Bouquet Kyiv Stage. Високе мистецтво під час війни

Сьогодні відповідь на максиму «Музи мовчать, коли говорять гармати», вочевидь, є визначальною для українського суспільства загалом і для кожного українця по духу. Чи маємо ми тут — і у відносно безпечному Києві, й у багатостраждальних Харкові, Одесі, Херсоні, інших містах — жити й дихати на повні груди, а чи відкласти всі наші плани та мрії «на потім»? Я не став відкладати — пішов на фестиваль Bouquet Kyiv Stage. І пропав на чотири дні.

Що таке високе мистецтво?

Софія Київська — сакральне місце для українців, пронизане культурою. Щоразу тут заново розкриваються легені, як уперше при народженні. Я ходив знайомими стежками, дивився на людей, які дихали таким самим тривожним повітрям війни, але, як і я, вирішили не відкладати життя на завтра, й думав... про співвідношення мистецтва та суспільства. Що є первинним? Хто кого творить: суспільство робить мистецтво чи навпаки — мистецтво формує суспільство? Що таке «високе» мистецтво? Чи означає це, що існує «низьке мистецтво»?

Чому «велика російська культура», про яку завжди говорили західні інтелектуали та якою радянським людям «проїли» мізки за часів СРСР, ніяк не проявила себе — ні в Бучі, ні в повальному мародерстві російських солдатів, ні навіть у середовищі «мистецької еліти» Росії? За поодинокими винятками…

Що, врешті-решт, формує державу — суспільство? А може, мистецтво? Імперію Чингісхана, приміром, сформувало мистецтво, суспільство чи він сам?

Так склалося, що в мене була чудова компаньйонка для бесіди — співзасновниця Bouquet Kyiv Stage Ірина Буданська. Жіноче начало фестивалю, вона завжди була поруч із його чоловічим началом — Євгеном Уткіним, відомим поціновувачам мистецтва як меценат, що витратив на культуру в Україні близько 15 млн дол., підтримавши, зокрема,  «ГогольФест», Jazz in Kiev, Пейзажну алею, New Era Orchestra й «Дім Майстер Клас».

«У жодному разі не можна говорити про «низьке» мистецтво! — впевнена Ірина Буданська. — Високе мистецтво, про яке говоримо ми, — це те, що нас піднімає над буденністю, але будь-яке мистецтво, якщо воно є, має право бути. Ми говоримо про те, що коли ти заходиш у якийсь особливий простір, то мимоволі розправляєш крила… Його й створює високе мистецтво. «Букет» — це передусім простір для всіх. Я не клубна людина, не люблю закритих клубів, хоча вони мають право існувати, але я — за широкий культурний простір, у якому є високе мистецтво.

Мабуть, первинним є не суспільство чи мистецтво. Первинною є все ж таки культура. Культура творить суспільство, а країну робить державою. Якби не було культури, ми б, мабуть, не могли співіснувати, якби не було культури, ми б одне одного… Мені здається, культура — це основа, базис для створення держави. Якщо немає культури, то виникають якісь утворення, які ми не назвемо державою в цивілізованому сенсі цього слова. Мабуть, таке і було з імперією Чингісхана…»

Тема російської культури викликала в мого гіда дискомфорт: «Я не знаю, як відповісти на запитання про російську культуру, але коли почалася велика війна… Навіщо нам узагалі зараз говорити про російську культуру? Якщо вона, ця культура, справді була в Росії, вона не виконала своєї функції — людину робити людиною, творити цивілізоване суспільство. Вона не виконала свого головного завдання… Мені здається, що російська культура — це такий закритий снобістський клуб, який не має жодного стосунку до людей. Вони навіть не кажуть «росіяни», вони кажуть — населення. Це якась бульбашка, й вона ніяк не змінюється з часом…».

Музика війни

Цього року відбувся вже сьомий фестиваль «високого мистецтва» (як позиціонують його співзасновники). Слід зазначити, що його проводять безперервно з 2018 року, навіть у роки великої війни. Всі заходи фестивалю, як завжди, були безкоштовними, тобто потрапити на всі події одного дня, а їх декілька плюс виставки, можна було лише за ціною вхідного квитка — 400 грн, а для пенсіонерів і студентів — 200 грн. Як порівняти з іншими, це незначні кошти, й усі вони йдуть на підтримку заповідника «Софія Київська».

