Справа Катерини Гандзюк. Як брак суддів в Україні допомагає уникати відповідальності

У червні 2023 року Дніпровський суд Києва визнав колишнього голову Херсонської облради Владислава Мангера та його помічника Олексія Левіна винними у тому, що вони замовили та організували напад на громадську діячку Катерину Гандзюк. Після нападу вона померла в лікарні. Адвокати обвинувачених подали в апеляційний суд заяву, щоб оскаржити цей вирок. Через рік розгляду справи в апеляційному суді вдалося заслухати скарги та кілька разів змінити суддів. Фактично за рік не відбулося суттєвого судового розгляду.

Батько вбитої Катерини Віктор Гандзюк вважає, що повільне слухання справи в апеляції може призвести до того, що її просто закриють, якщо закінчаться строки притягнення винних до відповідальності. Побоювання Віктора Гандзюка не даремні, бо і справа про напад на його доньку, і ще велика кількість справ в апеляційних судах в Україні рухаються повільно через значний брак суддів. У деяких апеляційних судах на одного суддю на рік припадає до 3000 справ, а в окремих із них залишилося тільки чотири судді, які розглядають апеляційні скарги.

Чому так сталося? Дати просту відповідь не вийде. Тому ми вирішили дослідити це питання покроково, починаючи від однієї конкретної справи, ставлячи запитання адвокатам, прокурорам, суддям, чиновникам суддівського самоврядування, які призначають і звільняють суддів, а також народним депутатам. Усі вони розуміють проблему, але іноді по-різному бачать шляхи її розв’язання.

Розслідування нападу на Катерину Гандзюк — історія про виняток, а не про правило

Кожного разу на новорічні свята або коли випаде перший сніг чи зацвітуть навесні дерева Віктор Гандзюк, лікар однієї з лікарень у Херсоні, пише листи своїй доньці Катерині. Він публікує їх у соціальних мережах і додає фотографії, на яких його Катя посміхається і в неї не вистачає молочних зубів, або вся голова дівчинки вкрита величезними бантами… а ось Катя вся в бинтах після нападу… Іноді чоловік публікує фото з надгробка могили своєї доньки — Катерини Гандзюк, херсонської активістки, яка померла 4 листопада 2018 року. Наприкінці кожного листа Віктор Михайлович додає, що сумує за нею.

Катерина Гандзюк народилась і виросла у Херсоні. Була депутаткою міської ради, радницею мера, волонтерила, коли 2014 року Росія розпочала війну в Україні, — допомагала переселенця і військовим. А ще виступала проти вирубування лісу в Херсонській області. 2018 року в Україні сталося одразу кілька нападів на громадських активістів, серед постраждалих була і Катерина.

31 липня 2018 року її облили сірчаною кислотою просто біля під’їзду будинку. У неї були опіки 40% тіла. Через чотири місяці Катерина Гандзюк померла в лікарні. Напад на жінку та її смерть зупинили хвилю нападів на активістів. А розслідування справи і доведення її до суду стали можливими передусім завдяки друзям Катерини, які створили ініціативу «Хто замовив Катю Гандзюк?» і повсякчас нагадували правоохоронним органам про те, що вони вимагають справедливості для родини їхньої подруги. Адже ані до, ані після нападу на херсонську активістку жодна зі справ не закінчилася вироком у суді. Ба більше, це чи не єдина гучна та резонансна справа в історії незалежної України, коли і виконавці, і посередники, і організатори отримали вироки.

У 2019 році суд засудив на строк від трьох до шести років чотирьох виконавців та одного організатора нападу на Катерину. Вони визнали свою провину і пішли на угоду зі слідством. І лише через п’ять років після їхнього засудження Дніпровський суд Києва виніс вирок колишньому голові Херсонської обласної ради Владиславу Мангеру та його помічнику Олексію Левіну. Він визнав їх винними у замовленні та організації нападу на активістку, що спричинило її смерть. Вирок, який виголосила суддя, — десять років ув’язнення для обох.

Адвокати обвинувачених Мангера та Левіна подали в апеляційний суд заяву, щоб оскаржити вирок для своїх підзахисних. Перше засідання в апеляції відбулося у листопаді 2023 року. На ньому один із суддів заявив самовідвід, і вже наступне засідання колегія суддів назначила у лютому 2024 року. І у червні цього року, тобто через рік після проголошення вироку, на засіданнях у справі зачитали шість апеляційних скарг.

