Під дахом Чернігівського театру

Трохи більше року тому, під час проведення в приміщенні Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка виставки «Люті пташки летять у Чернігів», анонсованої як зустріч-презентація українських виробників БПЛА, представників льотних шкіл та військових, які застосовують дрони на фронті, до міста прилетіла інша «пташка» — російська ракета «Іскандер-М». Як повідомляли правоохоронні органи України, це балістичне залізо було розраховане на підрив у повітрі. Вибухова хвиля та начиння ракети завдали страшних наслідків. Пошкоджень зазнали понад 60 будівель, вибуховою хвилею (в радіусі пів кілометра) розкидало автівки, що стояли біля театру та проїжджали повз. Сам театр опинився під відкритим небом — дах розлетівся вщент, вибило майже всі вікна. Всередині театру місцями (у фоє та над сходовими клітками) обвалилася стеля. Найжахливішим наслідком стало поранення більш як двохсот і загибель семи осіб, серед яких була шестирічна дитина.

Винних почали шукати відразу, за півтори години після інциденту в Чернігові вже був міністр внутрішніх справ. Організатори розповідали, що хоч анонс заходу й був публічним, локацію повідомили за декілька годин до початку. Правоохоронці порушили кримінальні справи, заговорили про несанкціоноване поширення інформації щодо розташування та переміщення Збройних сил України, порушення законів і звичаїв війни, поєднане з умисним убивством, і навіть службову недбалість. Місцева та обласна влада в пошуку винних розсварилися за принципом даху, який розлетівся після удару, — вщент. Винних шукають досі. Натомість Чернігівський драмтеатр хоч і був у епіцентрі вибуху, щодо скандальних розбірок залишився осторонь, потрібно було терміново рятувати понівечену будівлю та вирішувати складне питання «а що далі?».

До театру, ніби на толоку, згодом зібрались ініціативні містяни. Багато хто з них — навіть із власним інвентарем. За чотири години небайдужі активісти разом із колективом театру повністю прибрали штукатурку, скло й усе, чим була засипана глядацька зала. Трохи пізніше керівництво театру вирішило проблему з консерваційними та ремонтно-аварійними роботами й прозвучало шекспірівське «бути чи не бути?». Щоправда, не на сцені, а риторично — що робити театру далі… На третій день після ракетного удару було проведено репетицію вистави «П’ять пісень Полісся» (запрошений режисер Ігор Матіїв). Отже — бути!

На початку жовтня 2023 року після обстеження будівельниками, дозволу технічного нагляду й експертів театр розпочав новий, 98-й театральний сезон виставою «Гріх» (режисер-постановник Андрій Бакіров) за однойменним твором Володимира Винниченка. Все дійство відбувалось у форматі «сцена на сцені». І якщо для когось із режисерів це такий спеціальний прийом, то для Чернігівського театру це був вимушений хід. Сцену, на якій розташували сто глядацьких місць, спеціально відгородили від пошкодженого залу пожежною завісою з міркувань безпеки.

Загалом після ракетного удару театр планував випустити п’ять вистав. Окрім «Гріха» та вистави «П’ять пісень Полісся», глядачі побачили постановку «Вірогідності» за п’єсою української драматургині Ольги Анненко (режисер Олексій Трішкін), авторську казку Андрія Водова — мюзикл для дітей «Різдво, Різдво, Різдво!!!» (режисерка Руслана Рец). П’ятою прем’єрою мала стати вистава режисерки Маргарити Савенко «Білоксі Блюз», у якій розповідається про мобілізацію молодих американських хлопців. Тему призову було розкрито, але не у виставі, як планувалось, а в реальності. Наприкінці травня цього року наче грім з ясного неба театральну спільноту країни сколихнула прецедентна новина про те, що Чернігівський драмтеатр змушений призупинити роботу на невизначений термін через мобілізацію до лав ЗСУ чоловіків (акторів, спеціалістів зі світла, звуку й техніків сценічного обладнання). Виявилося, що драмтеатру не надали статусу критично важливого для регіону підприємства. Ситуація з бронюванням працівників театру досі не змінилася.

А от істотних змін зазнав зовнішній вигляд театру, і то завдяки міжнародній фінансовій підтримці на суму близько 300 тисяч євро, яку надала французька агенція з міжнародного технічного співробітництва Expertise France у межах програми mAIDan Україна, яку фінансує Міністерство Європи та закордонних справ Франції. Всередині будівлю добряче підлатали, виконавши демонтажні роботи, підсилили конструкції та цегляні стіни, звели покрівлю, встановили утеплення, перекриття та замінили всі пошкоджені вікна. Роботи залишається ще досить багато, тому театр знову чекає на меценатів, які відгукнуться фінансовою підтримкою.

Не знаю, чи задіяні державні кошти у відновленні Чернігівського театру, можу сказати лише про дорогу сполученням «Київ—Чернігів», якою прямувала до театру і яку ремонтують (чергове «велике будівництво») на численних ділянках так, що розігнатися просто ніде.

Наразі на своєму «репертуарному шляху» не може розігнатись і Чернігівський театр. У минулому сезоні виставу «Білоксі Блюз», у якій мала бути задіяна чоловіча частина трупи, змушені були замінити на виставу «Алло» з дуетом — один актор та одна актриса (сучасний український драматург Сергій Марен, режисерка Маргарита Савенко).

20 серпня 2024 року Чернігівський театр розпочав новий театральний сезон. На стенді біля театру поруч зі стихійним меморіалом на честь загиблих 19 серпня 2023 року розміщено дві афіші — вищезгаданої вистави «Алло» та прем’єрної постановки «Молочайник». Обидві постановки реалізовано завдяки мистецькому грантовому проєкту (за сприяння Міжнародного фонду «Партнерство за сильну Україну»).

