця, який спілкувався з нами з властивою дітям відвертістю, було чітко зрозуміло, що він, коли виросте, готовий помститися українцям за те, що вони захопили їхнє місце. Це читалося навіть у його очах.

Одна літня жінка, яка разом з іншими своїми земляками ховалася у темному підвалі, спитала мене з під ковдри: «А ви звідки?». «З Києва, — відповів я їй. — Ви там бували?». А вона мені: «Боже упасі! Там же нацисти!». Словом, нас там зустріли не надто миролюбно. І це не один я помітив.

Потім ми походили містом, зазирнули до магазину «Пятерочка». Вікна і двері у ньому, як і в аптеці, що неподалік, вибиті, але ніхто не мародерить, товар на полицях лежить. Там я почув запах війни, який знайомий мені по інших моїх поїздках у місця збройних зіткнень. Він такий кисло-солодкий. Кислим пахне порох, а солодким — тіла, що гниють, особливо влітку. Тіла загиблих ми там не бачили, але біля тієї «Пятерочки» я чітко почув той запах.

До нас підійшла якась бабця і почала питати: «А що з нами далі буде? А як ми житимемо взимку без газу й опалення?». Я їй сказав, що ми так, не знаючи, що з нами буде, і як нам перезимувати без світла, газу й опалення, живемо вже третій рік.

Також нас підвезли до місця, де була знищена колона російських строковиків. Ми там познімали розбиті танки, військові машини російської армії. А потім на виїзді з Суджі ми зустріли представника однієї історичної установи з викруткою. Він демонтував дорожній знак, на якому двома стрілками, що розходяться в різні боки, позначено «Україна» та «Росія». Тепер вона буде музейним експонатом.

Андріана Кучер, 24 канал:

Я працювала в парі з іспанським журналістом, ми домовилися їхати разом. Спочатку зв’язалися з пресофіцером однієї з бригад, потім робили запити. Загалом була стандартна процедура, яка буває перед поїздкою до зони бойових дій. Запит доволі швидко погодили, але під час виїзду з України й на території Росії всюди має бути військовий супровід обов’язково.

Я не вперше їжджу на фронт, але цього разу я сильно хвилювалася, перед жодною поїздкою так не було. Ти все одно розумієш, що ти їдеш на ворожу територію. І коли ти заїжджаєш туди, відчуваєш це кожною клітинкою свого тіла і постійно перебуваєш у стані стресу. Ти ніби постійно чекаєш, що зараз щось станеться. Дуже багато невизначеності. Коли ти їдеш на якусь ділянку фронту в Україні, ти розумієш, чого очікувати. А там, по-перше, ми не знаємо досконально, як далеко наші просунулися, ти не розумієш, як діятиме Росія, може, вона стягне всі свої сили й почне витісняти звідти наших. З одного боку лячно, а з іншого — масштаб цих подій дуже важко переоцінити, їхній історичний розмах.

Я розуміла, що може бути якийсь контакт із цивільними, до яких узагалі немає ніякого пієтету, як би вони не переходили на українську та що б не казали. Ми бачили відео, де вони кричали «Слава Україні!», але це все одно люди, які схвалювали війну проти нас. Навіть якщо це була мовчазна згода. Зараз їхня поведінка — це пристосуванство. Відчуваєш там відразу до всього.

Але мені не довелося контактувати з населенням, бо там, де ми проїжджали, на околицях Суджі, взагалі нікого не було на вулицях. Усі говорять, що люди ховаються по підвалах, але ті військові, що нас супроводжували, дуже поспішали і їхали трошки в іншому напрямку, тому в нас не було можливості й часу зупинитися і походити когось пошукати з місцевих.

Планую їхати ще раз, у мене відкритий збір для одного з підрозділів, із яким ми працювали в Курській обла б'єсті, тому сподіваюся, що повернуся туди й привезу нашим військовим машину.

