Пам’яті бійця тероборони Херсона, капітана Олега Макарського

Його покликанням було захищати країну

Олег Макарський народився 27 вересня 1975 року на Чернігівщині. Згодом родина, де росли двоє синів, переїхала на Херсонщину, в село Музиківка.

У старших класах в Олега з’явилася мрія - стати льотчиком. Хлопець подався в льотне училище на Чернігівщину, але не пройшов - не вистачило зросту. Тоді вступив до Київського інституту сухопутних військ, який закінчив у 1997 році. Служив у Миколаєві, де отримав звання капітана.

- Ми одружилися в 2008 році, жили на Чернігівщині. Він був психологом-аналітиком у навчальному центрі «Десна», - згадує колишня дружина Вікторія. - Його там поважали, він був чуйним, добрим. Олег вийшов на пенсію, рік прожив у Чернігові, у нього були плани придбати в області будинок, виховувати нашого спільного сина Ярослава.

Жінка розповідає, що Олег прийняв як рідного її старшого сина Владислава, якому виповнився 21 рік.

- Він виховував коректно, не карав, не кричав на синів. Намагався розмовляти, пояснювати, розпитував. Хлопці його боготворили, різниці між ними він не бачив. Молодший, Ярик, якому нині 15 років, казав, що хоче бути військовим - як тато. Олег його відмовляв, мовляв, підростеш, обереш іншу роботу. Але той відповідав: «Ні, я буду, як ти», - ділиться Вікторія.

Жінка каже, що хоч вони були розлучені, але залишалися родиною: спільно вирішували проблеми, були близькими людьми і хто знає, як би все склалося, якби не широкомасштабне вторгнення.

24 лютого Олег зателефонував рідним, сказав, щоб сиділи у коридорі, адже в будинку не було підвалу. До 1 березня 2022 року чоловік залишався або на зв’язку, або приходив до рідних.

- Я зателефонувала йому 1 березня, він казав, що їх саджають до автобуса. А ввечері уже не відповідав, - розповідає Вікторія.

Є спогади про той бій у Бузковому парку і про те, як воював Олег. «Потім по нам почав працювати снайпер. Далі – запрацював КПВТ (крупнокаліберний кулемет Володимирова танковий – ред). І потім підключилися дві БМП. У нас було два гранатомети «Муха» (РПГ-18 «Муха» – перша радянська ручна реактивна протитанкова граната – ред.). З однієї підбили БМП. Казали, що це влучив ротний Олег Макарський, він згодом загинув. БМП задимілася, але за 5 хвилин завелася, і вони продовжили працювати у всі стволи. Судячи зі всього, і танк працював, бо поруч зносило акації сантиметрів по 40 в діаметрі», – розповідає Станіслав Вазанов.

І ось ще: «У самому парку на першій лінії перебував Олег Макарський — командир другої роти. Як описують учасники бою, він перемкнув ворожий вогонь на себе, вів за собою інших бійців. У тому бою Макарський загинув», - йдеться у публікації МІПЛ.

Вікторія згадує, як зранку 2 березня вона телефонувала Олегу, двічі ніхто не відповідав, і вже на третій раз почула голос незнайомця.

- Спитала, чому в нього в руках телефон Олега, а той відповів, що мій чоловік лежить під деревом. Запитала: «Як під деревом?!» Побігла у Бузковий парк - це хвилин тридцять. Зустріла того чоловіка дорогою, він віддав мені телефон, гаманець Олега. У парку було порожньо, на відео, яке знімали після бою (я його потім бачила), видно, що Олег лежить головою вниз, а коли я прибігла, то він був обличчям догори - отже, його перевернули. Я його огледіла, він був поранений у ногу, напевне, сам собі її перетягнув ременем. Я його взяла за руку: вона бовталася і видно було, що він хотів зняти чи розстебнути куртку, - згадує Вікторія.

Під час окупації жінка намагалася не потрапляти на очі росіянам зайвий раз, тому й не виїжджала - боялася перевірок на блокпостах. Окупанти прийшли у її дім, коли вдома були мама і старший син. Наставили на юнака зброю, перерили будинок: і на горище, і в душ, і в туалет, і в собачу будку заглядали. Жінка тоді була в лікарні з молодшим сином.

- Вони чітко знали, куди приїхали - у нас «глуха» вулиця. Коли повернулася, то старший син сказав, що до мене приходили «гості». Росіяни сказали йому, що повернуться наступного дня, щоб була вдома. «Она нам нужна», - сказали. Але навіщо я їм була потрібна - не пояснювали. Проте я і наступного дня була з Яриком у лікарні. Боялася, звісно, що заберуть мене, навіть попередила лікаря, що якщо я зникну, то є старший син, моя мама, лишала їхні номери телефонів, - згадує Вікторія.

Вона каже, що для родини Олег наче поїхав у відрядження: таке відчуття, що він досі з ними, присутній у їхньому житті. Згадує, як загибель батька переживав молодший син.

- Переплакали разом. Залишилася форма Олега, Ярослав виправ її, береже, вдягає його військовий кашкет. Він дуже пишається батьком. І ота мрія - стати військовим, як тато, залишилися. Старший син того дня, як ми дізналися про загибель Олега, взявся за цигарку… Зараз уже кинув палити, - розповідає Вікторія.

Вона каже, що Олег умів дружити, йшов людям назустріч, намагався виручити. А ще, за її словами, чоловік був військовим до нутра кісток, «дихав» службою, його покликанням було захищати країну. Але передусім він розумів, що захищає свою родину.