«Духовна незалежність»: про заборону РПЦ та «іноагентів у рясах»

Катерина Щоткіна, експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»

Оригінал публікації на сайті «Дзеркало тижня» за посиланням

Верховна Рада ухвалила закон №8371, прозваний у народі «про заборону УПЦ МП». Цю подію анонсував особисто президент Зеленський, який пообіцяв найближчим часом «хороші новини» щодо захисту «духовної незалежності» України. Хороші новини у лихоліття — товар особливо цінний. Що ж, тримайте: українські законодавці заборонили діяльність Російської православної церкви в Україні. Правда, водночас вони не вирішили проблеми УПЦ МП. І дали залп «дружнього вогню» у бік інших українських церков.

Якось так вийшло, що «закон про скасування УПЦ МП» просто в сесійній залі перетворився на «закон про заборону РПЦ». З одного боку, це на краще: в законопроєкті не було навіть цих трьох заповітних літер, натомість був громіздкий зворот про «церкву з центром у державі, яка вчиняє збройну агресію проти України та/або окупувала частину території України». Тож за «РПЦ» дякуємо. Навіть попри те, що на територіях, підконтрольних Україні, цієї церкви немає. Тобто «скасовувати» нема чого. Структури РПЦ в нас є лише на анексованих і окупованих територіях і, гадаю, звідти вони зникнуть лише разом із окупаційним режимом.

Зате в нас є УПЦ МП. І вона, схоже, знову витекла в законодавців між пальцями. Згідно з новою редакцією Закону про свободу совісті, в неї, звісно, можуть виникнути проблеми, якщо на те буде терпіння та політична воля. Проте, як і в першому читанні, зв’язок із «керівним центром у Москві» доведеться доводити для кожного конкретного випадку — парафії, монастиря, семінарії. Рішення про «афілійованість» ухвалюватиме Державна служба з етнополітики та свободи совісті, після чого організації буде надано час для очищення документів від будь-яких натяків на «афілійованість». Далі, якщо заходів не буде вжито, рішення ухвалюватиме суд — у всіх інстанціях, аж до Верховного. І навіть це— ще не сьогодні й не за 30 днів після ухвалення закону, а після того, як мине дев’ять місяців.

Законодавці зважилися написати в документі три літери — РПЦ. Однак прямого згадування Української православної церкви Московського патріархату ви там не знайдете. Власне УПЦ МП поринула між рядків у якесь дивне юридичне небуття. Ніби йдеться не про неї. Ніби в нас є цілий список «церков із керівними центрами… тощо».

У небажання називати речі своїми іменами може бути декілька причин. Це, наприклад, дає змогу бодай частково уникнути звинувачень у «гоніннях на церкву», які вельми серйозно сприймають на Заході. Акцент переноситься з конкретної конфесії на обставини — загрозу для національної безпеки, що її діяльність релігійних організацій, які належать до структури цієї церкви, несе Україні. Це дуже обтяжує словесні конструкції. Але що гірше, ця словесна невизначеність залишає безліч можливостей для різночитань і зловживань.

Закон стосується діяльності окремих релігійних організацій, а не конфесії загалом. Під поняття «релігійні організації», нагадаю, в нас підпадає не церква загалом, а її «елементарні частинки» — парафії, монастирі, навчальні заклади, видавництва, ЗМІ, благодійні фонди тощо. От їх і перевірятимуть на «афілійованість» із РПЦ.

«Афілійованість» — чи не головне слово документа, а одне з ключових його завдань — визначити цю «афілійованість» так, щоб вона недвозначно вказувала саме на УПЦ МП. Цей юридичний термін покликаний компенсувати відсутність прямих вказівок на зв’язок між УПЦ та її московським центром, що їх після початку повномасштабної війни ретельно підчистили в документах Київської митрополії. Водночас «афілійованість» може бути багатоступеневою: забороні підлягає релігійна організація, афілійована з керівним центром, який афілійований із керівним центром... тощо, поки не доберемося нарешті до суті — зв’язку з РПЦ.

Натомість перелік «ознак афілійованості», наведений у законі, не назвеш бездоганним. Наприклад, є пункт про те, що «афілійованість» може бути встановлено, якщо релігійна організація зазначається як структурна/підлегла частина іноземної церкви в статуті самої цієї іноземної церкви. Тобто якщо в Статуті УПЦ МП немає згадок про зв’язок із Москвою, але в Статуті РПЦ УПЦ МП зазначено як структурний підрозділ РПЦ, то вірити треба Статуту РПЦ, а не Статуту УПЦ МП. Якщо ж у Статуті РПЦ написано неправду, й УПЦ МП зовсім не є структурною частиною РПЦ, то чому ж вона досі не зажадала вилучити цей пункт зі Статуту РПЦ? Ані через суд, ані навіть просто через пряме звернення.

Точно так само розпливчасто звучить стаття про просування ідеології «русского міра», яке також може стати приводом для заборони релігійної організації. Намір добрий. Але на відміну від «афілійованості», яку законодавці хоча б намагалися прописати, те, що належить (і що не належить) до «ідеології русского міра», закон ніяк не окреслює. Якщо ви чуєте, що «русскім духом пахнєт», вам пропонують звертатися до експертів і вивчати джерела — будь-які доступні, аж до «публікацій у ЗМІ». Тобто що завгодно може виявитися (або не виявитися) частиною ідеології «русского міра».

