Чому журналістів не завжди допускають до дітей, яких повернули з Росії чи окупації

Психологи благодійного фонду «Голоси дітей» працюють із дітьми, які отримали різний досвід і травми внаслідок війни. Зокрема, допомагають неповнолітнім, які мають пережитий досвід окупації чи повернення з Росії.

У своїй роботі фахівці переконалися, що коректна робота журналіста з дитиною може сприяти її посттравматичному зростанню та впевненості. Утім, часом дії медійників можуть нашкодити. Тому фонд створив для журналістів відповідні рекомендації.

«Детектор медіа» публікує їх, додаючи коментарі психологині фонду Поліни Старцевої, яка провела вже три тренінги для журналістів «Етичне інтервʼювання дітей, які постраждали від війни».

Порада 1: подумайте, чи ваша розмова з дитиною їй не нашкодить

Медійникам, які хочуть поговорити з дитиною, що пережила досвід війни, важливо пам’ятати про потенційне порушення права дитини на захист її особистої гідності, безпеки та приватності, а також про можливість спричинити їй психічну травму або ретравматизацію.

«Перше, що ми пояснюємо журналістам — етику та межі конфіденційності, які дитина або родина згоджується розкрити. Це щоб уникнути травмування. Люди, до яких ідуть, теж мають бути в курсі, про що буде цей матеріал, де розміщений і з якою метою», — пояснює Поліна Старцева.

Психологиня радить заздалегідь готуватися до розмови та визначити для себе, чи справді потрібно запитувати про щось дитину. Якщо можна розкрити тему без неї, варто робити саме так.

Публічне проговорення досвіду депортації, наприклад, із детальним розглядом травматичних подій можуть мати наслідки для психічного здоров’я дитини. Тому інтерв’ю має виправдовувати мету: «Що хочеться показати через інтерв’ю: як дитина впоралася? Різницю між життям там і тут? Чи це історія про подолання труднощів? Чим цей матеріал саме з використанням дитини може бути корисним? Бо в більшості випадків подібні речі можуть описати дорослі».

Пункт 1 статті 3 Конвенції про права дитини надає дитині право на те, щоб її найкращі інтереси оцінювали та враховували насамперед в усіх діях або рішеннях, які її стосуються. За етичними принципами ЮНІСЕФ, найкращі інтереси кожного неповнолітнього мають превалювати над будь-якими іншими міркуваннями, включно з адвокацією проблем дітей і просуванням прав дитини.

«Тому у нас частіше запити від журналістів надходять не до дітей чи батьків напряму. Спочатку — до нашого комунікаційного центру, а потім уже до психологів чи на різні осередки до координаторів, далі ми звіряємо, знаючи історії, дитячий чи сімейний досвід, запит журналіста, як саме його можна задовольнити. Чи можна, можливо, його якось трансформувати. Тобто відбувається попередній фільтр, налаштування на один канал розуміння. Далі вже думаємо про те, як знайомити дітей з журналістами, як їм пояснити, що буде відбуватися. Такий підготовчий етап займає багато часу».

Порада 2: проконсультуйтеся попередньо з психологом і почитайте про вікову психологію

В оцінці найкращих інтересів дитини необхідно проконсультуватися з тими, хто найближче знайомий із її ситуацією та найкраще може її проаналізувати. Фахівчиня пояснює, що має бути бесіда з психологом щодо історій, які загалом можна розкривати. Далі йде конфіденційна розмова психолога з сім’єю або ще з кимось з опікунів чи відповідальних за дитину людей, де пояснюється, що це за запит, чому він виник, яка мета висвітлення історії дитини та її родини.

Якщо сім’я погоджується, відбувається знайомство журналіста з ними, обговорення деталей, нюансів, що буде в медіа. Перед офіційним записом розмови поспілкуйтеся з родиною просто так. Познайомтеся. Це може бути гра з дитиною чи ще щось, що допомагає її побачити та пізнати. Наприклад, якщо є мікрофон, петличка або камера, дитині варто розказати й показати все, по змозі дати щось покрутити в руках.

Це про побудову безпеки, пояснює Поліна Старцева. Місце має бути знайоме для дитини, або таке, яке облаштоване комфортно чи з яким дитина попередньо знайомиться. Обов’язково треба познайомити її з усіма присутніми, спитати в дитини її думку, як би вона хотіла розмовляти, де сидіти або чим гратися. Розказати про правила роботи й про те, що дитина в будь-який час може припинити інтерв’ю або зробити паузу, щоб сходити в туалет, попити тощо.