«Молочайник» — перша після ракетного понівечення театру вистава, для перегляду якої глядачі зайняли місця не в акторському просторі сцени, а звично — в глядацькій залі. П’єсу обрано не випадково, а за критерієм матріархального складу: в ній п’ять жіночих ролей і жодної чоловічої. Після Одеси (Одеський театр юного глядача імені Юрія Олеші), Києва (Київський академічний драматичний театр на Подолі) та Львова (вистава «Дочки», Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки) Чернігів став четвертим містом, де звернулися до жіночої драматургії. Однією з переваг цієї п’єси, крім правдиво й трагікомічно виписаних діалогів, є низька ймовірність зняття вистави з репертуару через чергову мобілізацію.

Авторка п’єси «Молочайник» Оксана Гриценко (журналістка, драматургиня, сценаристка та співзасновниця «Театру драматургів») зазначає, що це трагікомедія. Чернігівський театр ніби спеціально відмежовується від негативного слова «трагедія» та зазначає: «сучасний містично-комічний міф».

За сюжетом навесні 2022 року в окупованому росіянами селі Херсонської області із символічно-промовистою назвою Кавунівка опиняється родина в жіночому складі: баба Надія (пенсіонерка з бурхливим майбутнім, згодом прикута до ліжка), мама Світлана (фанатка вирощування сортових томатів із мрією про участь у тематичній виставці в Італії) та дві дочки — Олеся (хіпстерка та буддистка, яка в окупації створює популярний і провокативний Телеграм-канал, хоч як це ризиковано) а також Оля (підприємлива бізнесменка, яка наживається навіть на орках). Іще сусідка Валентина (вчителька української мови, хрещена та відповідно кума згаданого сімейства). Окупанти облаштовуються в селі, намагаються встановити свої порядки та владу. І згодом кожна з жінок знаходить своє призначення та свій «фронт боротьби». Коли через неможливість вирішити елементарну проблему (купити хворій літній людині ліки) мати Світлана впадає в розпач, баба Надя підтримує її, наполегливо навчаючи та вимагаючи провести обряд ворожіння й викликати (виростити із зерен молочаю) демона-захисника Молочайника, який допоможе у боротьбі з нечистою російською силою, що заполонила село. Міфічне створіння у виставі візуалізовано у вигляді істоти високого зросту, одягненої в суцільну зелену листкову кікімору. З появою загадкового Молочайника зло починає стрімко втрачати позиції, окупантів і здоровий глузд.

В одному з інтерв’ю Оксана Гриценко поділилася, що прототипами героїнь п’єси є збірні образи жінок, які вона створювала на основі власного життєвого досвіду, інтерв’ю з жінками, які пережили окупацію, змогли виїхати, та історії від родичів, які залишилися на тих територіях. Як людина, котра народилась і виросла в селі, я розумію, що регіональна суржикова мова — явище тотально панівне. В «Молочайнику», мабуть, дивно було б чути чисту літературну українську мову. Проте штучного суржику у виставі настільки багато, що якби він був будівельним матеріалом, то вистачило б перекрити ще мінімум два-три дахи.

Художнє оформлення також автор постановки та музичного оформлення художній керівник театру Андрій Бакіров вирішив завдяки мінімальній кількості декорацій (декілька ліжок, диван, простір кухні, суцільна біла стіна будинку з двома вікнами в різних кімнатах та отвором на сцені, який обіграно як бомбосховище). За стіною уявного будинку за кількістю дійових осіб розміщено п’ять монолітних міцних стовпів, які під час вистави опускаються дедалі ближче до сцени, ніби демонструючи алюзію стійкості героїнь вистави.

Окупаційних історій сучасної війни нині можна назбирати на сотні вистав, кожна з них, звісно, міститиме власні перипетії, але їх усі об’єднуватиме однаковий досвід — бажання вижити та позбутися ворога. «Молочайник» хоч і є історією про досвід Херсонщини, проте дуже гармонійно вписується в чернігівські народні вірування. Як людина немісцева, побачивши на сцені зеленого Молочайника, я не змогла зрозуміти, чому загальна реакція залу — не страх чи пересторога, а радісне збудження. І вже після вистави переконалася, що Чернігів недарма називають містом легенд.

На в’їзді до Чернігова, по київській трасі, ліворуч від Катерининської церкви стоїть чернігівський Молочайник, якого в народі назвали «Зеленим оберегом Чернігова». Коли місто було в облозі, саме з цього напрямку через річку Десна росіяни намагались увійти в місто. Їм це не вдалося, й багато хто з місцевих пов’язує цю невдачу з тим, що, крім людського супротиву, допоміг чернігівський оберіг. Цей візуальний образ і став прототипом містичного Молочайника на сцені театру.

Віра в допомогу надприродних сил завжди додає моральної стійкості та впевненості, але реальність вимагає конкретики. Тому під новим дахом Чернігівського театру логічно знайшлося місце для скриньки пожертв на такмед і амуніцію для працівників театру. За два прем’єрні й не аншлагові покази вдалося зібрати близько 10 тис. грн. Хто забажає допомогти захисникам після прочитання статті, ласкаво прошу перейти за реквізитами: Монобанк 5375 4112 1793 2354 (банка «Так.мед.+амуніція»).

У театрі (без жодного слова чи натяку) я відчула, наскільки нині важко працювати колективу в умовах репертуарно-жіночого та фінансово-скрутного виживання. Хочеться вірити, що імениті режисери-постановники, й не лише вони, які мають «театральну бронь», знайдуть час та бажання доїхати до Чернігова (150 км — це дві години в один бік) і допомогти театру, поставивши з місцевими акторами різножанрові постановки, поки провідний режисер Чернігівського театру захищає Україну на фронті.