6 українських фільмів, які були заборонені в СРСР

У часи радянської влади багато фільмів, які могли відобразити українську культуру, історію та реальність, були заборонені для перегляду. Це стало однією зі спроб змінити світогляд нації, обмежуючи доступ до правдивої та самобутньої культурної спадщини.

Українські фільми, які були заборонені в СРСР

• "Совість" (1968) – фільм, який спочатку зазнав заборони та став жертвою злодійства, вважався назавжди втраченим. Після того, як його заборонили, єдина наявна копія була викрадена, і здавалося, що фільм безповоротно зник із культурної пам’яті. Однак несподіванка трапилася у 1989 році, коли невідома особа підкинула під двері фільмосховища Державної кіностудії імені Довженка плівку з фільмом.

  Ця плівка виявилася тією самою забороненою стрічкою, і її повернення стало сенсаційною новиною для кінематографічної спільноти.

• "Білі Хмари" (1968) – робота Ролана Сергієнка "Білі хмари" зазнала численних цензурних втручань, які значно вплинули на його кінцевий вигляд. Спочатку стрічка зустрілася з жорсткою критикою з боку СРСР, і з неї було вирізано багато важливих сцен. Це призвело до того, що фільм був змушений змінити свою початкову концепцію та художні рішення.

  Через численні перероблення стрічка фактично не дійшла до глядача в тому вигляді, в якому її задумував режисер.

• "Криниця для спраглих" (1966) – фільм Юрія Іллєнка, знятий за сценарієм Івана Драча, спочатку не мав жодного шансу потрапити на екрани. Через "ідейні збочення" і критичний погляд на радянську дійсність, який не вписувався в офіційну ідеологію, ЦК КПУ наказав знищити всі копії фільму.

  Однак одна копія "Криниці для спраглих" залишилася в безпеці завдяки сміливості самого режисера Іллєнка. Він зміг викрасти цю єдину копію, і вона залишалася захованою протягом усього часу заборони.

  Лише у 1988 році, після 22 років небуття і цілковитої невідомості, глядачі нарешті мали змогу побачити "Криницю для спраглих".

• "Пропала Грамота" (1972) – фільм займає 12-ту позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, що підкреслює його значущість у національному кінематографі. "Пропала грамота" з її виразним українським колоритом також потрапила під удар радянської політики. Після численних правок і втручань цензури, фільм не був дозволений до показу. Лише через 12 років стрічка нарешті змогла побачити світ на екранах. Попри перешкоди, "Пропала грамота" зуміла знайти своє місце в історії українського кінематографа і здобула визнання як одна з найбільш значущих стрічок.
• "Та, що входить в море" (1965) – короткометражка Леоніда Осики стала справжньою сенсацією в СРСР. У своєму дебютному фільмі режисер відмовився від використання будь-якого словесного тексту. Замість слів він застосував світло, колір, образи, відчуття та емоції, створюючи унікальний кінематографічний досвід. Переказати зміст фільму було неможливо, оскільки його сила і виразність полягала саме в візуальному і чуттєвому сприйнятті.

  Проте, попри його інноваційність, фільм був публічно звинувачений у "екзистенціалізмі" та "занепадництві", що відображало негативне ставлення влади до його сміливого художнього підходу. Через ці обвинувачення фільм ніколи не виходив у широкий прокат. Глядачі змогли оцінити роботу Осики лише наприкінці 1980-х років

• "Довгі проводи" (1971) – коли фільм вже був майже готовий, керівництво Одеської кіностудії почало вимагати від Муратової переробити його. Вона рішуче відмовилася від цих вимог, залишаючи фільм в його первісному вигляді.

  Невдовзі після цього, спеціальною постановою ЦК Компартії фільм був повністю заборонений. Картину не показували в кінотеатрах і не допускали до ширшого перегляду.

  Лише через 15 років, після зміни політичного клімату та зниження цензурного контролю, фільм нарешті вийшов на екрани. Його презентація на міжнародній арені виявилася успішною, і стрічка отримала премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно, що підтвердило її художню цінність і місце в історії кінематографа.

Ці фільми не лише стали жертвами радянської цензури, але й стали символами боротьби за культурну ідентичність і творчі свободи. Їхня заборона в СРСР підкреслює важливість і вагу українського кінематографічного мистецтва, яке, попри всі труднощі, залишило значний слід в історії світового кіно.