"Коли почалася війна, що зробив чоловік, якого називала сином?" Близька подруга – про невідоме з життя Ірини Фаріон

19 липня у Львові було скоєно збройний напад на відому громадську діячку та мовознавицю Ірину Фаріон. Попри всі зусилля медиків, урятувати їй життя не вдалося.

В інтерв’ю OBOZ.UA Оксана Микитюк, найближча подруга та колега Ірини Дмитрівни, доцентка катедри української мови НУЛП, розповіла про три десятиліття дружби з нею, а також – про останні дні з життя дуже дорогої для неї людини.

– Пані Оксано, ми всі бачили Ірину Фаріон у парламенті, численних інтерв’ю та виступах у телепрограмах – щирою у своїй любові до України та мови, однак безкомпромісною, жорсткою у висловлюваннях, що призводило часом до скандалів. Ви одна з небагатьох, хто знав її, напевно, іншою. Якою вона була, коли вимикалися камери? Коли не журналісти ставили їй запитання, а ви розмовляли наодинці?

– Мені у цьому сенсі відразу чомусь пригадалися слова Дмитра Павличка, який сказав, що вона "ніжна, як молитва, а слово гостре, як бритва". Ірина жила як батарейка, тобто з неймовірним плюсом і таким самим мінусом. Про це вона неодноразово говорила у своїх інтерв'ю. Отож, велетенський плюс – це любов до своєї справи, родини, друзів. І цей плюс був таким величезним і всеосяжним, що я навіть не знаю, скільки мені потрібно часу, щоб про все це вам розповісти. І водночас був величезний мінус, який вона мала у ненависті до ворогів України.

Часто любила цитувати вислів геніальної Лесі Українки: "Мене любов ненависти навчила". Ірина мала нестримний гнів до того, що було неправдою і злом. Її донечка Софійка опублікувала нещодавно вірш, в якому є слова про те, що будь-яке зло – це, по суті, горе. Тобто брехня та обман – це дуже небезпечні речі, які руйнують.

– Скільки років ви дружили?

– Мені дуже пощастило, що ми товаришували аж 33 роки. Це ціла дорога, дуже велетенська. Чому ми обрали одна одну? Ймовірно, так визначила й вирішила доля. У 1991 році ми прийшли на катедру української мови Львівської політехніки. Про Ірину я знала тільки те, що вона була неймовірно активною студенткою в нашому Львівському університеті імені Івана Франка, де ми обидві навчалися. Цікаво, що під час навчання ніколи не перетиналися.

Пам’ятаю, я прийшла перша на катедру, де була призначена зустріч, а потім Ірина, така яскрава, в бордовій спідниці та червоному светрі. Усміхнено, впевнено, з розправленими плечима – просто вогонь залетів у приміщення. Ми почали щось говорити, далі понесли якісь папери до відділу кадрів. Згодом нам завідувач доручив оформити стенд про мовознавців. Ми читали статті, відшукували світлини наших діячів із журналів та газет, потім це все витинали та клеїли, всю інформацію писали від руки, додавали яскраві українські узори, щоб стенд був цікавий для студентів (інтернету, звідки все можна стягнути, у 90-х роках не було). Так спільна робота привела нас до цієї щасливої дружби.

– А у звичайному, побутовому житті що вас єднало?

– Знаєте, цього року Ірина на мій день народження в липні написала таке привітання: "Вітаю з уродинами, моя Сонячна надіє і підтримко. Хай Господь вливає силу, веде до Перемоги". Ми вміли підтримувати одна одну. Коли були якісь труднощі, я їй часто нагадувала, як мій тато казав, що життя – ніби зебра: за чорною смугою точно мусить бути біла. Проте, відверто кажучи, вона ніколи не зациклювалася на тому, що щось недобре. Вона була дуже цілеспрямованою та цілісною.

Також ми працювали в одному науковому полі. Разом ходили на роботу, їздили на наукові конференції, на відпочинок – удвох або з дітьми та внуками. Мешкали недалеко одна від одної. Інколи ми обоє сиділи по багато годин за комп’ютерами, далі вона телефонувала зі словами: "Слухай, я така вже змучена. Може, вийдемо на каву?" Казала: "У мене теж букви розпливаються в комп'ютері, пішли". І ми виходили.

Якою вона була викладачкою? Студенти були зачаровані нею. Спочатку, коли заходила до авдиторії, можливо, мали якийсь трошки острах, бо все-таки колишня народна депутатка, професорка, людина, яка має стільки наукових досягнень. Вона започаткувала власний науковий напрям – діахронну соціолінгвістику в українському мовознавстві (це неймовірно складний і ґрунтовний філологічний аспект). І коли приходила така легенда в аудиторію, студенти, напевно, мали трошки якесь ніяковіння.

Але коли Ірина починала говорити, все змінювалося. До студентів зверталася "Чарівнятка", "Білі сніжинки", "Пухнастики", ще й інша була краса у найменуванні… Ви уявляєте? Наскільки треба було любити цих дітей, щоб такі розкішні перлинки для них віднаходити. Як викладач була і ніжна, і грізна. Неймовірно цікаво розповідала, мала славу блискучої ораторки. Але водночас вимагала, щоб матеріал студенти вивчили.

