Таємниця української незалежності. Навіщо влада на шляху до ЄС знищує сільські громади та розпродає землю великому бізнесу

Знаєте, в чому відмінність між секретом і таємницею? Секрет — це важлива інформація, яку вам довірили. Ви можете її зберігати, а можете і розповісти по секрету, як, наприклад, прізвище чергового кандидата на посаду міністра. За політичними секретами полюють, їх обговорюють, ними технологічно відволікають. А ось таємниця — це те, що відбувається просто зараз у всіх на очах, але цього ніхто не помічає. Тому що не хоче або не може в силу своєї компетенції. Так от, те, що зараз відбувається з українською землею, за яку наші люди платять кров`ю, — велика державна таємниця, якої ніхто не бачить. Але цю таємницю всі роки незалежності дуже добре зберігають ті, хто має з української землі ренту.

Чому так відбувається? Навіщо діюча влада знищує сільські громади та середній клас в угоду земельним латифундистам? На чию користь працює закон про обіг землі? Чому при цьому серед фермерів немає єдності, а громади, які, здавалося б, конче зацікавлені в контексті децентралізації розвивати маленьке та середнє виробництво на селі, мовчать? І чи не стануть «випадково» ці обставини причиною того, що Україна ще десятки років тупцюватиме в дверях Європейського Союзу?

Про це ми розмовляли з одним із авторів земельної реформи, головою Союзу українського селянства, головою комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради 4-го скликання, ексголовою Асоціації фермерів і приватних землевласників України (АФЗУ), першим фермером (з 1988 року) Іваном Томичем. Він із тих компетентних людей, думок яких, на жаль, не чують топові «5–6 менеджерів», на яких спирається президент. Але ж стукаємо, може, і відчинять…

Про хибну державну стратегію, розбіжність із децентралізацією та монополізацією села

— Пане Іване, перш ніж говорити з вами, я поспілкувалася з дуже великою кількістю людей, включно з виконувачем обов'язків міністра аграрної політики Тарасом Висоцьким, — він, до речі, перший претендент на крісло міністра агрополітики. І якщо чесно, у мене роздвоєння свідомості.

Влада продовжує стверджувати, що в нас усе гаразд і ми йдемо в Європу, тільки ще треба трішки попрацювати, а от фермери кажуть, що їх системно знищують на користь великих виробників. Це архіважливо ще і в контексті децентралізації, тому що в нас більшість громад сільські (з 1469 громад 624 — сільські, а 436 — селищні), і від того, як там розвиватиметься дрібний бізнес чи будуть там робочі місця, залежить, чи взагалі вони існуватимуть і чи народиться на селі середній клас.

— Без зміни державної стратегії аграрної політики будь-які кадрові перестановки — порожній звук. Ще з 90-х років минулого століття Асоціація фермерів і приватних землевласників України ставила питання чітко: аграрна політика в Україні не може бути іншою, окрім як формування фермерського устрою. Але такої політики в Україні ніколи не було і немає.

Були окремі несистемні і нетривалі спроби рухатися в цьому напрямі. Тому ми і маємо сьогодні — і тут я висловлюся прямо, як є, — найбільшого аграрного монстра в світі, що загрожує сільській місцевості і національній демократичній Україні. Це агрохолдинги, що є панівними в Україні, як і в низці неєвропейських країн. Сьогодні більш як 70% найкращих чорноземів у світі перебувають під контролем глобальних компаній. Але навіть у Бразилії, де теж жахлива ситуація, немає таких обсягів концентрації землі (до мільйона гектарів) у компаній, що контролюються одним бізнес-середовищем і власниками, як в Україні. Це шлях в нікуди, в порожні села, безробіття та втрату останнього державного ресурсу. І це з нами відбувається просто зараз.

— Чому так сталося? Я спостерігала, як відбувалася децентралізація. У реформи, яку визнано міжнародними партнерами найуспішнішою в Україні, був пул експертів, що протягом останніх 20 років були її головними лобістами в усіх владних командах. Вони не здавалися, і вікно можливостей таки відчинилося. Чому вам не вдалося паралельно здійснити збалансовану земельну реформу, щоб Україна, яка в трійці за світовими запасами чорноземів, дала можливість розвиватися і маленьким, і середнім, і великім? Адже мета у цих реформ одна — розвиток громад, регіонів і економіки країни.

— Ці дві реформи взагалі пішли в протилежному напрямі. У підсумку актуальна земельна аграрна політика порівняно з децентралізованою політичною системою (гроші і повноваження пішли громадам) несе в собі зовсім інший зміст. Я маю на увазі олігархізацію сфери і відмову держави від фермерського устрою. Це очевидно, але кожна українська влада офіційно цього не визнає і продовжує маніпулювати цифрами, фактами і, знов-таки, необізнаністю населення країни та довірливістю європейців. Які, до речі, ніколи не зрозуміють, як можна брехати від імені держави.

Ба більше, децентралізація не тільки ніяк не вплинула на структуру аграрного виробництва, а, навпаки, стала зручним та ефективним інструментом для посилення впливу великого бізнесу на місцях. І причина в тому, що центральним питанням для, м`яко кажучи, непатріотичних еліт, яке проходило крізь усі роки незалежності України, було не те, як розвиватимуться громади, регіони та економіка країни, а хто буде власником української землі. Відчуваєте різницю?

— На жаль.

— Якщо повернутися на початок 90-х, то в той час переважав соціалістично-комуністичний політичний устрій і влада намагалася зберегти колгоспно-радгоспну систему. Але така політика очікувано призвела до кризи: у 1997–1998 роках 88% сільськогосподарських підприємств були збитковими. Бартер, безвихідь, незасіяні поля... І в 1999–2000 роках Кучма почав робити перші вимушені позитивні кроки. Але вони, на жаль, не стали системними. А вже 2001 року у владі взагалі засумнівалися, як рухатися в аграрному секторі далі. Для того ж, щоб вибудувати тривалу державну політику, не вистачило компетенцій, а головне — політичної волі. Влада прийняла рішення запускати у село великий бізнес. У результаті на зміну колгоспам в Україні прийшли агрохолдинги.

Однак це був поступовий процес. Тоді господарство у кілька тисяч гектарів здавалося надто великим. Пам'ятаю, як під кінець 2001 року з`явилися перші приватні, приватно-орендні господарства десь у 10–12 тисяч гектарів землі. Так, покійний Іван Степанович Плющ казав: «Ну ти дивись, які вже господарства сформувалися!». Але це були мізерні обсяги порівняно з тим, до чого ми дійшли сьогодні.

— Тобто олігархічний уклад формувався як у промисловості, так і в сільському господарстві. Така була політична воля.

— Саме так. Але треба відверто сказати, що значна частина наших зарубіжних братів підтримувала цей рух. Західні компанії, що заходили в Україну зі своїми, фінансами, матеріально-технічними ресурсами, багато зробили для розвитку такого сценарію. На міжнародному рівні склалася серйозна коаліція, яка працювала на перспективу формування саме такого устрою економіки України. А зараз ми пожинаємо плоди.

Важливо розуміти, що на старті децентралізації 2014 року вже було сформовано олігархічну систему, яка контролювала сільські території десь на 80%. І капітал, звісно, дуже добре розумів, що йому потрібно розвиватися далі. А як? Інвестувати у політичні проєкти місцевих органів влади. І у переважній більшості великий бізнес профінансував або голів сільських об’єднаних територіальних громад, або депутатів, які стали основою системи прийняття рішень у місцевих громадах.

Таким чином, політична структура на селі стала не противагою, а інструментом олігархічного устрою. Як, виходячи з цього, і сама децентралізація. Але чи можливо було в таких базових умовах розвивати підприємництво, фермерство, кооперацію на селі у європейському ключі? Ні. Бо це не відповідало інтересам ні політично сформованого устрою, ні олігархічної системи Україні. У підсумку наша система сформована в принципі, як у окремих європейських країнах, але виконує протилежну місію. Такий парадокс.

— Але ж у містах в таких самих умовах усе ж таки інша історія. Так, місцева влада також контролюється великим бізнесом. Скрізь клани. Механізму держнагляду ще не включено, правоохоронну систему розвалено. Коли парламент ухвалить закон про державний нагляд за актами місцевого самоврядування, ситуацію можна буде якось збалансувати. Але міста при цьому не занепадають, як села.

— Тому що міста об'єктивно розвиваються, туди їдуть жити та працювати люди із сіл і містечок. Промислові підприємства створюють робочі місця плюс так чи інакше, але дрібний бізнес у містах може працювати. А сільське господарство та сільські громади — це зовсім інший формат. Технології агрохолдингів витісняють робочі руки. Немає роботи, тож люди їдуть у міста, а території пустіють. Так, відплив населення із сіл — це світовий тренд, але якщо процесу не регулюватиме держава, не продумуватиме правильної регіональної політики, то буде катастрофа і з землями, і з економікою, і з традиціями тощо.

По-перше, сьогодні переважна більшість населення розвинених цивілізованих країн Євросоюзу проживає у сільській місцевості. Державна політика там спрямована на підтримку і розвиток саме територій. Людина живе у віддаленому лісі Австрії, а має всі блага цивілізації, що і людина у Вені. Тому люди, безумовно, намагаються жити не у мегаполісах, а в сільській місцевості. Це відрізняє Європу від колишніх соціалістичних країн кардинально.

По-друге, увагу держави в сільській місцевості значною мірою акцентовано на фермері. На інфраструктурі, яка утворюється навколо фермера: кооперативах, ринках, сервісних центрах та іншому. Це все цеглини, з яких побудовані сільські території в європейських країнах.

По-третє, середній розмір фермерських господарств у Європі 17 гектарів, у Польщі 9 гектарів, у Румунії взагалі 3 гектари. І ніхто не намагається всерйоз збільшувати кількість землі у банку фермера. Тому що це життя сільської місцевості, життя країни. Що більше сільська територія насичена людьми, то сильніша національна економіка країни.

А у нас спочатку був один колгосп на два-три села, серед яких не було рівності. А тепер — один олігарх, умовно, на кілька районів або й більше.

— Отже, чому мовчать наші сільські громади, зрозуміло. Але з державою не зовсім. Бо якраз за прем'єра Володимира Гройсмана паралельно із запуском децентралізації було прийнято системну програму підтримки фермерства. Мета полягала якраз у тому, щоб перед запуском ринку землі (а він був запланований на 2023 рік) дати можливість уже діючим дрібним виробникам наростити м'язи і залучити нових. Тобто держава думала про території та сільські громади.

— З Гройсманом ми дійсно тісно працювали, і до його діяльності як прем'єра з погляду новітньої історії України я ставлюся позитивно. Але казати, що він глибоко усвідомлював усе, що відбувається, я не можу. Він справді дуже хотів провести децентралізацію. І якоюсь мірою йому це вдалося. Як, наприклад, колись Міхаілу Горбачову вдалося впровадити демократичні інструменти в політику СССР. Тому що ніхто з них не розумів, як цей інструмент буде використано в кінцевому варіанті.

— Хочете сказати, що авторам децентралізації теж не вистачило широти поглядів, аби зрозуміти, що ця реформа — це ще і обов'язкове включення антимонопольних і правових механізмів на рівні держави? І якщо вони не будуть за це боротися і виносити цю проблему в публічну площину, то нічого не вдасться?

— Цього розуміння, на жаль, не вистачило ні авторам, ні владі, яка відчинила вікно можливостей для реформи.

— А чому ви не комунікували? Чому не пояснювали?

— Вплив на реалізацію державної політики у той час у нас був мізерний. Змагатися з тими ресурсами та можливостями, в тому числі і політичними, які були у великого бізнесу в парламенті, ми не могли. Але ми комунікували з Мінагро. Розробили Концепцію розвитку фермерських господарств і кооперативів в Україні в 2017–2023 роках. І зрештою Гройсман селян почув. Концепція була прийнята 2017 року і відіграла свою позитивну роль у процесі зупинення знищення фермерських господарств. Розвиток тоді не дуже вдався, але ми дійсно зупинили стрімкий спад.

Ба більше, Гройсман пішов назустріч дрібному виробнику в селі, не маючи ніякої підтримки з першого кабінету держави, який займав Петро Порошенко. У парламенті в нього теж не було своєї політичної сили, тобто не було стабільної політичної опори для того, аби щось серйозно робити і переломити ситуацію. Тому тоді вдалося зробити тільки окремі елементи щодо розвитку фермерства. Але вони були настільки мізерними, що на тлі глобального впливу великого бізнесу швидко розчинилися.

— А 2019 року прийшла нова влада, і Концепція підтримки маленьких узагалі була згорнута?

— Згорнута — це ви акуратно кажете. Знищена!

Про маніпуляції зі статистикою, роль латифундистів в економіці та принципи збалансованої моделі для вступу до ЄС

— Уже на другий рік перебування у владі команда діючого президента Володимира Зеленського пролобіювала закон про обіг землі. Всі пам`ятають протести селян під стінами уряду та парламенту, яких, однак, ніхто не почув. Але заради справедливості треба визнати, що не тільки серед політиків, а і в експертному середовищі є люди, які впевнені, що для прориву в економіці потрібно все віддати ринку. Нехай він регулює, мовляв, виживе найсильніший. Ось, до речі, і виконувач обов`язків міністра аграрної політики пан Висоцький заповняє, що за останні 20 років структура аграрного сектору в Україні глобально не змінювалася: 10% — малі виробники, 65% — середні і 25% — великі. «І ми завжди говоримо партнерам, що потрібно шукати рішення, як ми з цією структурою будемо йти в Євросоюз». Наче маленьких і середніх, за офіційною версією, — більшість.

— Знаєте, я Тараса дуже давно знаю і ставлюся до нього добре. Але він є представником великого бізнесу. Як він може проти волі своїх господарів здійснювати якусь державницьку аграрну політику, тим більше не будучи навіть міністром, тим більше не маючи своєї політичної сили в парламенті? Та ніяк. Тому претензій до нього нуль. Хоча треба зазначити, що він дуже майстерно жонглює інформацією, реалізуючи поставлені перед ним завдання.

Статистика Мінагро — це взагалі окрема тема. Сьогодні всі дані сектору подано у такий спосіб, що загалом ніхто не може зрозуміти, а що у нас є і що це означає для країни порівняно із тим же Європейським Союзом.

— Та я сама, якщо чесно, заплуталася в показах. За даними міністерства, в Україні зареєстровано 50 126 фермерських господарств. Статистично активних із них — 19 665 (без урахування тимчасово окупованих і прифронтових територій). І з 19 тисяч діючих підприємств, за даними того ж міністерства, 12 (!) тисяч обробляють до ста гектарів. Але ж 12 тисяч від 19 тисяч — це точно не 10% маленьких, як розкладає структуру влада, правда?

— У нас справді є приблизно 51 тисяча юридичних осіб, зареєстрованих у сфері діяльності сільського господарства. 19 тисяч працюючих, 12 тисяч з яких — до 100 гектарів. Але при цьому влада всіх виробників називає фермерськими господарствами — і тих, у кого 10 гектарів, і тих, у кого сотні тисяч гектарів. Це нонсенс. Плюс влада бере не тільки тих, хто має свідоцтво про реєстрацію. Вона у статистику кидає й особисті селянські господарства, і штучно створених ФОПів, маніпулюючи цифрами у будь-який бік. Тому це даремна справа розбиратися в офіційних цифрах.

— Але ж усе-таки. Якщо офіційно 12 тисяч із 19 тисяч — це малі підприємства, які тоді 6 тисяч, що залишилися? Це важливо тому, що коли держава роздає допомогу, фермери кажуть, що вони нічого не отримують. Так, може, оці 6 тисяч її отримують? Скільки в цю цифру зашито великих і середніх?

— Давайте зайдемо з іншого боку. В офіційній структурі нібито 25% — це агрохолдинги, яким, за нашими даними, належить від 60–70% землі. Як так?! Та просто використовується принцип «русской матрешки». Агрохолдинги мають безліч дочерніх підприємств по 10, 20, 30, 40, 50 тисяч гектарів на «душу». Оце часто і є так звані середні виробники, яких влада називає основою галузі.

— Тобто виробники від 10 тисяч гектарів — це середовище, яке потенційно може входити в орбіту впливу агрохолдингів?