Ольга Кириленко, «Українська правда»:

Я заїжджала у прикордоння на Сумщині, а також у російські села, де розгортається Курська наступальна операція, у супроводі знайомих військових.

Рішення їхати чи не їхати було непростим, найперше — з міркувань безпеки. На відміну від Донеччини, де я знімала останні два роки, на Сумщині та в Курській області все було новим і невідомим. Плюс там же немає звʼязку.

Другим страхом було те, що я не знаю, як ця операція закінчиться і як вона, а, відповідно, і наше перебування на території Росії, буде сприйняте світом. Сподіваюся, що ще колись зможу поїхати побачити села Франції:)

Дискусія щодо доцільності поїздки також була всередині редакції — не всі були «за». Та все ж я радію, що ми  прийшли до рішення їхати.

Не хочу брехати й казати, що мені просто по-журналістськи не було цікаво, а що ж там. Але важливішим усе ж стало бажання показати реальну картину подій і зафільмувати хоча б крихітні шматочки операції для нашої історії. Нам це знадобиться за роки.

Жодної особливої підготовки не було: як завжди, я лишила контакт військового, з яким їду, своїй близькій надійній людині. Плюс приблизно описала, де я буду.

У мене було кілька заїздів, усі — в межах 10-15 кілометрів від нашого кордону в напрямку Суджі.

Щодо місцевих: мені здається, що страху в моїх очах було більше, ніж у їхніх. У їхніх було, радше, нерозуміння — як це так, коли війна повертається бумерангом.

Також мене щиро здивувало, що люди в селах біля Суджі говорили українською.

Попри те, що я сама з Сум і жила тут до 16 років, я ніколи не була в Росії й уявлення не мала, як вона виглядає. Скажу, що прикордоння виглядає досить заможним: утеплені будинки, просапані клумби, доглянуті поля, хороша дорога від кордону (на відміну від нашої). Помітно, що це був аграрний регіон.

Щодо наших військових: головну їхню емоцію від операції я б описала словом «кураж». Десантники, з якими я працювала, раділи, що беруть участь у такій операції, навіть той, із ким ми говорили вже після поранення. Жодної агресії з їхнього боку до місцевих не побачила. Мені здається, вони дуже стараються показати своє людське обличчя в цій операції.

Мені як громадянці та як журналістці було там некомфортно. Я чітко усвідомлюю, що це чужа, ворожа територія, на якій я маю з холодною головою зробити свою роботу і виїхати.

Не підтримую жодні репліки на адресу місцевих на кшталт «то це ж колись були українські землі, о, вони навіть нашою мовою говорять». Я не переходила на російську у спілкуванні з місцевими. Це громадяни Росії, на території якої наші Сили оборони проводять свою наступальну операцію — ми висвітлюємо, як це відбувається, і все.

Ольга Чайко, журналістка телеканалу ICTV:

Мені подзвонила моя головна редакторка і просто запитала, чи поїду я туди. Звісно, я сказала, що поїду. Ввечері подзвонили — зранку виїхала. Я безпосередньо не писала ні листи, ні запити. Це був престур, узгоджений із Міноборони. Нас завезли через кордон, ми пересувалися броньованим транспортом у супроводі військових і дуже швидкими перебіжками, тобто на кожній точці ми працювали лише по декілька хвилин.

Узагалі там дуже обмежені можливості роботи. На українській стороні ще можна гарантувати якусь безпеку, у військового, який тебе супроводжує, є спеціальний передавач, він дивиться за ситуацією з супутника тощо. Тут такого нема, в будь-який момент може прилетіти. Тому приїхати автобусом і знімати, скільки хочеться, не вийде.

Щодо наших настроїв, то я думаю, що абсолютно всі журналісти їхали туди добровільно. В першу чергу, це цікаво. Також це необхідно, бо це історія — взагалі Україна таких речей ніколи не робила, тому дуже важливо показати, що відбувається насправді, бо ми сиділи й стежили за подіями в Курській області з телеграм-каналів. В основному ми брали російські телеграм-канали, їхнє Міністерство оборони, адже української картинки не було. Я вважаю, що українці мають самі побачити, познімати та передати свої настрої.

