Найважливіші битви дронів іще попереду. Україна готова?

Поява в серпні у противника ударних fpv-коптерів, керованих за допомогою оптоволоконного кабелю, — цілком очікувана подія, й незабаром такі самі дрони з’являться (або вже з’являються, поки ви читаєте ці рядки) на озброєнні українських Сил оборони. Однак з’являться вони не тому, що їх вчасно закупили за держконтрактами, а знов-таки через волонтерів і за гроші небайдужих громадян. І в цій історії — вся сила та слабкість української високотехнологічної оборонної промисловості. Розберімося в цьому.

Навесні 2022 року українські військові почали активно застосовувати на фронті дрони-камікадзе на основі китайських гоночних коптерів, озброєні пострілами від гранатометів, гранатами або саморобними вибуховими пристроями. Такими дронами керує оператор по радіоканалу «від першої особи», тож називатися вони почали fpv-дронами за способом управління — first person view.

Держава на «забавки» з fpv-дронами уваги не звертала, вважаючи навіть необхідні розвідувальні коптери («Мавіки») «весільними дронами». Тим часом наш противник мав абсолютну перевагу в розвідувальних безпілотниках типу «Орлан» середньої дальності, незаперечну перевагу в ударних безпілотниках середньої дальності («Ланцет»), готувався застосовувати «Шахеди» й так само зневажливо ставився до малих розвідувальних і ударних коптерів.

Восени 2022 року до нас уже прилетіли перші «Шахеди», а fpv-дрони почали широко застосовувати на полі бою. І в нас, і в противника єдиним каналом постачання таких дронів були на той час тільки волонтерські організації, приватні підприємства, що працювали на пожертви. Тим часом «Укроборонпром» урочисто пообіцяв видати український аналог «Шахеда» до Різдва, але не уточнив, якого року.

Навесні й улітку 2023 року, коли з кожного телеящика тільки й говорили, що про майбутній великий український контрнаступ, fpv-дрони вже домінували на полі бою, заміняючи собою артилерію, міномети, протитанкові засоби та снайперів. Держава, як і раніше, не помічала «малої артилерії», й дрони всіх калібрів — малі ударні fpv-дрони, малі ударні дрони «під скид», великі дрони-бомбардувальники (типу «Баба Яга») й «весільні» коптери-розвідники («Мавіки») — як і раніше, надходили на фронт найчастіше не державним коштом. Відповідальні військові чиновники воліли фотографуватися верхи на «Леопарді», а не з дронами в руках.

До осені 2023 року, якраз у розпал «великого контрнаступу», противник почав масово застосовувати свої fpv-дрони, й перевага української армії в цій зброї закінчилася разом із похованими в запорізьких степах двома армійськими корпусами, снарядами, яких стало дуже бракувати, й надіями на швидкий вихід до Азовського моря та Криму. Росіяни, як відомо, довго запрягають, зате потім швидко їдуть. Поки наші чиновники відмахувалися від дронів, як від надокучливих мух, наш противник побудував заводи з виробництва безпілотників, залучив до роботи тисячі людей, закупив комплектуючих на сотні мільйонів доларів і почав насичувати війська новим різновидом зброї.

Українське керівництво помітило проблему, коли Сенат США заблокував допомогу Україні, снаряди геть закінчилися, люди — майже, воювати стало нічим, і Зеленський пообіцяв мільйон fpv-дронів 2024 року. Чому мільйон, ніхто не пояснив, але цифра гарна. Заодно Камишин пообіцяв сотні тисяч ударних дронів середньої дальності й десятки тисяч — великої дальності.

Зима й весна 2024 року були особливо важкими. Противник тиснув, зброї бракувало, дронів бракувало катастрофічно, а перші державні контракти на мільйон fpv-дронів і ще трохи інших ударних почали укладати лише наприкінці першого кварталу, коли під ударами КАБів упала Авдіївка, а українські чиновники нарешті налагодили «механізм державних закупівель». У бюрократів своя війна, яка слабко корелюється з тим, що відбувається на полі бою.