– Як вона відреагувала на несподіване звільнення восени минулого року? (Національний університет "Львівська політехніка", де Фаріон викладала понад 30 років, ухвалив рішення звільнити її після інтерв’ю, в якому розкритикувала військових, котрі розмовляють російською мовою, заявивши, що "не може назвати їх українцями". – Ред.)

– Ситуація була дуже складна. Звісно, що вона переживала. Але це було лише спочатку, потім зібралася з думками й вирішила, що боротиметься. Вона завжди була політиком-борцем, бо казала, що політика – це просто спосіб донести свою віру до людей. Боротьба за поновлення була тривалою, але, на щастя, суд поновив її на роботі. А в період, коли її звільнили, працювала ще більше, ніж до того. Проводила мовно-літературні виклади на YouTube-каналі. Активно записувала випуски своєї програми "Ген українців", де віднаходила дорогу до пам’яті українців крізь видатні постаті української історії. Встигла зробити випуски про усіх дев’ятьох генералів УПА! Бо це одна з найвеличніших сторінок нашої історії.

Ірина видала та презентувала по всій Україні свою вилюблену книжку "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті". Це наслідок дворічного інтерактивного проєкту "Протианглізм" на її YouTube-каналі, де записано понад пів сотні відео з тлумаченням англізмів та їхніх українських відповідників. Працювала, напевно, не вісім годин на день, а всі 12. Сидіти і плакати не було ані часу, ані можливости… Її працелюбність та інтелектуалізм були приголомшливими. У мене інколи навіть виникало запитання, чи залишався в неї час на їжу та сон? Вона реалізувала стільки всього у царині науки, що це до снаги хіба науковим інституціям. Коли не стало Ірини, я почала нотувати, що ще треба зробити з того, що не видано. Зараз у цьому списку 32 пункти.

– Які стосунки Ірина Дмитрівна мала зі своїми рідними?

– Знаєте, я якось писала вступну статтю до однієї наукової праці Ірини, де згадала такий епізод з її дочкою. Виходжу на вулицю, бачу, йде зовсім маленька Софійка, можливо, в класі п'ятому навчалася. І несе велику торбу. Питаю: "Куди ти йдеш?" А доня Ірини відповідає: "Та несу мамині чоботи з ремонту". Софійка була для неї дивом, найбільшим щастям, яке вона просто обожнювала, любила до нестями. І та їй давала повну віддачу. В них була єдність на всіх рівнях, гармонія цілковита. Ірина називала доню і Софійка, і Софієчка, і Софіярочка, і Софочка.

А якщо йдеться про зятя Василька, то я згадала такий епізод. Приходимо ми якось до хати, де жила Іринина мама. Вона сидить в альтанці та молиться. Ірина схилилася до неї і звертається жартома: "Розказуйте, Ярославо Степанівно, про що молитеся?". А мама відповідає: "Я так хочу, щоби Софійка зустріла чоловіка, який би був національний та релігійний". І Іринина мама вимолила такого зятя. Василько абсолютно відповідав тій життєвій дорозі, якою йшли Ірина та її Софійка. Тому, коли почалася війна, що зробив чоловік, якого моя подруга називала своїм сином? Пішов на війну.

Ірина завжди з величезною радістю бігла до онуків – Еви та Дмитрика, якого назвали на честь тата Ірини. Купувала їм безвідмовно все, що хотіли, хоча вони дуже чемні діти, не думаю, що просили забагато. Не знаю, наскільки у вас складається про неї враження, але той ракурс, який я знаю, він абсолютно позитивний. Я бачила, як вона впливає на суспільство, змінює свідомість людей, як намагається допомогти онукам стати, як казала її мама, національними та релігійними.

– Колишній чоловік Ірини Фаріон, тато Софії, як відомо, теж перебуває на фронті.

– Це дуже позитивний чоловік. Свого часу вони розлучилися, не зійшлися в якихось речах, проте Ірина завжди дуже добре про нього відгукувалася. І попри те, що були розлучені, вони зберігали гарні стосунки. Однак сталася така ситуація, що коли Остап пішов на війну, контакти якось загубилися. Ірина постійно казала: "Треба з'ясувати, де він, в якій бригаді, що там". Але потім, на превелике щастя, Остап сам зателефонував до Софійки, коли прийшов у відпустку. Тоді вони втрьох і зустрілися. Це сталося за три тижні до загибелі Ірини.

– Як згадуєте останні зустрічі з нею?

– 9 липня, за 10 днів до трагедії, вона несподівано запропонувала сходити до крамниці, щоб привітати мене з днем народження. І ми пішли дивитися суконки. Було дуже весело, сміялися, приміряючи обновки. Вона тоді мені подарувала не сукню, а цілий костюм. І сказала, що я маю його одягти на дуже важливу подію, але з особистих міркувань, я не можу про це зараз розповісти більше… А через два дні, 11 липня, ми знову пішли на каву, й Ірина принесла мені дві банки меду: "Хочу ще тобі подарувати меду, щоб життя було медовим…". Оце, власне, і була наша остання зустріч. Можливо, хлопець, якого підозрюють у її вбивстві (у скоєнні резонансного злочину підозрюють 18-річного В’ячеслава Зінченка з Дніпра. – Ред.), того дня йшов за нами, але ми нічого не бачили.

