"Про Катю Ющенко можу розповісти одну історію". Оксана Караванська – про трьох перших леді, скандал на показі в Лондоні та тріумф у США

Оксана Караванська є однією з провідних дизайнерів України. І навіть зараз, у дуже важкі часи, продовжує активно працювати. Окрім того – показує свої колекції не лише в Україні, а й за кордоном.

В інтерв’ю OBOZ.UA розповіла, як виживав її дизайнерський бізнес після російського вторгнення. А також – як їй працюється зараз.

– Оксано, як ви дізналися, що почалася велика війна?

– Вторгнення застало нас вдома, у Львові. Причому інформацію про це я отримала від сина, який жив у Лондоні. Він мені перетелефонував десь о п’ятій ранку. Безперечно, в мене був шок, серце не приймало інформацію. Напоготові лежали документи та якісь готівкові гроші. Але щоб щось складали, робили запаси – такого не було. Ймовірно інтуїтивно, бо якщо ти не робиш цього, значить, відтягуєш таку можливість. Далі – повне нерозуміння майбутнього, єдине, що знала напевно, – виїжджати з України нікуди не буду.

Перший місяць – це було суцільне варіння виварок борщу та приймання купи людей у нашій хаті, бо маємо багато друзів на сході України та в Києві. Всі, хто виїжджав за кордон, проходили через нашу "перевалочну базу". Навіть вмовили директорку магазину IKEA відчинити магазин, який зі зрозумілих причин перестав працювати. Накупили подушок, рушників, постіль, двомісну розкладачку, матраци, щоб гостям було більш-менш комфортно спати.

Ну а потім пробувала все – і сітки плела, і волонтерила, і щось в ательє шили. Але минув час – і зрозуміла, що на наших білошвейних машинках багато робити не зможемо. Через місяць в мене почала відвалюватися спина – плетіння сіток також довелося відкласти. І тоді я зосередилась на тому, що вмію найкраще, – дизайнуванні. А оскільки до великої війни багато працювала в Європі та США, вирішила, що треба туди їхати і продовжувати культурну дипломатію, яку почала ще в 2014 році. Тоді, зізнаюся, ми мали дуже суттєву відсутність інформації про Україну у світі. А фешн – це якраз найпростіший спосіб достукатися до людей, показати, що ми сучасна, модна, стильна європейська держава.

Покликала дівчат в ательє, кажу: "Давайте щось робити". І ми почали створювати колекцію, до якої я думала, що вже ніколи не повернуся. Це вишиванки. Колись цей проєкт став моїм своєрідним протестом проти засилля масмаркетівської вишивки, бо дуже дратувала дешева шароварщина. Але минули роки, і я думала, що цю тему для себе закрила.

А згодом почалися дзвінки від друзів та клієнтів: "Ой, дівчата, ви працюєте? А можна в гості заїхати?" І якийсь час це був такий собі клуб по інтересах – щось шили, спілкувалися. Багато плакали, бо почалися перші загибелі друзів. У когось сини загинули – дуже боляче. Але зціпили зуби і йшли далі. Зробили одну вишиванку, другу, третю – і так доволі швидко наскладалася ціла колекція.

– Чим вони відрізняються від тих робіт, які творять інші майстрині?

– Вони мають абсолютно сучасний крій, бо я вважаю, що вишиванка має змінюватися разом з тим, як рухається світ. Але найголовніша особливість у тому, що це не маспошив. Кожна робота єдина у своєму виконанні. Там дуже багато ручної вишивки, є і машинна, але вона все одно авторська, розробляється художницею і не клонується. Тобто це те, що називається от-кутюр, висока мода.

Я взагалі вважаю, що вишиванка – це не те, що можна придбати на ринку в китайському виконанні. Ви, до речі, в курсі, що китайці штампують їх так, що аж гай шумить? Наші майстрині дорогі, тому, власне, і вартість робіт така висока. Але це зрозуміло: якщо людина пів року робить одну річ, то має отримати гідну винагороду за працю. Тому ділки беруть якусь вишиванку як приклад і їдуть у Китай. А звідти привозять валізами, контейнерами, тоннами сорочки та сукні. І продають тут як українські вишиванки.

– Ваші вишиванки – це дуже дорого? Скільки коштувала найдорожча від Оксани Караванської?

