«Конотопська відьма» — містична мова ненависті

Із самого початку цього фільму, знятого Андрієм Колесником, — жодного натяку на анонсовану містику. Дуже чуттєва і романтична сцена закоханої пари, жителів міста Конотопа у виконанні Тетяни Малкової й Тараса Цимбалюка, яка відбувається 23 лютого 2022 року. Дуже делікатна сексуальна сцена, без надмірної відвертості, лише з натяками — підкреслює загальний романтичний настрій. Так починаються мелодрами.

Наступного дня вся романтика розбивається об жорстокі реалії. Почалося широкомасштабне вторгнення. Чоловік пропонує жінці виїхати якомога швидше. Каже, що він відвезе її, а сам піде до війська. Їдуть до лісу, де живе родичка героїні, — в такому місці, яке навіть під час Другої світової німці не знайшли.

• Читайте також: «Конотопська відьма»: як подивитись треш-горор і отримати ретравматизацію

Дорогою вони стикаються з російським мотопіхотним взводом. Росіяни перевіряють документи. А самі вирішують чоловіка розстріляти, жінку пустити по колу, а машину «віджати». Він розуміє, що відбувається — витягає пістолет, стріляє, вбиває одного, збиває машиною двох інших. Окупанти стріляють услід. Знову ж таки ніякої містики — мелодрама перетікає у воєнну драму.

Пара таки доїжджає до родички на ім’я Явдоха, яку грає Олена Хохлаткіна. Виявляється, що його тяжко поранено й він помирає у коханої на руках. І саме тут починається містика. Головна героїня, як і її родичка, — відьма, яка закохалася та вирішила жити нормальним життям. Але вбивство коханого змушує її повернутися у свій природний стан — відьми. Вона прагне мститися.

Припускаю, що цей несподіваний хід може викликати заперечення. Адже мова не про якусь минулу війну, а про нинішню, яка продовжує забирати життя, завдавати болю. Героїчні чи психологічні драми у висвітленні цієї теми цілком природні.

Чи доречно вписувати їх у якісь фантастичні обставини? Чи не виглядатиме це блюзнірством? Чи не зачіпатимуть відьомські фантазії тих, хто воює, або тих, хто втратив рідних на війні?

Я вже зустрічав у фейсбуці негативні відгуки від дописувачки Олени Школьної: «Це гидотно, відразливо, паскудно, це гірше, ніж тупі комедії та серіали… Я розумію, що на кіноринку, як і на книжковому, мають бути твори різного змісту та рівня, але у цьому випадку прикро, що маємо брудну спекуляцію на болючій темі війни… Я не думаю, що люди, які пережили жахи окупації та страшні втрати, будуть відчувати якесь задоволення, дивлячись цю чорнуху».

Вона додала: «Склалося враження, що ніхто не має уявлення про українське відьомство як явище фольклорно-етнографічне та психологічне. Консультацій не потребували, надивилися голлівудських жахастиків і калькували їх. А українська демонологія неймовірно багата та багатогранна».

Не можу не погодитися, що «відьмологія» там досить поверхова, не апелює до міфічних або етнографічних глибин. Відтворення відьмацької атрибутики не вимагало спеціальних знань. Такі сцени міг написати будь-який вправний сценарист, котрий має найзагальніші уявлення про відьом.

Однак, як на мене, фільм не ставив собі за мету зануритися у фольклористику. Відьомська містика там інструмент, через який розкривається образ окупантів у їхній огидності. Це справжня мова ненависті та зневаги до них, виражена засобами кіно.

Відьма, насилаючи на ворогів свої жахливі чари, створює таку атмосферу в підрозділі, що вони демонструють усі свої найбридкіші риси. Російський шовініст, у якого «Росія для росіян» і який воює за «велич Росії», свариться з башкиром, якого він називає бурятом. Бо йому один чорт — «вони всі чурки». Врешті, вони б’ються, башкир побив росіянина, але той застрелив його.

Ще один, зіткнувшись із містичними жахами, прозріває і каже, що їм нічого робити в чужій країні й він іде додому. Його вбиває командир підрозділу.

Тут тобі і вкрадена пральна машина, яка мандрує прикріпленою до броні, і зґвалтування українки, вбивство старшої жінки, яку вони скривдили й у відповідь на її прокляття застрелили з автомата. Атмосфера ненависті в підрозділі один до одного і до «клятих бандерівців». І чимало іншого. В кінцевому підсумку весь взвод гине в конотопському лісі. Звісно, за участі відьми з Конотопа.

Як на мене, у фільмі присутні дещо сирі моменти. Виявилося, що відьма вагітна і через дев’ять місяців у неї народився син. Фільм закінчується тим, що вона сидить у своїй квартирі та пестить дитя. Себто перетворення з відьми на звичайну жінку відбулося несподівано, одним стрибком, без усякого переходу. Мені здається, що тут упущені сюжетні можливості.

На прикладі невеличкого підрозділу кінематографісти створили докладний портрет окупантів у всій їхній потворності. Висвітлені ледь не всі їхні блювотні прояви, з якими українці зіткнулися під час окупації.

Попри велику кількість жорстоких сцен і крові, фільм не справляє гнітючого враження. Він заряджає атмосферою спротиву — не дай, Боже, опинитися під владою таких моральних чудовиськ.