Справи в апеляційних судах в Україні слухають три судді. У справі про напад на Катерину Гандзюк один із суддів, якому виповнилося 65 років, пішов у відставку. Це звичайна та передбачувана ситуація, яка повністю узгоджується з українським законодавством. І коли у колегію суддів замість того судді, який подає у відставку, заходить інший, то суд звертається до сторін процесу із запитанням «Чи слухання продовжується в тій точці, коли прийшов новий суддя, чи починають усе з початку?». І адвокати обвинувачених відповіли суду, що вони хочуть повернутися на початок розгляду справи в апеляції. Тобто все те, що вони вже зачитували в суді, захист Мангера та Левіна читатиме знову.

«Ми там, де були і рік тому. В цьому найбільша проблема. Бо час іде, — каже батько Катерини Віктор Гандзюк. — Якби її розглядали кожного дня чи тижня, систематично і без затягувань, без перерв на повітряну тривогу, є надія, що встигнемо до того моменту, поки не вийдуть строки, щоб винні понесли покарання».

Про що говорить батько вбитої активістки? Наш Кримінальний кодекс визначає злочини і строки покарання за ці злочини. В Україні три судові інстанції: перша —районні (місцеві) суди, друга — апеляційні суди, де можна оскаржити рішення районного суду, і третя — касаційний суд, тобто Верховний суд, який не виносить рішення по суті, але трактує рішення двох попередніх інстанцій і підтримує або не підтримує їх. Рішення, яке виніс Дніпровський суд Києва стосовно Владислава Мангера та Олексія Левіна, він виносив за статтями, які Кримінальний кодекс називає тяжкими. І тяжкі злочини розслідуються в Україні десять років. Якщо десять років минули і досі йде слідство чи судовий розгляд, то людину не можуть притягнути до кримінальної відповідальності.

Йдемо далі.

Притягнення до відповідальності — це коли людину визнають винною і призначають покарання, і це покарання вона починає відбувати в колонії (коли хтось каже «сидіти в тюрмі», то юридичною мовою це означає саме це). Якщо в апеляційному суді справу розглядають до закінчення строків притягнення до відповідальності, то це потім ускладнює закриття справи за строками у Верховному суді. Це все дуже важко і незрозуміло для людей поза судових засідань, але саме через це переживає батько Катерини Гандзюк.

Бо якщо до липня 2028 року (а саме тоді закінчується десятирічний термін у справі) через те, що апеляційний суд з якихось причин не встигне винести рішення, Мангер і Левін, які зараз перебувають у СІЗО, можуть не понести покарання. Апеляційний суд може підтримати рішення Дніпровського суду Києва і визнати їх винними або ж сказати, що вони не винуваті. Але якщо виходять десять років, які відведені на розгляд, то адвокати можуть подати до суду клопотання про закриття справи, бо закінчилися строки притягнення до відповідальності.

«Вони просто мають частіше призначати засідання, щоб встигнути розглянути Катіну справу», — додає батько.

Де судді?

Ще одна гучна показова справа, яка наразі слухається в апеляційному суді, — розстріли на вулиці Інститутській у Києві 20 лютого 2014 року. У жовтні минулого року Святошинський суд Києва виніс вирок п’ятьом ексберкутівцям, які служили в «чорній роті» і яких обвинувачували в розстрілах на Євромайдані. Троє з них переховуються від суду, двоє живуть у Києві і приходять на засідання.

Наразі апеляційний суд призначає засідання в справі два або три рази на місяць. І це важливо вказати в контексті історичної тяглості цього судового процесу. Адже Святошинський суд і головуючий у процесі суддя Сергій Дячук розглядали справу впродовж п’яти років. Зважаючи на велику кількість обвинувачених, потерпілих, свідків, доказів та експертиз такий доволі швидкий розгляд став можливим, бо щотижня — кожного вівторка та кожного четверга — у справі проходили засідання. Кожна із сторін знала, що є графік і він розписаний на рік наперед. І це зважаючи на те, що статті злочинів, в яких обвинувачуються ексберкутівці, не мають строків давності.

То чому ж така колосальна відмінність у тому, як часто районний і апеляційний суди призначають засідання? Відповідь водночас дуже проста і дуже складна. В апеляційних судах недостатньо суддів. На серпень 2024 року в українських апеляційних судах є 1357 суддівських посад, але працюють у них 643 судді. Неважко порахувати, що не вистачає 714 суддів. Тобто треба більше, ніж на сьогодні є.