Усі ці аргументи використовуватимуть (уже використовують) УПЦ МП та її захисники. Власне в УПЦ МП вже прокоментували закон у тому сенсі, що «нас це не стосується — ми більше не МП». Тобто в Київській митрополії не збираються нічого змінювати. Керівництво УПЦ МП має намір і далі «перечікувати бурю». Вони це роблять із таким олімпійським спокоєм, що складається враження: вони знають, чого очікують.

Для них нова редакція закону — це в найліпшому разі останнє китайське попередження. Яке навряд чи щось змінить. Якщо люди не пішли від Москви під тиском обставин, обстрілів, власної совісті, вони нікуди не підуть і нічого не переглянуть навіть під загрозою санкцій із боку держави. В найкращому разі й правда щось «підчистять» у документах. А в найгіршому — чекатимуть, що за дев’ять місяців щось зміниться. Дев’ять місяців — воєнних місяців, зауважу, — це не так мало. Все справді може змінитися.

В ідеалі (для керівництва УПЦ МП) «назріють» мирні переговори, анонсовані президентом Зеленським на кінець року. І немає жодних сумнівів у тому, що доля структур УПЦ МП буде предметом торгу для договірних сторін. Зручним предметом торгу — всі партнери вітатимуть поступку української сторони в церковному питанні.

Ще одна можливість, якої можуть очікувати в УПЦ МП, — поява «паралельної структури» у вигляді екзархату Вселенського патріархату в Україні. Ідея спеціальної — «перехідної» — структури для тих в УПЦ МП, хто хоче піти від Москви, але не бажає об’єднуватися з ПЦУ (з різних причин), періодично виникає в розмовах і церковних ЗМІ. Нині цю тему знову жваво обговорюють — причому в грецьких навколоцерковних ЗМІ навіть більше, ніж в українських.

Поява паралельної не-московської православної структури стала б не надто доброю новиною для Православної церкви України, яка, звісно, бачить себе головним бенефіціаром «закону про заборону УПЦ МП». Очікується, що ухвалення закону стимулює переходи приходів до ПЦУ. А також відкриє можливість передачі церковного майна, вилученого в релігійних організацій, «афілійованість яких із РПЦ» буде встановлено.

Втім, ПЦУ, згідно з цим законом, одержує дуже великий подарунок. Із незрозумілих причин і з геть незрозумілою метою в новому законі українські законодавці ввели поняття «іноземної релігійної організації». І саме це — а зовсім не «заборона РПЦ» — є найважливішим нововведенням в українському законодавчому полі.

Саме поняття «іноземної релігійної організації» (щось на кшталт «іноагентів у рясах»?) свідчить про те, що принцип рівності релігійних організацій порушено. Від редакції до редакції тлумачення «релігійних іноагентів» змінювалося — законодавцям дуже кортіло ввести це поняття (навіщо?), але вони ніяк не могли погодити його з вимогами норм свободи совісті, здорового глузду й просто граматики. В підсумку визначення «церкви-іноагента» звучить не надто зрозуміло: «Для цілей цього Закону іноземною релігійною організацією є релігійна організація (в тому числі релігійне управління, об’єднання, центр) як юридична особа, що утворена та/або зареєстрована відповідно до законодавства іншої держави, має місцезнаходження за межами України».

Від самого початку в проєкті закону все було значно прозорішим: «іноагентами» проголошували всі церкви з центрами за кордоном. Тож законодавцям іще треба подякувати за те, що замість відвертого порушення принципу рівності релігійних організацій вони написали щось не надто читабельне. Але, боюся, суть нечитабельної фрази можна тлумачити так, як це вигідно людям, котрі ухвалюють рішення. Й «іноземною релігійною організацією» може виявитися справді хто завгодно.

Крім ПЦУ. Навіть Українська греко-католицька церква виявилася б «менш нашою», бо її центр «має місцезнаходження за межами України». Те, що формулювання цієї статті спішно замінили малозрозумілою двозначністю, найімовірніше, було спричинено саме побоюваннями протесту з боку УГКЦ. Доля УГКЦ і України перебуває в такій самій прямій і міцній залежності, як і доля ПЦУ. От тільки «керівний центр» не там, де треба…

Ідея ввести поняття «іноземної церкви» видається особливо штучною у світлі рішення назвати єдину «іноземну церкву», яка становить загрозу для національної безпеки України, на ім’я — РПЦ. Причиною для такого прагнення, вочевидь, є бажання окреслити й підкреслити «духовну незалежність», яку гучно анонсував сам президент Зеленський. Тепер справді «наше» — тільки те, що має «центр» в Україні. Тобто є залежним від української влади.

Отже, під гаслом збереження «духовної незалежності» було здійснено спробу звузити межі духовної свободи та рівності для релігійних організацій в Україні. При тому, що жодної ясності стосовно головної мети «закону про заборону УПЦ МП» ми наразі не досягли: чи змусять УПЦ відірватися від МП де-факто, і як, і коли?

За дев’ять місяців побачимо. Ті, хто згадає. Й ті, хто доживе.

Титульне фото: Очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій (Getty Images)