Франція без уряду і володар часу Макрон

Майже два місяці минуло після проведення у Франції дострокових виборів. І протягом усього цього часу країна не має уряду: його обов’язки виконує старий склад кабінету міністрів на чолі з Габріелем Атталем. Ситуація є безпрецедентною в історії сучасної, П’ятої Французької республіки.

Пропрезидентська політична сила зазнала двох украй болісних поразок поспіль — на європейських і дострокових виборах. Замість політичної «ясності» у вигляді відновлення домінантних позицій у Національній асамблеї, на яку розраховував Еммануель Макрон, оголошуючи дострокові вибори, кількість депутатів-макроністів у ній помітно скоротилася. Натомість найбільше представництво отримала коаліція лівих партій «Новий народний фронт» (ННФ), провідне місце в якій належить лівим радикалам із «Нескореної Франції». Хоча політичні опоненти в другому турі виборів позбавили лепеністів із «Національного зібрання» шансів очолити виконавчу владу, їхня партійна фракція є найбільшою в головній палаті французького парламенту.

 Такий розклад політичних сил, коли жодна з них не має абсолютної чи навіть близької до неї більшості в Національній асамблеї, створив у політичному житті Франції патову ситуацію. Водночас це дещо розширило маржу для маневру чинного президента. Якщо подивитися на його поведінку з моменту оголошення результатів виборів, то вона відзначається намаганням мінімізувати значущість електоральної поразки своєї політичної сили («на виборах ніхто не переміг», а в Асамблеї наявні «три меншості») та спробами сформувати сталу центристську більшість, рекрутуючи представників правих сил і, можливо, поміркованих соціалістів із ННФ.

Для реалізації планів щодо створення нової старої коаліції йому потрібен час. Звідси постійні нагадування, що президент є «володарем» свого часу, тобто визначає темп своїх дій самостійно, без зовнішнього втручання. На користь Макрона грає те, що, згідно з французькою Конституцією, призначення прем’єр-міністра є прерогативою президента. Водночас у разі поразки пропрезидентських сил на виборах за наявності абсолютної більшості у політичних конкурентів він був би змушений затвердити їх висуванця на посаду прем’єра (саме так було у попередніх випадках «співіснування», коли президент і прем’єр мали протилежну політичну орієнтацію).

Втім, і тут Макрон намагається прокладати «невторовані» шляхи в політиці, беручи на себе роль арбітра щодо шансів уряду тієї чи тієї конфігурації. Висуваючи аргумент, що уряд, сформований ННФ, імовірно, відразу ж після його формування стане жертвою вотуму недовіри (про такий намір заявили під час консультацій із президентом керівники всіх нелівих політичних груп у Національній асамблеї), що становитиме загрозу «інституційній стабільності», він категорично відмовився від ухвалення кандидатури Люсі Касте, яку висунув ННФ. Водночас президент  намагається розколоти об’єднання лівих, закликавши його членів, за винятком лівих радикалів, до «співробітництва з іншими політичними силами».

Французькі експерти знову почали обговорювати можливі сценарії розвитку ситуації навколо створення нового уряду, які зводяться до тих, про які ми писали раніше. Формування уряду національної єдності (за винятком лівих і правих радикалів) є проблематичним з огляду на збереження єдності ННФ (його члени одностайно засудили відмову Макрона призначити їхню кандидатку) та радикальні розбіжності між правим і лівим флангами французької політики щодо ключових проблем життя країни. Створення уряду на основі угоди між макроністами й традиційними правими виглядає реалістичнішим, але за умови, що центристи підтримають законодавчі ініціативи «Республіканців» у галузі імміграції, економіки та юстиції. Після консультацій у середу з президентом голова «Республіканців» Лоран Вок’є заявив про своє «розчарування», хоча він та інші керівники партії висловили готовність до співпраці з майбутнім урядом. Створення уряду технократів, до складу якого могли б увійти незаангажовані професіонали та публічні фігури, шановані в суспільстві, має найбільшу підтримку французів, але у Франції немає досвіду функціонування аполітичних кабінетів міністрів. Оцінюючи реалістичність усіх трьох сценаріїв, варто враховувати й відсутність у французькій політиці — на відміну від інших європейських країн — коаліційної традиції та необхідної для неї культури політичного компромісу, а також постійну загрозу висунення вотуму недовіри уряду, який не спиратиметься на абсолютну більшість голосів у Національній асамблеї.

Серед аналітиків немає одностайності в тому, чи є в Макрона більш-менш чіткий план дій (відповідно до його репутації сучасного Макіавеллі), чи він інтуїтивно шукає вихід із глухого кута, який сам створив рішенням про організацію дострокових виборів. Майже ніхто не ризикує прогнозувати, як довго триватимуть консультації очільника французької держави з ключовими фігурами тамтешньої політики, яку урядову «формулу» він запропонує й хто отримає посаду прем’єра. Не виключено, що прем’єром буде призначено геть несподівану персону, позаяк Макрон схильний до неординарних політичних ходів.

Наразі головна лінія напруги пролягає між президентом і ННФ. Після того як кандидатуру Касте було відкинуто, лідер «Нескореної Франції» Жан-Люк Меланшон закликав надати президенту «швидку й жорстку» відповідь. Ліві радикали заявили також про намір розпочати процедуру усунення Макрона від влади, хоча вона не має жодних шансів на успіх. Помітний вплив на розвиток ситуації в країні може справити запланована лівими на 7 вересня масова акція протесту: глибина цього впливу залежатиме від масштабу акції.

Апеляція до «вулиці», підвищення градусу суспільного невдоволення є традиційним засобом політичної боротьби «нескорених» та їхнього «вождя»: Меланшон розглядає нинішні події в оптиці своєї боротьби за президентське крісло 2027 року. Під цим кутом зору варто також уважно стежити за поведінкою ймовірної лідерки майбутніх президентських перегонів Марін Ле Пен: у Національній асамблеї вона спирається на 142 депутатські «штики».

Дотепер керованість країни, як це вже не раз було в минулому, забезпечується стабільністю французької бюрократичної системи. Водночас вирішення серйозних проблем, які стоять перед Францією, вимагає повноцінного уряду. Першочергова з них — ухвалення бюджету на наступний рік, особливо з огляду на те, що Європейська комісія розпочала проти Франції процедуру з огляду на «надмірний» бюджетний дефіцит.

Звісно, йдеться про внутрішні французькі справи. Втім, і нам вони небайдужі, оскільки стосуються одного з ключових партнерів України на європейському континенті. Політична турбулентність там явно не сприяє імплементації важливих проєктів французько-українського співробітництва.