— Так. І якщо до 65% так званих середніх додати 25% великих, то виходить 90% банку землі. Але в цих 90% є, звісно, частина тих, у кого менш як 10 тисяч гектарів. І от вам вийде приблизно баланс цифр, про які я говорю. 60—70% землі контролюють латифундисти. Тоді як 12 тисяч фермерських господарств (до 100 гектарів) із 19 тисяч діючих мають 7–8% землі в Україні. Дива, та й тільки! Але вони, однак, чітко вказують на реальну стратегію держави щодо розвитку сільського господарства.

Тому коли влада говорить, що в Україні фермерство є важливим сектором економіки, то це цинічна брехня. Бо, маючи 7–8% землі у розпорядженні, неможливо серйозно впливати ні на економічні, ні на політичні, ні на соціальні процеси в країні. Ось вам і відповідь, чому про цю проблему не говорять медіа і чому нема лобіювання інтересів середнього класу у нашому суспільстві.

— І Європа про це знає.

— Звісно. І поляки, румуни та болгари зараз чітко говорять: «Іване, поясни своїй владі, що вони ніколи не будуть у Європейському Союзі з тією олігархічною структурою, яка у вас є. А чому? Бо якщо Україна входить у Європейський Союз, то одразу вбиває 15 мільйонів ферм у Європі. Ці 15 мільйонів, які мають у своєму середовищі до 100 мільйонів людей, виборців у тому числі. І вони ніколи цього не допустять, хоч би як влада мінялася і хоч би як ваша влада і ваші олігархи не пробували купити нашу».

— Водночас Україна вже зараз входить до десятки світових експортерів аграрної продукції. І багато хто сумнівається в тому, що наш аграрний сектор тепер потрібно зводити до крафтового виробництва в сільському господарстві, чого від нас чекає фермерська Європа. Фермери ніколи в житті не знесуть яєць на експорт.

— Якщо взяти аграрну продукцію, яка виробляється в Україні і агрохолдингами, і фермерами, і порівняти з тією ж Польщею, то поляки з гектара виробляють продукції у 3,5 разу більше, ніж Україна. При цьому я не порівнюватиму земельних ресурсів, природних та всіх інших факторів, які у нас 10 із 10 балів. Але тільки ці показники говорять про те, що це міф і цинічна брехня.

— Ви хочете сказати, що силами фермерів вони виробляють більше, ніж ми силами своїх великих підприємств?

— Так.

— Але чи можливо не вбити вже народженого конкурентного великого і дати повноцінно розвиватися малому та середньому? Щоб не або — або, а і — і.

— Звучить цинічно або дивно, але фермер і агрохолдинг можуть доповнювати один одного. При державній аграрній політиці, яку буде побудовано на такому принципі. Якщо взяти структуру українського експорту, то 80% — це зерно та олійні культури. Якщо брати виробництво цих культур, то агорохолдингам належить десь 70–80% обсягу.

Однак тепер візьмемо трудомісткі культури. 90% виробництва картоплі в Україні — це фермери й особисті селянські господарства. Овочі — 90%, фрукти — більш як 95%, молоко — приблизно 70%. Тому, якщо взяти весь продуктовий кошик, то політика уряду має бути спрямована на трудомісткі продукти і передусім орієнтувати виробництво фермерських господарств на внутрішній ринок.

Огірок сьогодні коштує 70 гривень! Але огірок і вся інша продукція можуть бути набагато дешевшими, якщо збільшити товарне виробництво. Допомогти дрібним зробити інфраструктуру, кооперацію, упаковку, розфасовку, транспортування, і вони дадуть українцям набагато дешевшу продукцію трудомістких продуктів за усім спектром.

Тут поле неоране, і не треба змагатись у тому, скільки ми виростимо соняшнику і скільки продамо. За такого підходу у нас можуть паралельно рухатися автомобілі, які не заважатимуть один другому. Я говорив це ще на початку земельної реформи, що ми не повинні вести війну на знищення, краще шукатиме компроміс. Але влада усунулася від пошуку балансу інтересів на всіх рівнях, і, зрозуміло, хижак поводився як хижак.

— І все-таки, на які зовнішні ринки спрямувати хижака, щоб він міг спокійно полювати, не пожираючи своїх і не дратуючи Європи?