Тепер у противника першого з’явилися fpv-коптери, якими керують за допомогою оптоволокна. Технологія нехитра, давно відома. Замість радіоканалу, вразливого до РЕБ і залежного від характеру проходження радіохвиль, на коптер ставлять невелику котушку з оптоволокном, і сигнали керування та відео проходять по кабелю так само, як Інтернет приходить до вас додому. Найважливіша перевага — цілковита невразливість до засобів РЕБ; усі глушилки стають непридатними для протидії такій зброї; залишається тільки один крайній засіб — гладкоствольна рушниця з картеччю. Є в таких дронів на оптоволокні й вади — менша дальність польоту через велику вагу котушки з кабелем, ризик обірвати кабель, зачепившись ним за дерева чи будівлі, але як доповнення до вже  звичних fpv-дронів, якими керують по радіоканалу, такі ударні коптери є грізною зброєю.

Немає жодних сумнівів у тому, що ми незабаром ліквідуємо відставання, але тут ми намагаємося зрозуміти, чому так сталося. Відповідь проста — тому що в нас не було й немає жодної цільної, вивіреної, науково обґрунтованої державної політики в галузі дронів, немає й державного органу, який би цю політику провадив. Поява fpv-дронів «на оптоволокні» була очевидним кроком у розвитку технології ударних дронів, цей крок  багато хто прогнозував, багато хто був готовий налагодити виробництво таких дронів, але грошей на них ніхто не виділяв, їх не було в програмі «мільйона дронів», а у волонтерський спосіб нині багато вже не зробиш, от і сталося відставання. Яке, безумовно, вже коштувало нам дуже дорого.

Через те, що в нас немає єдиного державного органу, який займався б дронами (утім, у нас немає навіть міністерства озброєнь), відповідальні чиновники в обстановці «керованого хаосу» сповідають теорію вільного ринку під китайським гаслом «Нехай розквітнуть сто квітів!» — мовляв, досить просто дати грошей на закупівлю дронів, і самі собою, під дією невидимої руки ринку, з’являться необхідні безпілотники в потрібних кількостях. Окремі відомі високопоставлені чиновники прямо заявляють, що дають гроші всім потроху, щоб їх не звинуватили в упередженості (а звинуватити легко — адже самі ці чиновники в дронах не надто тямлять), а тим паче щоб не звинуватили в корупції.

Безперечно, українська галузь безпілотників і дронів розвивається гігантськими темпами, якщо порівнювати з тими черепашачими крочками, які спостерігалися до Великої війни, але й цих гігантських темпів недостатньо, а вектор розвитку не завжди є точно вивіреним, і тим більше його не завжди розуміють чиновники, а відповідно він не знаходить підтримки в держави. Яскравий приклад — ті ж ударні fpv-дрони, керовані за допомогою оптоволокна, які в противника з’явилися раніше, ніж у нас. А до того противник першим застосував дрони з автозахопленням цілі. І таких прикладів можна навести багато. На жаль, держава, перейшовши від заперечення «весільних дронів» до закупівлі мільйона «весільних дронів», так досі й не усвідомила, що в умовах війни технологій важливо не тільки реагувати на ситуацію («давати гроші»), а й головне — накопичувати досвід, знання, прогнозувати розвиток безпілотних систем, докладати адміністративних і фінансових зусиль, аби вчасно з’являлися нові технології і ще смертоносніші дрони на їх основі.

Нині, як і на початку війни, ми спостерігаємо організаційний хаос в українській безпілотній галузі. Є безліч «провайдерів» і на етапах розроблення/виробництва, й у сфері експлуатації/застосування. Дронами займаються («дають гроші») буквально всі — Мінстратегпром, Мінцифри, ДССЗЗІ, «Укроборонпром», Міноборони, Генштаб, різні види військ, СБУ, ГУР, Нацгвардія, Держприкордонслужба й навіть Служба зовнішньої розвідки. І застосовують дрони теж буквально всі, навіть більше за перерахованих. З одного боку, це добре, тому що не буває такого, що хтось один ухвалив неправильне рішення й нав’язав його решті. З іншого — явно неефективно, бо «на ринку», тобто у військах, є «зоопарк» дронів, десятки з яких за тактико-технічними характеристиками схожі один на одного, але часом у декілька разів відрізняються за ціною, оскільки одну-дві уніфіковані моделі виготовляти на ста підприємствах простіше й дешевше, ніж сто схожих моделей дронів одразу. Очевидно, що навчання екіпажів дроноводів на різні моделі, експлуатація, обслуговування, ремонт «зоопарку» дронів — теж непросте завдання. Нерідко в цьому «зоопарку» з’являються моделі, які просто не літають, бо їх купили або в шахраїв, або занадто дешево, й вони укомплектовані неякісними, але дешевими комплектуючими. І це — прямий наслідок ситуації, коли дронами займаються всі потроху, а в підсумку — ніхто, адже професіоналів у цій галузі не так багато, щоб забезпечити професійною експертизою всі відомства, які «займаються дронами» («дають гроші»).

