Кінець війни видно до зими. Що Україна має намір робити далі?

ВІЙНА та ПО ВІЙНІ

Вже не раз доводилося писати, що цієї зими я очікую затухання війни. Бо сторонам просто не буде КИМ воювати у таких масштабах. Попри патріотичне піднесення та безугавну пропаганду з обох боків, охочих вбивати і вмирати за батьківщину залишається все менше. Мобілізаційний ресурс стає дедалі неякіснішим. А політичної волі оголошувати загальну мобілізацію в Росії чи понижати її вік бодай до 20 років в Україні просто немає. Бо майже всі, хто хотів чи бодай був не проти воювати, вже на фронті, а багатомільйонні армії вболівальників із обох боків воліють нищити ворога in absentia, тобто заочно. До того ж сам етос війни як екзистенційної (мовляв, виживе тільки один) давно і непоправно підірвано.

Українці дедалі більше переконуються, що війна триває вже не за українську державність як таку, а за її кордони. І головне, хто і як буде бенефіціаром України в цих (нових) кордонах. А це стимулює найбільш кмітливих та ресурсних вже зараз думати та інвестувати ресурси не в захист країни, а в потрапляння у команду (майбутніх) бенефіціарів. Ну і другий фронт, на якому українська влада веде безкомпромісну війну з українськими громадянами та українським бізнесом, вже став набагато ближчим і відчутнішим для більшості українців, аніж фронт, на якому ми б'ємося з ордою…

Росіяни теж далекі від відчуття екзистенційної загрози від українського наступу, а отже і мотивації рятувати Росію за будь-яку ціну. Попри несамовиту пропаганду, Курська офензива лише підтвердила здогадки багатьох громадян РФ: це не їхня війна. "Хохли" — це нацисти тільки у хворій уяві Путіна, бути під ними не страшно і головне, аби лінія фронту не затрималась надовго на твоїй "малій батьківщині". А отже, мобілізувати "страну огромную" як у 1611-1612, 1917-1920 чи 1941-1945 роках не вийде. Залишається воювати найманцями та контрактниками, але за такої інтенсивності їхньої утилізації в Україні, їх дуже скоро просто не буде де брати. І розмір "підйомних" ніяк не впливатиме на критичний дефіцит живої сили.

Тому і "Курську офензиву", і Покровський наступ я розглядаю як останні козирі сторін перед тим, як війна почне взимку пробуксовувати і поступово затухати. От тільки ставки нерівні. Росіяни задекларували, що прагнуть анексувати український Донбас назавжди та навіть записали це у власній конституції, а от що нам робити з тисячами квадратних кілометрів КНР, якщо ми й надалі декларуємо відданість статуту ООН та міжнародно визнаним кордонам, незрозуміло. Я б на місці Путіна загалом би чинив суто символічний спротив українцям на "одвічній" території РФ: що більше українських сил та засобів втягнуться в Росію, то легше буде росіянам завойовувати Донбас. Як говорив Наполеон, багнети добрі на будь-які цілі, от тільки сидіти на них незручно. Що більше "ісконно російських" (дотованих) територій опиниться під контролем України, то важчий тягар ляже на нашу державу щодо їхнього утримання. Нагадаю, що вся Курщина — це трохи менше за 0,18% російської території…

Отже, за моїм прогнозом війна у шанцях взимку почне суттєво знижувати оберти. Можливо, певний час сторони компенсуватимуть це певним аналогом "війни міст" часів ірано-іракської війни. Тобто замість захоплення квадратних кілометрів зосередяться на знищенні критичної інфраструктури один одного. Бо для цього потрібно набагато менше людей. Але й у цій війні на знищення ворожої інфраструктури, боюсь, Захід і Китай попіклуються, аби вона чимшвидше пішла на спад, не спричиняючи шоків на глобальних ринках та техногенних катастроф, відчутних далеко за межами України та Росії.

І тоді, коли лінії фронту стабілізуються і стануть тимчасовими, ніким не визнаними, але більш-менш тривкими кордонами повоєнної України, сама внутрішня логіка війни за незалежність поставить нас перед засадничим вибором. Бо народ радше відчує, аніж усвідомить, що причиною цієї руйнівної війни та жахливих жертв, які вона принесла на українську землю, є не тільки схиблений на фантомних імперських болях "кремлівський дід" (хоча насамперед саме він), але й слабкість та неефективність української держави, яка здавалася не тільки Путіну легкою жертвою для російського ведмедя. Отже, неймовірним напруженням сил та великою ціною державність збережено. Її фактичні кордони визначені не в Москві або в Ялті, а на полі бою — там де між нами і ворогом встановився динамічний баланс сил. Як, до речі, майже завжди бувало в реальній, а не вигаданій історії. Після цього перед українцями постане питання, чим наповнити нашу незалежність, аби зробити її тривкою? І аби вона гарантувала не тільки захист окремої ідентичності, але й також — безпеку, розвиток, заможність та самореалізацію для своїх громадян.

І тут у нас буде два з половиною шляхи.

Перший. Як американці, французи, італійці, індійці, відстоявши незалежність, сісти й домовитися про нові правила гри у повоєнній Україні. Скликати свій Конституційний конвент. Відмовитись від невластивих Європі функцій президента як наріжного каменя та гаранта української державності. Створити більш збалансовану систему стримувань та противаг. Піти на складні компроміси. Збалансувати різні гілки та рівні влади. Залишити достатньо автономного простору для особистості та захистити його ефективними судами. Змусити врешті-решт наше природне его запрацювати на загальне благо.

Другий шлях, імовірніший за перший. Знайти й повірити в чергового месію. Тим паче, що війна створила та продовжує творити цілий пантеон новітніх героїв. "Батьківська фантазія", як називав її мій вчитель Девід Вільямс, глибоко укорінена в природі людини. Більшість не любить брати на себе відповідальність і nolens volens шукає собі "батька", якому готова делегувати тягар вибору, відповідальності та свободи. Так у нас може зʼявитися на Банковій поміркований "месія" Валерій Залужний або менш помірковані та більш пасіонарні українські "каудільйо". В такому разі шанс на радикальні реформи, яких вкрай потребує Україна, є. Врешті-решт, і Ататюрк, і Чан Кайші, і Пак Чон Хі були великими модернізаторами, які привели свої країни з третього світу в перший. На жаль, негативних прикладів латиноамериканських та африканських диктаторів у погонах, які завели свої країни на манівці цивілізації, набагато більше. Не певен, що нам поталанить з новоявленим "провідником", як азійським тиграм, а не навпаки.

Ну і остання опція — нічого радикально не змінювати після перемоги. Пустити країну самопливом. Дерибанити між наближеними до влади решти її багатств. Канючити міжнародну допомогу. Вести нескінчені перемовини з ЄС. Списувати всі факапи на підступних москалів. Годувати народ ідентичністю замість розвитку і добробуту. Пишатися героями визвольних змагань, особливо полеглими (так безпечніше), і таврувати усіх критиків режиму "агентами Кремля". І десятиліттями догнивати зсередини. Прикладів безліч.

На жаль, вірогідність наведених опцій зростає від першої до третьої у геометричній прогресії. Бо воювати ми, схоже, навчилися, а домовлятися про спільне майбутнє — досі ні. Але вибір досі за нами…

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело