Як в умовах війни культурні інституції деколонізують спадщину

Повномасштабна війна надала поштовх деколонізаційним процесам в українському суспільстві: переосмисленню власної історії, поверненню до європейських витоків української державності, відтворенню національної ідентичності. Процесам, без завершення яких перемога над ворогом на полі бою не буде мати повного сенсу.

Одним із локомотивів цих процесів є культурна спадщина, матеріальна і нематеріальна, яка є носієм самоідентифікації. Тому сьогодні все більше культурних інституцій та осередків в різних регіонах України реалізують проєкти з актуалізації культурної спадщини, її переосмислення та популяризації, створюючи таким чином підґрунтя для суспільних дискусій та формуючи в українців відчуття власної унікальності.

Саме для підтримки регіональних операторів культури було розроблено програму «Спадщина. Простір для роботи», яку впроваджують «Мистецький арсенал», Фонд «Ізоляція», Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ).

«Спадщина. Простір для роботи» — це програма розвитку спроможності та мережування для локальних операторів культури, яка допомагає громадам ідентифікувати та/або переосмислити наявні місцеві культурні ресурси (музейні колекції, меморіальні та культурні об’єкти, чинні або потенційні туристичні магніти, об’єкти спадщини тощо). Програма також надає методологічні інструменти для створення культурних продуктів та освітніх програм, інтерпретації спадщини, роботи з власними громадами та різноманітними аудиторіями з урахуванням викликів війни.

Як працює програма

Фонд «Партнерство за сильну Україну» та чотири культурні інституції на початку програми обговорили та ідентифікували її ключові теми — деколонізація та меморіалізація. Сформували навчальну програму, на яку також запрошували колег із музеїв, що мають досвід у цьому контексті — з музею Історії Майдану та Національного музею Голодомору-геноциду — щоб вони поділилися своїм досвідом переформатування наративу віктимності на наратив опору. Під час цієї навчальної програми 30 організацій зі сфери культури, які взяли у ній участь, пропрацьовували свої ідеї, після чого низка організацій отримала мікрогранти на оперативну реалізацію своїх проєктів.

Чотири інституції-партнери Фонду — «Мистецький арсенал», Фонд «Ізоляція», Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей — отримали гранти, які потім окремими субгрантами розподіляли між регіональними операторами культури, проєкти яких було відібрано на конкурсній основі.

Загалом було відібрано 14 локальних організацій, а для успішної реалізації їхніх проєктів чотири інституції-партнери Фонду також надали їм менторський супровід.

Старша менеджерка проєктів із напрямів «Перехідне правосуддя» та «Культура й ідентичність» ФСПУ Ольга Котюк розповіла «Детектору медіа», що серед підопічних «Мистецького Арсеналу», зокрема, два оператори культури: ГО «Спілка жінок Менщини» з Чернігівської області та ГО «Охтирський молодіжний центр» із Сумщини.

«Жінки Менщини» з містечка Мена, розташованого дуже близько до кордону, на базі місцевого краєзнавчого музею, який у Фонді вважають «дуже потужним», збирають і оцифровують самобутній менський діалект.

«Охтирський молодіжний центр» — осередок місцевої молоді, який сприяє розвитку своїх однолітків, що залишилися в Охтирці. «Мистецький Арсенал» допомагає цьому осередку втілювати освітню програму, на якій молоді люди вчаться знімати та монтувати відео: вони знімають і оцифровують об’єкти культурної та історичної спадщини Охтирки, збирають свідчення про неї, зберігаючи таким чином історію міста, адже під час війни ці об’єкти перебувають під постійною загрозою.

Фонд «Ізоляція», за словами Ольги Костюк, надає підтримку установам, релокованим з окупованих частин Донецької області. «Ізоляція» також має резиденції у Дніпрі та у Хмельницькому, де внутрішньо переміщені митці можуть працювати у відносно спокійних умовах. Крім того, цей фонд працює з невеликими громадами, сприяючи їм у децентралізації культурної інфраструктури.

Підшефні Харківського літературного музею — музеї Григорія Сковороди, Іллі Рєпіна (у Чугуєві), Первомайський краєзнавчий музей і бібліотека у Капитолівці — рідному селі письменника Володимира Вакуленка, якого було вбито під час окупації Ізюма у 2022 році.