— Україна мала традиційні ринки по олійних культурах і зерновій групі на Близькому сході, в арабських країнах і Китаї. Це була стабільна відпрацьована дорога реалізації продукції. І тут ніяких конфліктів не виникало. Але все змінила війна. Тому що ці країни не належать до тих, хто є нашими союзниками. А коли критично змінилася ситуація з інфраструктурою, порти почали блокувати, тоді наша продукція об`єктивно мала кудись рухатися. Цією щілиною для великих компаній стала Європа. Саме це і перелякало і економічно притиснуло європейських фермерів.

Проте є ще багато світових ринків для реалізації продукції агрохолдингів, і держава повинна цим займатися. Що ж стосується європейського ринку, то це насамперед стандарти та частка продукції, якої на вистачає на європейських ринках. Тут якраз є потреба в деяких трудомістких культурах, які з часом можуть бути на європейському ринку. Але це має відбуватися поступово, щоб не обвалити ринку партнерів. Так, це завжди компроміс і диверсифікація ризиків для обох сторін.

— Це правда, що зараз є обмеження по експорту для дрібних? Якщо у тебе немає певної суми обороту по коштах, ти не маєш права брати участь у експорті?

— Фермерські господарства до 500 гектарів, тим більше до 100 гектарів, узагалі не виходять на зовнішній ринок з жодними продуктами. Тому що у них немає інфраструктури зберігання, транспортування, упаковки, менеджменту, а значить, можливості працювати на світових ринках.

Понад те, ви знаєте, що дрібні виробники, порівнянні з агрохолдингами, отримують реалізаційні ціни, на 40–50% нижчі. Схему, яку держава створила власними руками, можна довго розшифрувати, але суть одна: сьогодні фермер до 100 гектарів продає пшеницю 3-го класу приблизно за 5,5 тисячі гривень. У той же час велика компанія, я не говорю навіть агрохолдинг, продає за 9 тисяч гривень і більше. І це економічне вбивство.

— Кандидат на посаду міністра агрополітики Висоцький мені дуже довго розповідав про діючі програми та шалені цифри підтримки малих і середніх виробників. І якщо не мати довгої пам`яті, то можна було б повірити, що в нас дійсно все окей. Але ж у лютому 2023 року було опубліковано наказ №223 за підписом пана ексміністра Миколи Сольського (який зараз дає покази НАБУ) «Про затвердження Критеріїв з визначення підприємств, які мають важливе значення для національної економіки в галузі сільського господарства в особливий період». Так от, ідеться про підприємства, які обробляють угіддя на площі не менш як 1000 гектарів (не так давно планку опустили до 500 гектарів).

При цьому ми пам`ятаємо, що 12 тисяч із 19 тисяч діючих підприємств — це господарства, які обробляють до 100 гектарів. По суті, це офіціальне визнання того, що держава системно знищує маленькі підприємства.

— Так, це один із ключових інструментів. Тому розмови про якусь підтримку — блеф. Припустимо, програма пільгового кредитування «Доступні кредити 5–7–9%», про яку розповідає міністерство. З оцих 12 тисяч діючих господарств з 2020 року по сьогодні скористалися кредитами в середньому 3 (!) відсотки господарств.

Щодо державної підтримки. У середньому за ці роки її отримало 10–15% фермерських господарств. Вона була різною — і на корову, і на козу, і на гектар, і на техніку, і на сад. Але ж 85–90% підприємств усі ці важкі роки, у тому числі і воєнні, поза бортом державної підтримки.

Коли фермер 70 років із дітьми, з онуками сидить ночами біля комп'ютера, намагаючись зареєструватися, щоб отримати допомогу від держави, а о четвертій годині ранку його забирає швидка, то це що? Інструмент європейської політики підтримки чи є маніпуляція та знущання? Підтримка у 100 євро на гектар із поступовим збільшенням, яку надають міжнародні партери, має бути гарантована фермеру протягом багатьох років. І не як дар з небес, а як постійна дотація на рахунок. У Європі так і відбувається вже десятиліттями. Без відкатів і маніпуляцій.