Щодо наступних днів, то я знала, що Ірина планувала їхати з донечкою та внуками на море, тому не телефонувала, щоб не заважати. Останнє наше листування було 17 липня. Ірина збирала донати для військових і написала, що за мій підручник "Сучасна українська мова: самобутність, система, норма" хтось переказав дві з половиною тисячі гривень (його мали вручити як подарунок за допомогу). Я їй відповіла: "Боже, це ж прекрасно!". От на цій науковій ноті наше листування закінчилося.

Чи відчувала я тоді біду чи небезпеку? Ні, абсолютно. Навпаки, бачила інше: неймовірний позитив і величезні життєві перспективи. Останнім часом з нею було вкрай складно пройтися Львовом. Постійно хтось хотів фотографуватися, щось запитати, розповісти. Неможливо описати, до якої міри вона отримувала велетенський позитив від людей. Тому те, що сталося, це просто горе, яке не описати ніякими словами… Зараз Софійка все робить для увічнення пам’яті про Ірину, а я їй намагаюся помагати.

На 40 днів будуть відкривати на будинку, де мешкала Ірина, пам’ятну дошку. Довго добирали фотографію, думали над цитатами. Хоча здавалося, що обирати й не треба – вона на усіх світлинах виглядає прекрасно. Певно, це генетика, бо мама Ірини була надзвичайно красивою, прожила до 94 років. І водночас такий вигляд Ірини – це наслідок праці над собою, бо вона завжди думала, що варто їсти, а що – ні, щоранку робила руханку.

– На вашу думку, від кого в ній була така безкомпромісність?

– Мама Ірини була релігійною людиною та багато чого прищепила рідним. В Євангелії від Матвія йдеться: хай ваше слово буде "так" або "ні". А все інше – від лукавого, тобто середини бути не може. Ірина це завжди пам’ятала й ніколи не компромісила. Якщо розуміла, що отут правда, то стояла горою. Вона знала заповідь Папи Івана Павла ІІ, який 2001 року у Львові на початку своєї промови сказав: "Не бійтеся!". Ірина не боялася, бо знала, що робить усе за своїм сумлінням, біблійними законами і твердими ідейними переконаннями.

Зараз часто цитують слова, які вважають улюбленими Ірини Фаріон. Це цитата українського кінооператора, режисера та сценариста Юрія Іллєнка: "Найважливішими в житті людини є три речі: народитися, полюбити і вмерти". Цю тріаду Ірина і справді часто повторювала. Оце "полюбити" вона в житті пронесла з піднятою головою. Навіть перетворила оце "полюбити" в "служити" – служити ідеї, людям, Україні.

– У квартирі Ірини Дмитрівни багато років разом із нею жила її улюблениця – кішка Белла. Яка її доля?

– Вона продовжує жити у квартирі. Софійка доглядає за нею, нещодавно ми разом ходили посидіти з нею. Белла – неймовірно поважна й самодостатня. Я інколи жартувала, що це не Белла живе в хаті Ірини, а все навпаки: вона приходить у гості до своєї киці. Белла вже дуже старенька, їй 20 років, може, і 21, ми не можемо достеменно порахувати. Залишати її у квартирі – це єдиний варіант, бо вона ніколи не виходила за її межі, тому не зрозуміло, чи витримає переїзд кудись. Якось Ірина взяла її в гості до мами, то киці потім стало так погано, що довелося звертатися до ветеринара. Чи розуміє Белла, що сталося з її господинею? Не можу сказати…

Ірина дуже мріяла про нашу світлу та величну Перемогу. Але думаючи про це, завжди любила цитувати Франкове: "Чи побіди довго ждати? / Ждати довго! То й не жди ж! / Нині вчися побіждати, / Завтра певно побідиш". І вона працювала на цю побіду неустанно. Ви чуєте цей рядок: "Нині вчися побіждати"? Вона намагалася цю перемогу творити щоденно своєю ідейною працею, силою духу, переконаннями. До речі, слово "побіда" – це від "по біді", хоча в нас усталене слово "перемога", тобто воно утверджує міць, могутність.

Усім нам – рідним та друзям – зараз дуже складно… Я живу ніби з обрізаними крилами. Звикла зранку вставати й дивитися в телефон, чи нічого вона мені не написала. А тепер він мені показує лише старе листування. Тому зараз маю планів удвічі більше – усі її та безліч своїх. Коли втомлююся, думаю: "От ми б йшли зараз на каву". І розумію, що сама, без неї, не піду. Чи снилася вона мені ці дні? На жаль, в мене зі снами особливі стосунки, мені дуже рідко щось сниться. Але побачимо, а раптом? Бо це єдина можливість її ще раз побачити.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним українським виконавцем Павлом Дворським – про розмову з Ані Лорак, таємне прохання Назарія Яремчука та весілля Ротару.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!