Психолог під час інтерв’ю завжди має бути поруч, бути залученим, чи то розмова з дитиною відбувається в ігровій формі, чи ні. Фахівчиня нагадує, що в розмові дитини до 12 років з медіа присутність батьків на інтерв’ю обов’язкова.

«Йдеться про межі конфіденційності, етичності, що для дитини ок, що ні, щоб не травмувати. Важливо встановити контакт із дитиною, і тут журналісту важливо оцінити свої можливості, ресурси внутрішні та готовність іти на контакт. Можна скористатися підтримкою психолога чи когось, хто поруч із дитиною, хто може допомогти контакт налагодити», — пояснює Поліна Старцева.

Психолог присутній під час розмови для того, аби згладити моменти, в яких дитина може мати гостру реакцію, або призупинити, коли питання є недоречним. Тоді домовляються з медіа про жести-маячки, які про це сповіщають. Мають бути м’які сигнали для журналіста, які не зачіпають увагу дитини, але допомагають змінити запитання чи перевести напрямок розмови в інший бік. Також бажано, щоб журналіст орієнтувався в техніках надання першої психологічної допомоги та знав, як варто реагувати на сльози чи ступор у дитини, чи на протест, аби їй допомогти й не нашкодити.

Порада 3: не говоріть із дитиною до проходження психологічної реабілітації

Фахівцям спершу слід її стабілізувати та базово допомогти. Розмова з журналістом, якщо це не оперативна зйомка або репортаж із місця подій, має відбуватися вже на етапі, де дитина є емоційно стабілізованою та має супровід спеціалістів.

Інколи діти самі проявляють бажання бути почутими, хочуть розказати свою історію, і часто такий досвід може бути для них терапевтичним, особливо якщо інтерв’юєр щиро проявляє зацікавленість історією.

Порада 4: перевірте, чи не говоритимете ви з дитиною, яка вже свій досвід розповідала й не раз

Найбільш шкідливий вплив має постійне нагадування або повторне переживання подій, що спричинили травму.

Навіть якщо дитина пройшла психологічну підтримку та психотерапію, це може призвести до посилення симптомів тривожності, депресії та дисоціації, викликати додатковий стрес і погіршити загальний стан, ускладнити процес адаптації до нових умов життя.

Наприклад. якщо постійно нагадувати про пережите без психологічного супроводу, може відбутися регрес психіки до травматичної події, дитина може знову відчувати страх, тривогу, безпорадність, які були раніше. Через зосередження на спогадах може трапитися емоційне перевантаження і стрес, що провокуватиме погіршення психічного стану.

«Якщо в дитини є складний життєвий чи травматичний досвід, не варто питати щось на кшталт “як він тебе бив” чи “куди саме були прильоти”. Набагато важливіше, коли дитина просто розкаже по факту, що з нею відбувалось: “Я сидів у підвалі, грався фантиком, було не страшно, поруч мама була”, ще щось відбувалось. Можливо, такої інформації буде достатньо, аби передати умови, де була дитина. Не варто розпитувати про емоції, і особливо їх нав’язувати, наприклад, “мабуть, тобі було страшно?”. Таких питань варто уникати. Не потрібно дитину розпитувати про вибухи — це може стати травматичним тригером. Якщо дитина сама починає незаплановані в запитаннях деталі розповідати, які хочеться уточнити, то можна запитати, наприклад: “Чи  можеш розказати трошки більше?”. Тобто питання мають бути відкритими, без нав’язаних переживань. Якщо дитина сказала ні або замовчала, припиніть розпитувати й зупиніться», — радить психологиня.

Порада 5: не просіть у дитини пояснень її дій і вчинків

Поліна Старцева просить не запитувати пояснень дій у дитини, чому вона вчинила саме так, і не ставити запитань, які наводять на відповідь: «Коли дитина розповідає, що, наприклад, пролунала сирена, і вона продовжила бавитися своєю іграшкою, не варто запитувати, “чому ти лишився, ти ж чув сирену”. Таке питання змушує дитину виправдовуватись і провокує почуття провини. Краще спитати: “Що ти робив під час сирени? Чи був хтось поруч?” або взагалі не питати, нехай дитина сама розкаже, якщо захоче».

Якщо фокусувати дитину на травматичній події чи на моментах, де дитина страждала, це може спричинити певні зміни в сприйнятті себе та світу.