«В умовах дефіциту суддів дотримання визначених процесуальними законами строків розгляду справ є практично неможливим, а тому важливо, щоб суди дотримувалися розумної тривалості розгляду справ. І це значною мірою залежить від організації роботи судді, від його вміння правильно організувати процес і розподіляти час. Однак в окремих регіонах навантаження на суддю сягає до 3000 справ, а тому навіть найкращі менеджерські якості не можуть забезпечити дотримання таких строків», — зазначає голова Вищої ради правосуддя Григорій Усик.

Власне, Вища рада правосуддя (ВРП) і Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) є тими двома важливими суддівськими органами, які зараз рухають реформу. ВККС проводить конкурс на суддівські посади, і вже дійсні судді або юристи беруть у них участь, щоб стати суддями в апеляції, Вищому антикорупційному суді і в подальшому у Вищому адміністративному суді. А ВРП призначає або звільняє суддів, передаючи президенту документи про призначення або звільнення, бо самостійно ВРП цього зробити не може. І синергія цих двох органів суддівського самоврядування мала б живити та наповнювати українські суди потрібними та відповідальними людьми. Але є одне але.

Із початку роботи нової ВРП 2023 року Рада звільнила вже 155 суддів апеляційних судів. А нових не призначала, бо чотири роки в Україні не працювала Вища кваліфікаційна комісія суддів. Парламент розпустив її попередній склад 2019 року. Оскільки ламати легше, ніж створювати нове, то весь цей час, поки не було нової Комісії, не було і нового конкурсу, зокрема і в апеляційні суди. І розпочався він аж 2023 року, коли ВККС оголосила конкурс на 550 вільних посад в апеляцію.

«ВККС наразі працює з величезним навантаженням через добір суддів до судів першої та апеляційної інстанцій і одночасне проведення конкурсу до Вищого антикорупційного суду України. Наразі в апеляційних судах не вистачає більш як 700 суддів, вливання такої кількості нових високопрофесійних, доброчесних суддів має змінити обличчя судової влади, забезпечити успішне завершення судової реформи та її незворотність», — додає Григорій Усик.

Однак конкурс до апеляційних судів іде, і, як зазначали члени Комісії, його планується завершити в серпні 2025 року, а суддів не вистачає вже зараз. Що робити? Голова комітету з питань правової політики Верховної Ради Денис Маслов зауважує, що є один із можливих варіантів розв’язання проблеми, принаймні зараз. «План «Б» є давно — дозволити ВРП тимчасово відряджати суддів із перших інстанцій до апеляційних судів. Ми ще три роки тому бачили цю небезпеку, тому зареєстрували проєкт закону №6049. Я сподіваюся, що нам не доведеться застосовувати цей варіант і ВККС вдасться швидко завершити конкурс. Але в окремих регіонах ми вже на межі зупинки. У Сумському апеляційному суді, наприклад, із 25 суддів є лише чотири, у Харківському апеляційному суді з 60 суддів —14. Схожий стан справ у Чернігівській області. І з кожним днем ситуація стає дедалі гіршою», — пояснив Денис Маслов.

Законопроєкт, про який каже голова правоохоронного комітету, зареєстрований три (!) роки тому, пройшов слухання в комітеті з правової політики і поки не винесений на голосування в парламент.

Айсберг, в якого багато вершин

Відсутність суддів в апеляційних судах хоча і є головною проблемою, але не єдиною. Давайте загинати пальці, сподіваємося, їх вистачить.

Частина суддів, які 2019 року подавалися на конкурс в апеляцію, зараз не роблять цього. Своє рішення, зокрема, вони пояснюють тим, що ВККС змінила правила конкурсу. «Якщо раніше ти обирав конкретний суд, в який подаєш документи для участі у конкурсі, а далі фактично це змагання — ти або станеш переможцем конкурсу в конкретний суд, який знаходиться у конкретному регіоні, або ні. А в нинішньому конкурсі ти обираєш лише юрисдикцію — господарську, кримінальну, цивільну чи адміністративну, а решту вибирають за тебе, — говорить один із суддів, який подавався на конкурс до апеляційного суду 2019 року. — При цьому, на жаль, за всі ці роки органами суддівського самоврядування і врядування так і не розроблено зрозумілих і чітких критеріїв суддівської кар’єри, так само як і зрозумілих єдиних підходів до виставлення балів під час кваліфікаційного оцінювання та конкурсів. Тобто фактично це відносять до широкої дискреції членів комісії».