Одеський національний художній музей став ментором для чотирьох установ, серед яких філія Централізованої міської бібліотечної системи для дітей та Одеський археологічний музей.

Нещодавно фонд «Партнерство за сильну Україну» організував престур до Одеси, де журналісти змогли ознайомитися з проєктами, втіленими підшефними Художнього музею, а також із новою експозицією самого музею. 

Одеський археологічний музей

Виклик, із яким зіткнулися українські музеї під час повномасштабної війни, — порожні зали, що залишилися після евакуації колекцій. Тому музейникам доводиться вигадувати ідеї таких експозицій, які можна створити, виходячи з наявних можливостей, із залученням експонатів, що не були переміщені.

Одеський археологічний музей — найстаріший археологічний музей України, заснований у 1825 році. Основний його фонд — найбільша в країні колекція джерел із давньої історії Північного Причорномор’я. До фонду входять понад 170 тисяч археологічних джерел давньої історії півдня України — від кам’яної доби до середньовіччя, єдина в Україні колекція пам’яток Стародавнього Єгипту та найбільше зібрання античних раритетів.

Експозиція Одеського археологічного музею

Коли почалася повномасштабна війна, головною задачею співробітників музею було збереження експонатів. Тільки основний фонд зберігання налічує майже 200 тисяч одиниць. «Тому багато часу ми присвятили консервації експозиції, оцифруванню, бо ми не знали, як розвиватимуться події, і якби щось трапилося, ми змогли би довести у Міжнародному суді, що це наші речі», — розповідає в. о. завідувача відділу експонування Оксана Грицюта. І додає, що у музеї істотно зменшився склад співробітників, науковців залишилося менше як десятеро: дехто виїхав, деякі пішли на фронт.

У перші дні війни територія, на якій розташований музей, була перекрита, оскільки поблизу неї — морський порт. Тому співробітникам доводилося буквально прориватися до свого музею. «Консервація експозиції — це дуже кропітка робота, — говорить Оксана Грицюта. — Треба було упакувати цінні речі так, щоби вони не постраждали під час евакуації. У цій роботі були брали участь навіть наші родичі. Ми отримали дуже велику підтримку від Одеського художнього музею: пакувальні матеріали, техніку, кошти, щоби залучити спеціалістів із диджиталізації».

З початку повномасштабної війни музей для відвідувачів зачинився, в цей період співробітники займалися науковою роботою, досліджуючи знахідки попередніх археологічних розкопок. «Ми дуже чекаємо, коли зможемо знову приступити до розкопок. Зараз вони неможливі через перешкоди, привнесені війною, — пояснює пані Грицюта. — Наприклад, одна з наших археологічних баз розташована у Миколаївській області, ми там працювали зі студентами, які проходять археологічну практику. Тож поки ми не будемо впевнені, що це безпечно, — не зможемо туди виїхати. Бо потрібно, щоби ту територію перевірили на відсутність мін, нерозірваних снарядів — і скільки часу це забере, сказати важко, тому що у нас дуже багато таких територій».

Ще одна археологічна локація розташована на березі моря — у зоні, яка нині повністю перекрита. Тому музейні науковці дуже переживають за стан цієї пам’ятки, бо, за словами Грицюти, це визначна антична пам’ятка, яка кожного року давала надзвичайно цікаві матеріали.

Перша експозиція, завдяки якій музей нарешті відчинив двері для екскурсантів — «Зміїний: острів, що боронять боги» — стала можливою після отримання субгранту від фонду «Партнерство за сильну Україну».

В незалежній Україні саме на Зміїному провели перші підводні розкопки, деякі артефакти з них, які ніколи раніше не експонувалися, представлені на виставці. Звісно, виставка має обмежену кількість експонатів, оскільки переважна їх частина евакуйована, тому найбільш цінні артефакти представлені у вигляді 3D-моделей.

Візуалізувати ідею виставки та розробити її дизайн допомогли колеги-ментори з Художнього музею.

Починається експозиція з творів сучасної матеріальної культури — випущеного музеєм набору марок із зображеннями античних артефактів, знайдених на Зміїному. Окреме місце займає легендарна вже марка Укрпошти «Русскій воєнний корабль, іди …!». 

«Ми зрозуміли, що сучасні події, які відбуваються на Зміїному, починають міфологізуватися і втілюватися у предмети матеріальної культури, як-от марки. Науковці, що досліджували міфологію Ахілла, культ якого панував на Зміїному за часів античності, помітили схожість прийомів його зображення із зображенням на марці “Укрпошти” — та ж схематичність, зовнішня невиразність, що наповнена дуже важливим змістом. І зробили висновок, що давня героїчна історія острова дуже перегукується з героїчними подіями сучасності. Тому ми хотіли показати, яке стратегічне значення протягом віків має й у мирні, й у воєнні часи цей маленький скелястий острів. І подарувати людям надію на перемогу. Бо Зміїний боронять боги», — розкриває ідею експозиції Оксана Грицюта.

У 2008 році, коли між Україною та Румунією виникли суперечки навколо Змінного, українська влада «замаркувала» острів, спорудивши на ньому свою інфраструктуру, зокрема, поштове відділення та філію Одеського археологічного музею. Філія, по суті, являла собою маленький музей, присвячений винятково Зміїному. Там була невелика експозиція, а у фондах зберігалася більшість матеріалів із підводних і підземних розкопок на острові, включно з унікальними артефактами. Екскурсантів туди возили моторними човнами, за попереднього узгодження з прикордонниками.

Коли Зміїний звільнили від окупантів, співробітники дізналися, що філія повністю знищена. З підставок для експонатів росіяни зробили собі пічку. Музейники вважають, що експонати або вкрадені, або знищені. Зараз вони намагаються встановити, скільки та яких саме артефактів там є, тому що вся документація, включно з фондовими описами, лишилися у філії.

Знищений музей на острові Зміїний

«Тому одна з цілей нашої виставки — привернути увагу до злочинів росіян, які нищать наше національне надбання. У випадку зі Зміїним це не лише українське надбання, це світова історія людства, яка збереглася з часів античності. Це злочини проти людства», — підсумовує пані Грицюта.

Завдяки субгранту від ФПСУ вдалося обладнати залу, в якій розгорнули виставку про Зміїний, і після її завершення тут демонструватимуть нові експозиції. Тобто музей, хоча і частково, але відновив свою роботу.

Бібліотека

Філія Централізованої бібліотечної системи для дітей Одеси, яка отримала субгрант ФСПУ для реалізації проєкту «Бібліотека — територія можливостей», розташована у Пересипському районі, що на самій околиці міста. Щороку ця районна бібліотека обслуговує більш як 5 тисяч читачів, її фонд налічує понад 15 тисяч книжок.

Завдяки грантовому проєкту одне з приміщень переобладнали на сучасний простір, де можна скористуватися безплатним Wi-Fі, узяти участь у різних заходах, зустрітися з письменниками, поетами, культурними діячами, тут працює інтелектуально-бібліотечна ігрова студія. Основна аудиторія бібліотеки — шкільного віку, але після модернізації з’явився сегмент і для дошкільнят: відповідні книжки та різноманітні заходи, пов’язанні з читанням.

Новий простір бібліотеки

Бібліотека розширила свої функції та формує нові джерела для розвитку дитини. Наприклад, з дітьми стали проводити психоемоційну роботу, в основі якої — творча діяльність. Кожне таке заняття починається з читання, яке, на переконання бібліотекарів, є дієвим психоемоційним розвантаженням.

Працівники пишаються своєю командою і вважають, що зробили майже неможливе під час війни.

Директор Централізованої бібліотечної системи для дітей Юрій Горбатенко повідомив, що централізованих бібліотечних систем в Україні залишилося небагато, одна з них — одеська, яка не тільки збереглася, але й розвивається. Вона складається з 20 філій, розташованих по всьому місту, має 162 співробітники, а її загальний фонд — понад 300 тисяч видань.