Організатори обрали слоган фестивалю — «Від Сяну до Дону», що проголошує єдність усіх українців у ці лихі часи. Саме тому, крім традиційно киян, були запрошені на фестиваль митці з Харкова, Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Подія традиційно відбувається на території Софії Київської. До речі, хто не знає, її вік слід рахувати не з 1037 року, як писали в радянських підручниках, а 26 роками раніше — знайдено ктиторський напис про заснування 1011 року, й саме 2011-го, за рішенням ЮНЕСКО, ми відзначали тисячоліття Софії.

У перший день фестивалю під образом Оранти виступали дитячі хори Київського палацу дітей та юнацтва. Можу сказати, що слухав багато таких хорів, від українських до хору хлопчиків Вестмінстерського абатства, і, як і цього разу, це було щось неповторне та божественне…

Того ж дня відбулося відкриття виставки «Мистецтво — це вища форма надії», де, крім київських, були представлені роботи художників з інших міст України, які щодня потерпають від варварських атак. Зали в «Хлібні» були переповнені глядачами й митцями, для яких фестиваль став місцем зустрічі та святом спілкування.

Перший виступ на головній відкритій сцені — Київський камерний оркестр, виплеканий нашим музичним патріархом Романом Кофманом. З 2020 року його очолила диригентка Наталія Пономарчук, як з’ясувалося згодом — світового рівня. Вона гастролювала з українськими оркестрами в Мадриді, Барселоні, Більбао, Лісабоні, Мілані, Варшаві, співпрацювала з музичними колективами в Албанії, Китаї, Греції, Туреччині, Бразилії. Однак справжній тріумф відбувся цього року на сцені Лондонського Queen Elizabeth Hall, де не лише публіка, а й Лондонський філармонійний оркестр, яким вона диригувала, вітав її стоячи.

На фестивалі Київський камерний оркестр під її орудою виконав твори чотирьох сучасних українських композиторів. Окрім упізнаваних Валентина Сильвестрова та Вікторії Польової, слухачі почули авангардистську «Маленьку камерну музику №1» Леоніда Грабовського та «Трістіум» Святослава Луньова. Останній твір виконувався в програмі першим та, мабуть, справив найбільше враження (принаймні на мене). Він ніби продовжував тему скорботних елегій Овідія — «Трістій», створених поетом у вигнанні. «Трістіум» Луньова, написаний 20 років тому, звучить сьогодні пророче — тут чути й війну, й політ душі, й надію та віру в перемогу, і щось до болю українське…

Фантоми війни

На другий день фестивалю в «Хлібні» відкрилася виставка легенди українського авангарду 93-річного Олександра Дубовика під назвою «Танець фантомів». Ці роботи створювалися в Києві протягом останніх двох років — під завивання сирен і зведення з фронтів. Нічого не розповідатиму про них — виставка триватиме місяць, тож можете побачити самі. Наведу лише слова митця про свої роботи: «Кожен створений фантом, народжений із хаосу сучасного світу, постає перед нами і як предок, і як захисник, і як власне відображення».

Дубовик не підписує й не дає назв своїм роботам — це спонукає глядача до роботи душі. Тож я подумав: мистецтво — національне чи космополітичне? Чи має бути в ньому місце для «народного мистецтва», «етно» чи «фольку», того, що в глибині, на споді?

«Мабуть, ви праві, мабуть, національне мистецтво є. Як є різні люди — хтось углиб, а хтось горизонтально, — тут так само. Є мистецтво космічного масштабу, скажімо, як Дубовик, він каже: «Я — людина космосу», і це правда. А є інші речі, вони про глибину, про коріння, — каже Ірина Буданська. — До того, як з’явився «Букет», ми багато років займалися іншими проєктами — мистецькими, освітніми (наші діти там навчалися), робили концерти, дуже багато чого було пов’язано з Британією».

Тут я не витримав і запитав: «Почекайте, а навіщо вам усе це було потрібно?».

«Коли мене Женя (Євген Уткін, чоловік. — О.С.) про це запитує, я йому кажу: не питай мене, я не можу дати тобі відповідь — раціональну, — відказала пані Ірина. — Її нема, але я розумію, що не можу інакше. Це просто моє продовження. Я — художник. Женя питає: «Нащо ти малюєш? Твоїх робіт ніхто не купує, вони не продаються, тебе ніхто не знає, в тебе нема майстерні…» Але я не можу, не можу інакше. Ми робили багато, потім «Букет» об’єднав наш досвід, він наче поєднав усі наші проєкти. Як це вийшло — у мене в Нью-Йорку є троюрідний брат-музикант, і він запропонував зробити в Україні майстер-клас для українських диригентів. Ми зробили, було два заключних концерти, й ми вирішили проводити таке щороку. Про це почув Женя, а він людина масштабна, й каже: два концерти — добре, але давайте робити фестиваль!».

«Букет» народився вночі. In vino veritas!

«Ми почали робити фестиваль, ми готувалися, в нас була вже назва, мали приїхати диригенти, провести майстер-класи, й десь місяць залишався до початку, — продовжує моя співрозмовниця. — Тоді ще була виставка Дубовика, ми провели її, а потім вони з Женею до ранку спілкувалися. Розмовляли «однією мовою», бо Женя завжди каже: «Я незрозумілий» і Дубовик так само — геть не зрозуміло, що він каже. Вранці Женя прийшов і сказав: «Наш фестиваль називатиметься «Букет». Я ледь зі стільця не впала. До початку залишався місяць, у нас усе було — й реклама, й банери, а він каже: «Це буде БУКЕТ, бо іншого не може бути, — тут є ідея, тут є сенс, тут є розвиток...» І він відбувся, не знаю, яким дивом!

У «Букеті» було закладено ідею. Може бути майстер-клас чи концерт (він може бути хорошим), але фестиваль — це не просто майстер-клас і концерт: коли все це об’єднане — це синергія. Дубовик намалював і подарував емблему фестивалю, що символічно об’єднала всі його напрями — музику, театр, виставки, кіно, екскурсії, програми для дітей та «бесіди під ясенем».

…Тут я просто не можу розповісти про всі події фестивалю (їх було понад 40!), зокрема про Камерний оркестр «Ренесанс» Маріупольської філармонії, що відродився з руїн та попелу зруйнованого Росією міста й зараз оселився та виступає в київському Будинку актора. На фестивалі він виконував твори композиторів Донеччини…

Про концерт «Київської камерати» під склепіннями Софійського собору, яким диригував відомий у Європі (може, окрім нас) австрієць Йорг Цвікер. Унікальне звучання «Камерати» загалом і, зокрема, клавесину, виготовленого в Києві сучасним майстром і музикантом Дмитром Титенком, відкрило нам європейських композиторів — Richard Dünser (*1959), Peter Warlock (1894–1930) і нагадало про «старих». Органна хоральна прелюдія O Mensch, bewein dein Sünde groß (BWV 622) Йогана Себастьяна Баха, перекладена для віолончелі та струнного оркестру Max Reger (1873–1916), викликала катарсис не лише у публіки — просльозився й сам маестро…

Ну і як не згадати «бесід під ясенем», де збиралися відомі й не дуже київські інтелектуали та публічно обговорювали теми сьогодення. Євген Уткін на одній з таких бесід сказав, що сім років тому цьому ясеню виповнилося 200 років. Я побував на тій, де говорили про… вино, українське вино, й не лише говорили, а й пригощали. Подію було присвячено пам’яті Арсена Федосенка, фотохудожника, капітана ЗСУ, амбасадора українського вина, участь у ній брала його дружина, архітекторка Анна Кирій. Повірте на слово: і вино, й бесіда були одне одного варті.

Замість епілогу

Сьогодні багато хто вирішує для себе: чи залишатися в Україні, чи їхати світ за очі, до чистенької й ситенької Європи. Чи повертатися додому до зруйнованої України після війни, чи залишитися й будувати своє життя там?

Ірина Буданська розповідала мені, що коли вона повернулася в Україну після навчання та роботи в Оксфордському університеті, то вирішила створити саме тут, в Україні, той простір свободи духу, якій вразив її в Оксфорді (хоча Євген Уткін песимістичніший стосовно Оксфорду). Звісно, вони могли б обрати будь-яку країну й створити собі будь-які умови для життя.

І в мене болить душа, коли бачу, як наші діти й онуки, розкидані війною по всій Європі, думають: їхати чи повертатися… Але поки в нас є «Букет», є надія, що вони повернуться...