Востаннє судді в Україні призначалися в апеляційні суди більш як десять років тому. У більшості з них є право йти нині у відставку. Оскільки вони працюють у трійках і працюють у них роками, то коли один із суддів збирається йти на пенсію, то решта двоє також починають про це замислюватися, адже немає впевненості, що робота в трійці з новим суддею буде ефективною та плідною.

Війна й усе, що з нею пов’язано

Заступник голови Одеського апеляційного суду Андрій Дришлюк пояснює, що через постійні тривоги у місті засідання або призупиняються і суддя оголошує перерву, або переносяться. «Наприклад, якщо оголошено про зліт МіГ-31К, то ймовірно, що тривога триватиме понад годину, тому суддя питає думку учасників справи — продовжувати засідання чи відкладати? При існуванні загрози застосування балістичного озброєння, особливо з тимчасового окупованого Криму, в судовому засіданні безумовно оголошується перерва», — каже Андрій Дришлюк.

Окрім цього, додає суддя, і відключення світла впливають на те, як швидко й ефективно працює суд. Адже засідання мають фіксуватися на відео, і лише коли учасники процесу самі подають заяви про те, що відеозапис не потрібен, тоді суддя приймає рішення проводити засідання без відео. «Наявність генератора не панацея, оскільки його потужності не вистачає, щоб забезпечити безперешкодну роботу всіх залів судових засідань в апеляційному суді. Тому й збільшується кількість справ, слухання яких відкладається, що також не сприяє швидкому розгляду справ», — додає суддя.

Для прифронтових міст та областей — це ще й передача справ з одного суду до іншого. Як, наприклад, сталося в Дніпрі. «Під час повномасштабного вторгнення у нас тільки збільшилася кількість справ. Причина цього — зміна територіальної підсудності судових справ багатьох судів першої інстанції Донецької та Луганської областей, які тепер розглядають суди Дніпра та області. Автоматично зросла і кількість апеляційних скарг. Також до Дніпровського апеляційного суду відряджено 22 судді Донецького та Луганського апеляційних судів. Переважна більшість із них розподілена до частини нашого суду у Кривий Ріг. Там до війни була катастрофічна ситуація з нестачею суддів і непомірним навантаженням на тих, хто працював. Разом із тим кадровий голод нікуди не подівся. Проблема залишається однією з надважливих у роботі суду апеляційної інстанції прифронтової області», — розповідає голова Дніпровського апеляційного суду Наталія Деркач.

…Висновки в питанні «як пришвидшити роботу апеляційних судів?» відкриті. Але, як дуже часто буває, тут час грає проти нас усіх. Що пізніше нових суддів призначать на роботу в апеляційні суди, то повільніше розглядатимуться вже існуючі там справи, понад те, їх ставатиме більше. І що менше суддів зараз, то більше роботи зараз у вже працюючих. Війна змушує нас не думати лінійно, і інколи можна побачити, як на вулиці генератор заряджає екологічну «Теслу».

Проте ще одним із можливих варіантів прискорення роботи апеляційних судів може стати пріоритезація заповнення вакансій новими кадрами. Тобто, якщо ми говоримо про Суми, де в апеляційному суді чотири судді, то для сумського суду конкурс міг би розпочатися і завершитися раніше, тобто саме туди першими можуть поїхати працювати нові судді.

Також варто вже запам’ятати на гіркому прикладі такого разючого браку кадрів в апеляційних судах, що коли ми як суспільство вимагаємо переформатування, заміни складу або ліквідації котрогось із органів чи то суддівського самоврядування, чи то якогось іще, то необхідно думати на кілька кроків наперед. Що буде, якщо цей орган не працюватиме рік? А якщо два? Як забезпечити оперативний процес створення нового? Кому передати повноваження на період реорганізації? Бо сьогоднішня відсутність суддів в апеляційних судах— це не тільки про реформу, а насамперед про життя людей та їхні щоденні проблеми. Ми знаємо про маркерну справу про напад на Катерину Гандзюк, але є справи, які мають менший розголос і яких теж не слухають великі апеляційні суди.