Водночас держава практично не дає грошей на розроблення дронів, майже не підтримує розвитку технологій (є невеликі, суто символічні програми, куди потрапити теж непросто) й не допомагає розробникам організаційно, навіть не дає броні колективам, які зайняті розробленням (за рідкісними винятками). Тобто «дають гроші» уже в межах контрактів із закупівлі готових апаратів, побудованих на готових технологіях, так ніби ці технології й апарати не треба було розробляти, витрачаючи на це сотні тисяч доларів і ховаючи конструкторів від ТЦК. Власне кажучи, саме тому в нас не з’явилися так швидко, як хотілося б, власні аналоги «Шахедів», поки до цього процесу не підключилися ГУР і СБУ, які просто взяли розробників під свою опіку, забезпечили захист співробітників від мобілізації й надали позабюджетні кошти на розроблення. Тепер великі далекобійні дрони дедалі частіше літають углиб території Росії, спалюючи нафтобази й аеродроми, а цей кейс наочно демонструє, як грамотне державне управління, ефективна підтримка виробників успішно допомагають «сліпій руці ринку» реалізовувати оборонні програми в умовах війни.

Ми нині стоїмо перед іще серйознішими викликами, ніж два роки тому. В найближчі пів року очікується якісний стрибок у розвитку мікроелектроніки й технологій штучного інтелекту, які можна застосовувати в дронах. І попри бурхливий розвиток виробництва дронів в Україні може виникнути ситуація, коли в противника раніше, ніж у нас, з’являться якісно нові дрони, озброєні штучним інтелектом, повністю автономні на полі бою, невразливі для РЕБ і нещадні до ворога.

Чи готуємося ми до цього найближчого майбутнього? Недостатньо. Й закрити проблему, коли вона виникне, простим «даванням грошей» не вийде, бо ці нові технології потрібно було розробляти ще вчора, давати гроші треба було ще вчора. Нині ще можна просто купити котушку з оптоволокном для переобладнання fpv-дрона на дрон «на оптоволокні» й у такий спосіб ліквідувати відставання в цьому напрямі. Але завтра так не вийде, просто «дати грошей» не спрацює, тому що готовий штучний інтелект для бойових дронів нам ніхто не продасть.

Нині ми повторюємо ті самі менеджерські помилки, що й рік, і два роки тому. Чиновники так само заперечують «весільні дрони» — на оптоволокні й зі штучним інтелектом, а коли припече, неохоче відкривають засіки батьківщини для купівлі чергового мільйона дронів. Це аж ніяк не є прикладом мудрого державного управління, це не є талановитою державною політикою. Так виходить, оскільки до формування політики в галузі дронів (до спроб формування) не залучають фахівців у галузі дронів, а державним управлінням (спробами управління) займаються люди з геть іншим управлінським досвідом. Жодного професійного дроновода не було й немає у високих коридорах влади. До речі, під час Другої світової війни авіаційною промисловістю СРСР (виробництвом нових літаків) управляв авіаконструктор Олександр Яковлєв. Німецькою авіапромисловістю завідував Ерхард Мільх, який усе життя займався авіацією. Вернер фон Браун — талановитий ракетник — був іще й чудовим організатором, який створив німецьку, а потім американську ракетну галузь і відправив першу людину на Місяць... Чинник професіоналізму в управлінській ланці є вирішальним, особливо під час війни; однак у нас уважають, що лояльні виконавці потрібніші за талановитих професійних керівників.

Нині як ніколи треба створити нарешті єдиний управлінський центр, єдиний хаб знань і технологій, серйозно зайнятися накопиченням досвіду, аналізом розвитку технологій, розробленням державної політики, об’єднанням талановитих людей і всіх ресурсів, аби  раптом у найближчому майбутньому не відстати в галузі дронів і не програти через це війни.

