«Будапешт. Бомба під незалежність»: нарешті правильні висновки

Структура та суспільне значення нового двосерійного фільму в форматі документальної публіцистики «Будапешт. Бомба під незалежність» на «Детекторі медіа» уже детально розібрали та належним чином оцінили як готовий телепродукт. Але, виглядає, фільм працював на дещо ширший результат, аніж інформаційно-просвітницький. Не знаю, чи ставила собі подібну мету команда проєкту. І не певен, що цільова аудиторія зчитала те саме, що я, і що зробила суголосні висновки. Проте стрічка зачіпає проблему, котра існує щонайменше від весни 2014 року.

Йдеться про практики моделювати альтернативні шляхи розвитку передусім української історії. Та проєктувати минуле на сьогодення в форматі «один до одного». За основу таких практик береться сталий вислів «історія повторюється». Якщо це аксіома, варто лиш накласти минуле на сьогодення, розглядаючи давні події з позицій нинішнього поінформованого  громадянина. А час теперішній проєктувати, шукаючи та знаходячи аналоги в минулому.

Згаданий підхід застосовано, зокрема, в одному з торішніх документальних проєктів «Суспільного» — двосерійній стрічці «Тисячолітня війна». Його декларують самі автори вже на перших хвилинах. Автори «Будапешту…» починають свою історію десь так само, згадуючи «мюнхенську змову» 1938 року як аналог підписання меморандуму в Будапешті 1994-го. Тільки Мюнхен відтягнув другу велику війну ХХ століття трохи більше, ніж на рік. А Будапешт першу масштабну європейську війну ХХІ століття — на двадцять вісім із половиною. Але в обох випадках прямо говориться про ганебність угод, котрі нічого по факту не означали, і про європейський самообман.

Кадр фільму «Будапешт. Бомба під незалежність»

Попри загалом правильні слова та висновки, підкріплені доказовими фактами у вигляді цитат із впливової західної преси початку 1990-х і хронікальним кадрами, подібні прямі аналогії все ж виглядають похибкою. Цікаво, що частина запрошених для участі в «Будапешті…» експертів-спікерів непрямо підтверджують мої думки та висновки. Мова про історика Сергія Плохія та журналістку Юлію Мостову. Різними словами вони стверджують одне: не можна, не варто, не слід, неправильно давати оцінки подіям минулого, далекого чи не дуже, з позиції дня теперішнього.

Свого часу я мав нагоду регулярно спілкуватися з Леонідом Кравчуком. Було це протягом 2010-2011 років, коли готував книжку до 20-річчя Незалежності. Питання ядерного роззброєння, закріпленого Будапештським меморандумом, одного разу постало, бо не могло не постати. І перший після відновлення Незалежності голова держави хвилин двадцять пояснював: сам хотів позбутися ядерного тягаря. Розумієш, казав мені пан Кравчук, всю цю музику треба було обслуговувати. Тобто тримати підготований персонал і належним чином йому платити. Чи мала тоді держава гроші? Ні — і тут же обмовився про «кравчучки», які годували українців, передусім учорашню технічну інтелігенцію. Мовляв, він пишається, що люди виживали з його іменем на двоколісних возиках. Далі повернувся до головної теми: а не дай Боже десь хтось буде непідготовленим і якась одиниця вийде з-під контролю, га?

Кадр фільму «Будапешт. Бомба під незалежність»

Згаданий фільм дає іншу, як виглядає — реалістичнішу версію відмови України від ядерної зброї. І дається пряма мова нині вже покійного Кравчука в кадрах тогочасної хроніки, де він говорить рівно протилежні речі. Гаразд, політик такого рангу ніколи не каже публічно те, що є в реальності. Проте думки, почуті мною від нього, так само не лише мають право на існування, а й доповнюють загальну проблематику: крім геополітичних тоді були й інші смисли. Зокрема — реальні проблеми з обслуговуванням успадкованої від радянського ВПК небезпечної зброї.

Інший приклад. Рік 2014-й, до речі — двадцята річниця підписання меморандуму в Будапешті. Росія починає вторгнення в Україну. Згадую слова Віталія Портникова в одному з тогочасних ефірів, але говорив їх не лише він: усе нормально, Росія знахабніла, але ж є той самий меморандум, і зараз у гру вступить Америка. Це тепер відомо, що ніхто ні в яку гру, передусім військову, з Росією грати не збирався. Але тоді, як зараз модно казати — в моменті, переважна більшість лідерів думок і просто критично мислячих громадян такими поінформованими не були. І щиро сподівалися на виконання угоди іншими сторонами-підписантами.

Звісно, Юрій Макаров як наратор «Будапешту…» називає речі своїми іменами: підписаний 1994 року в угорській столиці документ уже тоді не мав жодної ваги. Ще й нагадує про політичний тиск і прямий шантаж сильних світу цього на Україну як державу з дуже умовною суб’єктістю. Про цей тиск так детально глядачі дізнаються власне з фільму. Натомість тоді, тридцять років тому, жодні медіа про це не писали й в жодному ефірі про це не говорили.

Юрій Макаров

Тож висновки однозначні: розумецькими українці зробилися в кращому разі у 2014-му, в гіршому — в 2022 році. Тому з позицій сьогодення впевнено іменуємо відмову від ядерної зброї зрадою національних інтересів. Забуваючи при цьому: там і тоді діяти інакше, відстоювати інші інтереси, гнути свою лінію реально не було можливості.

Як я вже згадував, ця проблема оцінки й сприйняття значно ширша. Спробуймо всі разом уявити, що свого часу Богдан Хмельницький міг не підписувати угоду з Москвою в Переяславі. Однозначно назвемо гетьмана зрадником національних інтересів, котрий загнав Україну в більш як трьохсотлітнє російське колоніальне ярмо. Або свіжіший приклад: Симон Петлюра міг би не укладати військового союзу УНР із Польщею, пожертвувавши за це територіями й розсварившись із галичанами. Ще свіжіший приклад: 1991-го року президентом України могли запросто обрати В’ячеслава Чорновола замість Кравчука. І так далі, й тому подібне.

Через те важливість фільму «Будапешт. Бомба під незалежність» — не лише в детальному відтворенні хроніки процесу закладання «бомби». І не тільки в констатації чомусь досі не для всіх очевидного факту: альтернативна історія — жанр літератури, кіно та серіалів, а не реальність. Українці як нація, котра має тяглість державності 33 роки, полюбляють саме альтернативну історію і фентезі. Що часто одне й те саме. Навіть є визначення такому підходу — «якбитологія». Мовляв, от якби тоді біля керма стояли інші керманичі, а ще краще — ми самі… Ну, далі за текстом.

Тим часом рішення різного ступеня ваги приймаються саме в моменті, тут і тепер, з урахуванням реалій часу й можливостей для маневру. І майже ніколи — з відповідальністю за майбутнє. Тож заклики авторів фільму надалі бути уважними й відповідальними все одно підуть у гудок. Бо нинішня війна одного разу неодмінно змусить тих, від кого це залежить і вимагається, приймати рішення, котрі тридцять років потому оцінюватимуть як зрадницькі. На жаль, політика — цинічна річ.

Титульне фото: Ігор Васильєв, «Детектор медіа»