Задача журналіста в розмові з дитиною, як і терапевта, допомогти їй помітити свої сильні сторони, що допомогли впоратись, а травматичний досвід вбудувати в історію як такий, в котрому дитина змогла щось проконтролювати та допомогти собі. Якщо ж робити акцент на жахливості ситуації та питати в дитини, «чому вона не пішла в сховище під час сирени» тощо, це може спричинити негативне ставлення до себе.

Порада 6: поясніть дитині всі нюанси її участі в медіа

«Діти, особливо підлітки, часом, коли бачать якийсь матеріал із собою, думають: нащо я оце сказав, це ж побачать тепер. Підлітки складніше на все реагують, тому ми ніколи не знаємо, як і на що буде реакція: чубчик криво лежить, якийсь не такий тут. Будь-що може тригерити й увігнати в токсичний сором, який матиме наслідки». Наприклад, хтось зі знайомих побачить і осудить, або сама дитина буде переживати сильний сором, що закриє її перед іншими дітьми, тощо. Є багато історій про дітей на телебаченні, які стали мемами, і не кожна дитина з цим добре справляється. Також варто звірятися перед випуском матеріалу з родиною та дитиною, аби вчасно внести корективи, щось забрати або перезаписати. В дитини на кожному етапі роботи з журналістом має лишатися право вибору та право відмовитися від співпраці.

Психологиня радить узгодити всі нюанси, пояснити дитині, що вона є важливою та корисною, щоб її історію почули, бо це може допомогти іншим.

Порада 7: враховуйте, що можна зашкодити притягненню винних до відповідальності

Відповідно до Протоколу Міжнародного кримінального суду щодо обробки конфіденційної інформації, під час розслідування учасники провадження, зокрема свідки та потерпілі, зобов’язані мінімізувати ризик розголошення конфіденційної інформації.

Вона може бути розкрита, лише якщо це необхідно для підготовки й представлення справи. Однак навіть у такому випадку йдеться не про публічний розголос, а про поширення відомостей серед вузького кола, яке має відповідати низці вимог МКС.

Якщо дитина ще не отримала статус свідка або потерпілого в МКС, вона може бути опитана журналістом за умови дотримання міжнародних стандартів.

Під час інтерв’ю важливо уникати будь-яких припущень щодо того, що сталося. Наприклад, якщо запитання є такими, що впливають на потенційну відповідь, таке інтерв’ю може бути неприйнятним у суді та спричинити те, що наступне опитування слідчим визнають неналежним.

Якщо запитання переконують дитину, що щось сталося, її свідчення більше не можуть сприймати як незалежні докази.

Не менш важливим є дотримання фактичної сторони: якщо інтерв’юер запитує про те, про що дитина не могла знати, однак та відповідає, такі свідчення не будуть прийняті як належні докази.

Тому журналіст має підготуватися, щоб розуміти, якими можуть бути наслідки. Варто знати, як проявляється дитяча травма, які реакції можуть бути, як дитина може описувати те, що відбувається: «Трошки орієнтуватися в темах, з якими ідете до дитини, у віковій психології, бо діти 7-9 років відповідають на запитання і взаємодіють по-іншому, ніж підлітки».

Порада 8: не забудьте про згоду на участь у медіа неповнолітнього від його батьків чи опікунів

Будь-яке публічне висвітлення історії дитини, як за її участі, так і у записі, мають схвалити законні представники неповнолітнього та його психолог.

Має бути згода обов’язково, щось письмове, бажано в двох примірниках. Психологиня пояснює, що має бути одна чи декілька звірок матеріалу на етапі, коли публікація готується: «Родина точно має сказати: оце так, оце ні. І родина, з якою проводять інтерв’ю, має лишатися у контакті з психологом і журналістом також. Буде добре, якщо взаємодія з родиною не припиниться на етапі участі в інтерв’ю. Журналіст може зв’язатись із родиною, аби уточнити нюанси публікації, аби спитати, як родина та дитина почувається через якийсь час після виходу матеріалу, скажімо, через тиждень-два, або місяць».

Порада 9: зафіксуйте загальні правила щодо проговорення досвіду депортації чи примусового переміщення дитини

• Не нашкодь, які б цілі не переслідувались.
• Уникай надмірної деталізації принизливого поводження або інших страждань людини, що робить її надбанням публіки та змушує повторно переживати власне приниження.
• Право припинити опитування в будь-який момент, заборонити його оприлюднення повністю або частково.
• Обмеження кількості інтерв’юерів, фотографів, а також іншого негативного впливу локації.
• Комфорт дитини, коли вона може розповісти свою історію без стороннього тиску, зокрема з боку інтерв’юера та законного представника.

Фото: Getty Images