Наївно думати, що Україна нині попереду планети всієї у галузі дронів. Так, ми активно застосовуємо дрони на війні, й тут за досвідом застосування нам немає рівних, окрім нашого противника. Так, ми виготовляємо сотні тисяч і, можливо, навіть виготовимо мільйон бойових дронів цього року, а, можливо, й два, тому що мільйона вже явно мало. Але ми не були й не є передовиками у галузі технологій дронів і виробництва комплектуючих. Для створення (збирання) своїх ударних дронів ми використовуємо готові комплектуючі — акумулятори, мотори, електроніку, карбон, скловолокно, спеціальні смоли й навіть фанеру. Так, ми вже почали активно робити свої електронні модулі, ми сильні в розробці софту для дронів. Але нерозумно навіть припускати, що після закінчення війни Україна одержить високотехнологічну галузь із розроблення та виробництва дронів, яка матиме великий експортний потенціал. Аби так сталося, нам потрібно вкладати мільярди гривень не тільки в купівлю дронів, зібраних із китайських комплектуючих, а й у розроблення та виробництво комплектуючих, у створення власної електронної промисловості, власного виробництва акумуляторів, моторів, композитних матеріалів. Треба вкладати ще більше в штучний інтелект для дронів. І не лише для того, щоби щось продавати після війни, а передусім для того, щоби цей час «після війни» для нас настав.

Я не можу погодитися з оптимістичними оцінками стану справ у безпілотній галузі, приміром, від віцепрем’єр-міністра Михайла Федорова, який, багато зробивши для становлення безпілотної галузі в Україні, нині стверджує, що держава закуповує до 90% усіх безпілотників, зокрема безпілотники зі штучним інтелектом. Це не зовсім так. Гадаю, частка держави не перевищує 70%, оскільки на фронт надходить багато неврахованих безпілотників від волонтерів, родичів і друзів. По-друге, дронів зі штучним інтелектом іще не створили, а дрони з платами відеозахоплення й самонаведення — це трохи інше. Нам не можна самозаспокоюватися — всі найсерйозніші й критично важливі для нашого існування битви дронів у цій війні ще попереду.

Що треба робити?

Негайно створити національний комітет (на рівні міністерства) з дронів, роботів, штучного інтелекту.

Зібрати всіх відомих професіоналів ринку, всіх найуспішніших командирів бойових підрозділів, які застосовують дрони, й за їхньої участі обрати/призначити голову та склад комітету з-поміж професіоналів.

У найкоротший термін виробити основні тези державної політики в галузі дронів, спрямованої передусім на захист суверенітету, незалежності, територіальної цілісності України. На перемогу у війні.

На основі розробленої політики визначити пріоритети/напрями роботи: розроблення технологій і дронів, масове виробництво дронів, навчання роботі з дронами, експлуатація/застосування дронів, збір інформації, аналіз, розроблення тактики й стратегії застосування дронів.

Комітет має публічно оголосити свої цілі й завдання, публічно артикулювати державну політику, нести публічну відповідальність за виконання поставлених завдань і досягнення заявлених цілей. Звісно, такий комітет повинен мати у своєму розпорядженні необхідні адміністративні та фінансові ресурси — до 90% усіх ресурсів, які виділяють на дрони.

На основі професійного аналізу ситуації на полі бою та ринку комітет має на виконання державної політики в галузі дронів розміщувати замовлення на розроблення технологій, комплектуючих і готових дронів; на виробництво дронів; займатись уніфікацією та модернізацією дронів, навчанням операторів дронів, тактикою застосування дронів.

Безлад і махновщина мають залишитись у минулому. Ринкові механізми та приватна ініціатива мають одержати ефективну підтримку держави, оскільки нині перед нами стоїть не менш складне завдання, ніж реалізація ракетної програми або навіть програма створення атомної бомби. Дрони — ядерна зброя ХХІ століття, за допомогою якої ми можемо здобути перемогу. До речі, це сказав не я, а відомий американський учений-футуролог, професор Університету Каліфорнії Берклі (UC Berkeley) Стюарт Рассел (Stuart Russell) іще 2017 року. Але тоді йому ніхто не повірив, поки не почалася велика європейська війна в Україні.

Тож думай-те.