У нас держава коментує дуже мало, і я розумію, чому так відбувається. Але все одно зрозуміти, що там відбувається, українці мають саме через нас, а не через те, що там Росія скидає. Наші військові теж викладають, але ж вони теж публікують те, що їм цікаво показати. А ми маємо побачити все, як воно є.

Щодо місцевого населення, то будинки у них не розбиті. Якщо порівняти з Гостомелем або з Херсонщиною, то наші місцеві розповідали, що просто їздили п’яні орки й стріляли по будинках. Плюс вони ховали свою техніку між будинками. А тут абсолютно нормальні будинки, все красиво, корови пасуться. Людей небагато, центр Суджі порожній, але справді багато адміністративних приміщень пошкоджені, вони виглядають як місця, де йшли бої. Знищених житлових будинків я не бачила. Люди здебільшого сидять у підвалах, наші військові їх охороняють.

Місцеві можуть виходити, їхню свободу не обмежують. Наші їм допомагають, завозять гуманітарку і дивляться за порядком.

Люди не виглядають ображеними. Мене здивувало, що наші бабусі вже б сказали журналістам «та досить мене знімати», а ці розмовляють. Хоча вони все ж дещо бояться, бо залякані своєю системою і відповідають, як російський телевізор навчив.

Я б поїхала ще, звісно, але я розумію, що це мають й інші колеги побачити. Оскільки є обмежені можливості для пересування, я як журналістка хотіла б побачити щось нове. Я бачила, що Суспільне писало бійців, а нам вдалося зняти тільки місцевих. Тому бійців наших я би точно дуже хотіла почути теж.

Я розумію, що Україна намагається поводити себе максимально в юридичних рамках, щоб цивільне населення максимально не відчувало наслідків бойових дій, оскільки ми цивілізована країна.

Журналіст, який побажав залишитися невідомим:

Нам дуже потрібні ресурси, щоб забезпечити роботу журналістів. Мені здається, що медіа зараз страждають більше від намагання військового командування забезпечити безпеку операції. Це цілком зрозуміло, бо все-таки результат операції набагато важливіший окремого матеріалу чи сюжету. Просто через вимоги операції дуже скуті можливості для преси. Наприклад, на Донбасі є можливість працювати з окремими пресофіцерами окремих бригад, а саме в напрямку Курської області робота будується через представників вищого командування. І через це організація кожного виїзду — це суттєвий тягар для військових.

Зараз немає можливості залучити до роботи в Курській області людей, які частіше працюють з пресою і знають її потреби. Ті люди, які зараз супроводжують, не до кінця ці потреби розуміють. На мою думку, більшість, хто туди їде з журналістів, хочуть поспілкуватися з військовими, а з ними зараз комунікувати складно, це заборона десь вищого рівня.

Перед поїздкою ми надіслали дуже багато запитів, звернулися фактично майже в усі органи й служби, які можуть бути до цього залучені та в яких можна було б попросити окремий дозвіл. Але так і не зрозуміло, хто приймає рішення. Теоретично, за застосування військ відповідає Генштаб, тобто і він мав би давати дозвіл на роботу журналістів, але по факту цим займається Міноборони.

Ми доїхали до українського кордону, там ми пересіли на броньовик. Щодо безпеки, то більше як десять журналістів у восьмимісному броньовику, плюс троє військових спереду — легка ціль для FPV. Але краще їхати так, ніж якщо військові просто перестануть возити. Щоб організувати кожній групі заїзд і щоб це було безпечніше, треба дуже багато годин і дуже багато людей. Військові зі свого боку організовують так, як можуть. Але охочих туди поїхати настільки багато, що це стає дуже проблематичним.