«У 2022 році після початку повномасштабної війни практично все завмерло, не було навіть думок щодо оновлення фонду та подальшого розвитку, всі застигли в очікуванні, що буде далі. Згодом вирішили, що все ж таки треба рухатися далі. Стали думати про пошук позабюджетного фінансування. Із закупівлею нових книжок допомагав соціально-активний бізнес, також отримали грант на це. Ми першими в Україні взяли участь в обміні “Українська книга — українським дітям”, обмінявши 36 тисяч російськомовних книжок на 18 тисяч українськомовних», — розповідає Юрій Горбатенко.

Юрій Горбатенко

Оновити приміщення саме в цій бібліотеці вирішили тому, що у цьому віддаленому районі — дуже багато дітей. «Тому хотілося створити для них простір, до якого захочеться повертатися. Ми виходили з ідеї, що бібліотека — це не тільки про книжки, а й простір, де можна отримати різноманітні культурні послуги. Для дітей встановили комп’ютери, обладнали лекційну локацію. Зараз тут проходить дуже багато різних активностей. Сподіваюсь, у нас усе вийшло, бо тепер — це як небо і земля у порівнянні з тим, що було раніше», — каже Горбатенко, який власноруч збирав нові меблі, бо на ці роботи коштів уже не було.

Перед модернізацією провели стратегічну сесію, де запропонували дітям намалювати бібліотеку такою, як вони її бачать. «І вони майже влучили в ціль, але коли сюди зайшли, то сказали, що не очікували, що це буде настільки стильно», — згадує заступниця директора Ольга Стемберська.

Ментори з Художнього музею допомогли розробити візуальну концепцію нового простору та надавали своїм підопічним практичну підтримку у реалізації проєкту понад три місяці.

«З 2017 року наш музей проводить дитячі програми, бо ми добре розуміємо, наскільки важливе виховання маленьких українців, наскільки важливо викоренити з їхньої свідомості поняття про радянський музей. Ми прагнемо, щоби культурні інституції — музеї, бібліотеки — сприймалися дітьми не як щось, де їм розкажуть, як думати, а де вони зможуть знайти нову цікаву інформацію, зустріти друзів і просто розважитися. Для таких віддалених районів, як цей, дуже важливі подібні простори, бо у батьків не завжди є можливість відвезти дитину у центр міста на якийсь захід. Тож у мікрорайонах дітям потрібні такі простори, де вони зможуть відчувати себе вільно. Де читання буде асоціюватися не зі шкільною освітою, а з приємним проведенням часу», — висловила позицію Художнього музею його наукова співробітниця Настя Явтушенко.

Бібліотекарі також повідомили, що цей грант відкрив для них можливості, яких не було раніше, та надав поштовх для змін в інших бібліотеках Централізованої системи.

Нові книги у бібліотеці

Одеський художній музей

Фасад музею «дивиться» у бік моря, тому будь-який вибух у порті закінчувався вибитими шибками. Тож співробітники спочатку зашили спеціальними матеріалами вікна на фасаді, а потім і по периметру всієї будівлі. Постраждала споруда й у листопаді минулого року, коли прямо посеред вулиці з боку фасаду прилетів російський «Онікс».

Одеський національний художній музей

Попри це, музей, більша частина колекції якого так само евакуйована, відкритий для відвідувачів. Тут розгорнуто декілька виставок, а нещодавно додалася нова, присвячена 125-річчю музею, що святкується у цьому році — «Музейна історія», експозиція, розміщена у залі, з якої свого часу починався музей.

Виставка «Музейна історія»

Основою цього проєкту стали фотонегативи 1920–1930-х років, зроблені тодішніми працівниками музею. Скляні платівки з фотоемульсіями демонструють історію музею, не зафіксовану його архівними записами. Завдяки зусиллям тодішнього директора Цві Емського-Могилевського, Музей витончених мистецтв, що став основою для нинішнього Художнього, із закритої галереї для окремих поціновувачів перетворився на Народний художній музей.

Ідея специфічного для художнього музею формату документальної виставки полягає в аналогії історії та сучасності. Художник Олександр Ройтбурд, що очолював музей у 2018-2021 роках, також наново відкрив його для відвідувачів, надавши колись регіональній інституції національного значення.