Я, звісно, ще навів би вам результати державної податкової політики щодо фермерів, цінової, якої ми вже трохи торкнулися, щоб констатувати наші глобальні «успіхи»: із 48 тисяч діючих фермерських господарств 2009 року Україна опустилася до 12 тисяч 2024-го. І не війна цьому причина.

— І де ваш голос, який могла би почути країна? У середовищі фермерів узагалі єдність є?

— Нема.

— Чому?

— Все за класикою: розділяй і володарюй. Коли я став фермером і громадським активістом, крім Асоціації фермерів і приватних землевласників в Україні, була ще одна організація — Рада колгоспів. Ми воювали з колгоспною системою, вони воювали з нами. Різні були ситуації, але суть у тому, що протилежні ідеології представляли дві організації. Було все прозоро та зрозуміло.

Тепер громадських організацій різних типів понад 300. Це все бульбашки, клуби або групи, які виконують чиїсь завдання. У тому числі і влади. Таке розмаїття громадських організацій фактично вбило реальні громадські рухи, які існували на селі.

У результаті цього — поділ, пасивність, конформізм, бажання вирвати собі щось, домовившись із владою. А потім промовчати, оплачуючи борги. Тобто відбулося розділення і без того слабкого громадського руху. Було ситуативне об'єднання в момент боротьби проти введення в обіг землі. Однак наш вплив мінімальний і фермерів влада демонстративно проігнорувала. Ще й звинувативши, що ми гальмуємо розвиток ринкової економіки. А зараз влада аплодує, тому що знає: ніхто вже нічого не організує та навіть серйозно голосу не подасть. І через ці аплодисменти ми вбиваємо майбутнє.

— Багаторічний мораторій на продаж землі — це була користь для країни чи ні? А якби ми відкрили ринок у 90-х, коли і стартувала земельні реформа?

— На початку земельної реформи влада свідомо не хотіла формувати ринок землі, що забезпечив би такий розвиток сільського господарства, який є у Польщі та інших європейських країнах. Усе робилося для того, щоб земля не стала основою життя селянина, а він не став повноцінним повноправним господарем на своїй землі.

За час незалежності понад 10 мільйонів гектарів української землі різної власності (державної, комунальної та іншої) були розмиті з рук у руки, прихоплені в корупційній системі, і я не вірю, що ця земля колись буде засвідчена. А от паї, які отримали селяни, засвідчені і мають персоніфікованого власника. І саме ця обставина не дала можливості забрати цю землю. Саме тому фермерський рух та інші громадські і політичні рухи відстоювали продовження мораторію не тому, що мораторій був благом, а щоб не допустити біди. Але маховик запущено. Поспіхом відкритий діючою владою ринок землі — лише інструмент у руках великого бізнесу, який має на цю владу шалений вплив.

— «Ринок землі взагалі не активний. Люди не хочуть продавати і це нормально. Тому що вони розуміють цінність землі. Це наш останній ресурс. Крім того, що українці дійсно мають зв'язок із землею на рівні ДНК, люди розуміють, що земля стабільно може щорічно приносити дохід». Мабуть, пан Висоцькій — автор цієї цитати теж все розуміє, але робити нічого не буде. Бо немає на те в державі політичної волі.

До кого ви особисто апелювали б, якби намагалися пояснити глибину проблеми?

— Сьогодні дійсно немає особи, яка могла б особисто вирішити це питання. Коли у 1997–1998 роках колгоспна система впала в кризу, нашою метою був президент Кучма. Ми до нього зверталися. І на якийсь час це спрацювало. Сьогодні, на жаль, немає і такої можливості. Влада повністю глуха. Держава не відреагувала навіть на сотні офіційних звернень фермерів призупинити продаж землі на час дії воєнного стану. Так, народ розуміє цінність землі, а от у влади і великого бізнесу інші цінності.

Тому я, звісно, апелював би до наших європейських сусідів, яким у рамках переговорів про вступ України до ЄС належить відіграти важливу роль у стратегії розвитку нашого аграрного сектору та сільських громад. Але головне — до громадськості та людей, які сьогодні захищають Україну. Не можна віддавати життя за свою землю і не бачити, що її в тебе відбирає твоя ж держава. Це не про свободу, це про необізнаність суспільства і патріотичних еліт.