10-разовий паралімпійський чемпіон Максим Крипак: У наших у Парижі буде особлива мета

Олімпійські ігри в Парижі закінчилися, але дні великого спорту для столиці Франції продовжуються. Починаючи з 28 серпня і до 8 вересня там пройде Паралімпіада-2024, де представлена ​​і національна збірна України.

Від нас на Ігри вирушили 140 спортсменів – 96 чоловіків та 44 жінки. Україна буде представлена ​​одразу у 17 із 22 можливих видів спорту, що є рекордом в історії паралімпійської збірної. Спортсмени змагатимуться за медалі у легкій атлетиці, пауерліфтингу, дзюдо, стрільбі з лука, настільному тенісі, фехтуванні на колісних кріслах, кульовій стрільбі, плаванні, академічному веслуванні, велоспорті та волейболі сидячи.

З огляду на таке широке представництво, очікування на медалі великі. Адже паралімпійська збірна України традиційно дуже сильна. На Іграх 2021 року вона була п'ятою за кількістю виграних нагород (98 медалей).

Напередодні початку Ігор журналіст Коротко про поспілкувався з Максимом Крипаком, Героєм України – легендарним українським паралімпійцем. На його рахунку 15 медалей (10 золотих, 4 срібних та 1 бронзова), завойованих у плаванні. У свої 29 років спортсмен ще міг би виступати та перемагати, але війна прийшла до його рідного Харкова. Максим залишив спорт і почав займатися волонтерством – допомагає сім'ям ветеранів, переселенцям та постраждалим унаслідок воєнних дій.

Ми поговорили з ним про майбутню Паралімпіаду, шанси України в Парижі і про те, як живуть паралімпійці зараз.

Тренуються під час повітряної тривоги

- Максиме Сергійовичу, що змінила війна у паралімпійському спорті?

– Як мінімум, і це зрозуміло, війна не дає можливостей для повноцінного тренувального процесу. А по-друге, хлопці як ніколи заряджені показати себе. Завдання у них - не лише перемогти, а максимально нагадати світові про те, що відбувається в нашій країні, що ми потребуємо підтримки у боротьбі з нашим ворогом. Тобто у наших у Парижі буде особлива мета.

– Де готувалися наші спортсмени? І за яких умов це відбувалося?

- На початку повномасштабного вторгнення основна частина паралімпійців виїхала на захід України, а також за кордон – до Фінляндії, Польщі, Італії. Пробули там досить довго, від року до півтора. Коли Харківщину та Київщину звільнили, стало трохи безпечніше та тихіше, основна частина спортсменів повернулася та займалася на тих же базах, де й тренувалися до цього. Крім регіонів, які регулярно потрапляють під сильні обстріли.

- Як повітряні тривоги та обстріли впливають на тренувальний процес? Адже доводиться переривати тренування?

- За правилами безпеки, так. Тренування має бути зупинено на час повітряної тривоги. Напевно, перші пів року всі намагалися дотримуватись заходів безпеки. Але згодом прийшло розуміння, що потрібно готуватися до серйозних змагань, а з такими тренуваннями результату не досягти. Тому, на жаль, неофіційно деякі спортсмени беруть на себе відповідальність і не дотримуються правил.

- Виходить, спортсмени продовжують тренуватись під загрозою їхнього життя?

- Так, і ще раз так!

Паралімпійський спорт – найкращий спосіб для адаптації ветеранів

- Чи з'явилися у збірній ветерани війни?

- До повномасштабного вторгнення у нас уже був один ветеран із ампутацією ноги, він плаває батерфляєм та кролем. Зараз, гадаю, їх буде більше. Не говоритиму «на щастя», адже очевидно, що інвалідність – не ознака чогось доброго.

Але виступати у Парижі вони не будуть. Вони просто фізично не встигають вийти на рівень Паралімпійських ігор.

Через те, що це насамперед спорт. І це тільки у нас війна. В інших країнах її немає, і люди там готуються на повну силу. За графіком та в ідеальних умовах. І вони досягають певного спортивного результату. Тобто ті, хто отримав каліцтва після початку вторгнення, просто фізично не встигли б підготуватися і вийти на потрібний рівень. Це питання не внутрішньої, а світової конкуренції.

- Як ви вважаєте, паралімпійський спорт – це перспективний метод інтеграції ветеранів війни назад у життя?

- Найкращий. Товариші зі збірної та профільних секцій - це люди, які вже мають великий життєвий досвід з тими обмеженнями, які у них є. Вони можуть показати приклад того, як вони можуть адаптуватися до нового життя та досягати нових цілей. І як вони можуть жити. Можливо, хоч і голосно сказано, але "на всю душу". І не помічаючи своїх обмежень.

- Які у вас очікування від майбутньої Паралімпіади? Якою вона буде для нас?

- Знаєте, для мене це певним чином рулетка. І шанси 50 на 50. У хлопців є, з одного боку, велика мотивація, а з іншого – відповідальність за те, щоб Україну прославити та показати, які тут сильні та патріотичні люди живуть. Це велика відповідальність. Можна через це перенервуватись. І людина розуміє, що на неї дивитиметься вся країна. І якщо в нього не вийде виправдати надій інших, це буде для нього морально дуже важко.

Наших спортсменів життя загартувало

- Як ми знаємо, МОК допустив росіян та білорусів до участі на Паралімпіаді, хай і під нейтральним прапором. А крім того, ще й заборонив українській стороні всіляко висловлювати свою позицію щодо цього. Чому так сталося?

- На жаль, але так… Скажу грубо, але правдиво – спрацювала байдужість.

– Як бути спортсменам? Чи варто їм відмовлятися від протистояння із представниками країни-агресора?

- У моєму розумінні, відмова від бою – це визнання поразки. Тому я виходив би і боровся. Але на Ігри я не поїхав. Став волонтером. Я знаходжусь у Харкові, який дуже сильно страждає. Я зрозумів, що маю зробити щось важливе для свого міста. Якби склалася моя доля якось інакше, так, я поїхав би виступати! Але поки що – волонтерство.

- Україна дуже успішна у паралімпійському спорті. Щоразу – це десятки виграних медалей. Але не всім зрозуміло завдяки чому.

- Загартованість. У нашій країні далеко не найкращі умови для життя, і соціальна адаптація людей з обмеженими можливостями у нас нелегка. Ми спочатку загартовані як характером, так і фізично. У нас скрізь пандуси? Ні. Ліфти для колясок? Ні. У нас немає всього цього, і це великий мінус. Люди стають міцнішими. Тому вони так і виступають на світовій арені.

– Що мотивує наших паралімпійців перемагати?

– Те, як було до війни, це одна історія. Зараз, очевидно, додається розуміння відповідальності та можливостей того, що вони можуть зробити – це нагадати про ситуацію в країні та добиватися того, щоб про неї не забували та підтримували. А до війни їхньою мотивацією була самореалізація. Дуже багато людей, отримавши серйозні травми протягом життя, втрачають мотивацію і бажання жити. Спорт - це один з варіантів того, як вони можуть самореалізуватися і досягти чогось, що кардинально змінить їх спосіб життя.