«Ми зрозуміли, що вони обидва були директорами у дуже складний час, коли змінюється суспільна парадигма», — розповідає куратор виставки, програмний менеджер музею Валерій Коршунов.

Цінність цих негативів у тому, що вони зафіксували процес поповнення колекції музею та динамічну зміну його експозиції. У 1922 році в Одесі було засновано Музей західного мистецтва, й більшу частину картин європейських і азійських художників перенесли туди. Деякі з цих творів представлені на негативах, як і твори з колекції авангарду, яка не дійшла до наших часів — зокрема, роботи Василя Кандинського й Олександри Екстер. Музейники дослідили, що ця колекція зникла під час сталінських репресій.

Негатив, що зафіксував історію музею

Динаміка зміни експозицій, за словами Валерія Коршунова, схожа з тією, що відбувалася у період директорства Олександра Ройтбурда, який «за своїм настроєм міг дістати якусь картину з фондів» і додати її до наявної експозиції.

Як і за часів Емського-Могилевського, коли колекція музею істотно збільшилася (на 400 творів, Могилевський, зокрема, відбирав роботи по музеях Москви та Петербурга), так і завдяки особистим зусиллям Ройтбурда, його зв’язкам колекція музею поповнилася творами сучасних українських художників.

У 1937-му Емського-Могилевського заарештували у сфабрикованій справі про шпигунство (насправді — за доносом його учня, цитати зі стенограми допиту якого представлено в експозиції) і згодом розстріляли.

Виписка з вироку Цві Емському-Могилевському

«Від академізму до реалізму і потім до соцреалізму — ця музеєзнавча модель залишалася до самого директорства Ройтбурда. І ми встигли її зламати. Бо перед Ройтбурдом постав виклик — змінити ставлення людей до музею, щоби вони почали до нього ходити, — розповідає Валерій Коршунов. — І це виклало незадоволення певних політиків. На той час, у 2020 році, більшість в Одеській обласній раді, якій підпорядковується музей, займала ОПЗЖ, депутат від якої Віталій Саутенков заявив, що Ройтбурда призначили незаконно і треба його звільнити. Наш колега з Музею західного та східного мистецтва сфальсифікував експертизу, згідно з якою роботи Ройтбурда начебто містять частини екскрементів. Проросійські політики організували кампанію з його дискредитації і його було звільнено».

Одесити влаштували тоді два мітинги на його підтримку, а Ройтбурд оскаржив рішення про своє звільнення. В експозиції демонструється відеосюжет із протестів, у якому Олександр Ройтбурд говорить, що цими мітингами одесити доводять «свій пріоритет — формування у проросійському світі своєї української ідентичності».

Нині іменем Олександра Ройтбурда названо провулок, який веде до музею.

Про зміни приємні й не дуже

Окрім іншого, Одеса порадувала і тим, що в ній значно побільшало української мови. На державну, зокрема, перейшла сфера обслуговування. Валерій Коршунов каже, що місто дуже сильно українізував мовний закон, прийнятий у 2019 році. «З`явилися люди, які стали писати скарги мовному омбудсмену, якщо закон порушується. У нас одна з найбільших кількостей скарг по Україні — і це не стільки про кількість порушень закону, скільки про кількість людей, які хочуть, щоби він не порушувався», — говорить Валерій.

Натомість культурним інституціям, за його словами, виживати зараз важко. Багато фахівців виїхало, зокрема, до Києва — з фінансових міркувань, «бо драйвером економіки Одеси завжди був морський порт. Згорнувся і туризм, ми особливо це відчуваємо по відвідуванню нашого музею. Відповідно, ресурсу на культурні проєкти не вистачає», — додає Коршунов.

Тож грантова підтримка сфери культури за таких умов має неабияке значення.

Фонд «Партнерство за сильну Україну» — донорська програма, що фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. За спільної підтримки уряду України та урядів-партнерів Фонд реалізує проєкти, в першу чергу, на деокупованих і прифронтових територіях, спрямовані на посилення стійкості України перед лицем російської агресії. Метою ФПСУ є зміцнення спроможності українського уряду надавати місцевим громадам критично важливу підтримку в співпраці з громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Фото Володимира Дунєва