Контролювати журналістів трьом-чотирьом військовим складно, тому наразі є обмежена пішохідна екскурсія по кількох точках, в нашому випадку це була центральна площа в Суджі та місця, де перебувають цивільні. Там весь час літають БПЛА, тому знову ж таки є питання безпеки.

Я не можу скаржитися на роботу військових, але очевидно, що людей не вистачає. Неможливо забезпечити чотирма-п’ятьма людьми супроводу й одним-двома броньовиками попит на поїздку в Курську область. Якби цим займалися пресофіцери, було б по-іншому.

Загалом зараз робота журналістів на цьому напрямку дуже централізована. За яким принципом формуються списки тих, хто їде — незрозуміло. Журналістів не пускають ближче ніж за умовно 20 км до кордону, тому вони намагаються просочуватися поза дозволами, виникають конфлікти, потім їм погрожують забрати акредитації. Ті, хто мають знайомих військових, домовляються про нелегальну поїздку, вони отримують і інтерв’ю військових, і кадри з інших частин міста. А ті, хто намагаються працювати за правилами, — отримують те, що виходить.

Особисто я не отримав того, що хотів, бо їхав поспілкуватися з військовими, заїхати в інші райони міста, показати розвиток ситуації. Зараз це, на жаль, неможливо. Чи поїхав би в новий престур, якби він був у такому самому форматі? Напевно, що ні.

Щодо місцевого населення, то вони не до кінця відверті. Я у свій бік якоїсь агресії не зустрів, намагався нормально спілкуватися. Припускаю, що люди, до яких кожного дня приїжджають журналісти, вже втрачають ентузіазм до розмови. Чому знімають одних і тих самих? Так тому що маршрут для преси той самий. Там найбільше зосередження людей, там є лікар, продукти підвозять, є технічна вода й інші «блага», тож можна когось «зловити» з місцевих на вулиці. Люди здебільшого живуть у підвалах, сплять на матрасах. Це як рімейк українських прифронтових міст. Щодо їхніх поглядів, то якась частина говорить те, що думає, частина оминає політичні теми. Все дуже індивідуально, узагальнювати я б не став.

Курська область — це зона бойових дій і, на мою думку, від того, що ця зона на території України чи на території Росії, стандарти роботи журналістів не змінюються. Особисто мені додаткові проговорення стандартів чи інструктажі по роботі на російській території були не потрібні. Що заплановано в престурі, було повідомлено вже на місці, що очікувано.

Єдине, що може покращити ситуацію, на мою думку, це певна децентралізація роботи з пресою. Централізація призводить до того, що ті, у кого є можливості та знайомі, будуть потрапляти туди нелегально. Медіа, які можуть собі дозволити такий проїзд, відправлятимуть групи, їх позбавлятимуть акредитації, потім вони просто збиратимуть іншу групу і будуть продовжувати їздити.

Але ці події треба висвітлювати, бо це черговий і важливий епізод, можливо навіть поворотний у цій війні. Але про це ми дізнаємося не скоро. Дуже хотілося б поговорити з людьми, які беруть у цьому участь, бо, на жаль, війна не щадить людей, які виконують завдання на передовій. Часом вони гинуть чи отримують дуже серйозні поранення.

Журналісти ж мають фіксувати війну в усіх її проявах і хотілося б говорити з тими, хто безпосередньо виконував, виконує і буде виконувати завдання, а не отримувати інформацію з високих кабінетів у загальних рисах і фразах.

Люди, які мають неофіційний допуск, мають більше можливостей. Звісно, кожен працює, як уміє, але все-таки потрібно визначитися — правила створенні для всіх чи вони робляться для того, щоб ті, хто намагається працювати за ними, залишалися або взагалі без матеріалів, або робили гірші матеріали, ніж ті, хто їздить нелегально.

Фото з ФБ-сторінок героїв, скриншот «Бутусов Плюс» і Войтек Гжезінський

Колаж на головній: Микола Шиманський, «Детектор медіа»