– Ну, звичайно, недешево. Це принципова позиція: якщо ми європейці, то давайте будемо тоді сповідувати теорію от-кутюр по-справжньому. Стартові ціни – від 50 тисяч гривень. Ну а далі – до безмежності, все залежить від того, хто скільки хоче вишивки. Наприклад, у нас нещодавно в розробці була дуже цікава модель. Я навколо себе позбирала креативних молодих дівчат, які володіють старовинними техніками, і водночас вміють робити своє, сучасне. І от одна клієнтка, побачивши ці вишивки, захопилася: "Це ж неймовірно! Давайте мені всі одразу – буде космос!". І така вишиванка обійшлася їй десь близько 100 тисяч гривень.

– Оксано, а доводилося наражатися на критику, мовляв, змінюєте традиційне, а треба триматися канонів?

– Ви не уявляєте, скільки такого було! І якби я читала ті дописи в соцмережах, напевно, з горя втопилася би. Або терміново почала робити щось інакше. Було багато закидів, що вишиванка і вишивка – це музейні речі. Не можна чіпати і, не дай Боже, переробляти на свій лад. Звичайно, спочатку мене це ображало, але моя бабуся, яка, власне, навчила вишивати та цінувати вишивки, казала: "Є речі для музею, але вишиванки – це те, що має носитися". І найкраща та, подібної до якої ніхто не має. Окрім того, часто я просто рятувала старі вишивки, які потрапляли в руки понищеними, порізаними. Полотно вицвіле, поїдене шкідниками. Ми вирізали вцілілі шматки і міксували з сучасними доробками.

До речі, моя бабця свого часу дуже красиво вдягалася. Вона в мене була модницею, мала персонального кравця у Варшаві. І сама вишивала дуже красиві речі повністю своїми узорами. І навіть розказувала мені історії, що коли прямувала до церкви в неділю, подружки йшли за нею слідом з листочками паперу і бігом замальовували її роботи, щоб таке собі зробити. Іншим способом не виходило, бо вона нікому не давала копіювати свої вишивки. І, власне, моя баба мене і навчила, що кожна вишиванка має бути унікальною. І вкладати туди потрібно не тільки свою історію, а й власні ідеї.

Якби не вона, то я би точно зламалася на фразі, яку почула після показу колекції вишиванок у Лондоні. Одна пані заявила, що "Караванська привезла порубану Україну". А я не нищу вишиванки, я їх рятую. Коли якось потрапила в запасники нашого етнографічного музею, жахнулася. Купа дорогоцінних речей лежить напханими в шафах, перекладені антимолями. Зрозуміло, музей не гумовий, він не може вмістити все. Тому в запасниках так страшенно всього багато. Але ніхто не бачить цієї краси. І це теж мене спонукало рятувати старі вишивки і показувати їх світові.

– Ваш бізнес розрахований на людей, які мають чималі доходи. Багато з них через війну опинилися за кордоном. Це сильно вплинуло на вашу роботу?

– З початком повномасштабного вторгнення довелося закрити в столиці все, що там мала. Окрім того, в 2022 році ми планували зайти в ЦУМ. Звісно, важко відмовлятися від перспективи, але це була вимушена відмова, тому що я просто не розуміла, на чому стою, які в мене можливості.

Відверто зізналася колективу: якісь пів року ще зможу організувати забезпечення, а далі – не знаю. Якщо маєте якісь плани на життя, то щиро благословлю і відпущу. І дехто з них поїхав за кордон, зараз працює в Польщі. Згодом і в нас помаленьку пішли справи, а зараз – творче життя вирує. Я представлена в двох шоурумах Америки – в Нью-Йорку і Маямі. Пробую робити бізнес там, щоб мати гроші, які можна пускати в роботу тут.

– Серед ваших клієнтів є дуже відомі в Україні персони. Зокрема, колишня перша леді Катерина Ющенко.

– Знаєте, розповіді про публічних персон для мене табу – це в правилах уже давно. Про Катю Ющенко можу розповісти хіба що одну історію. Почалося все, коли Руслана виграла Євробачення і привезла його в Україну. У 2005 році конкурс проходив у Києві. Це був ювілейний фестиваль – п'ятдесятий. Мені запропонували створити колекцію для закриття півфіналу та фіналу Євробачення 2005 за мотивами українського костюма.

Я вирішила зробити 16 образів за нашими етнічними регіонами. На церемонії був присутній тодішній президент Віктор Ющенко. Він вручав переможниці, представниці Греції Єлені Папарізу, спеціальний подарунок – золоту пектораль. Виносила нагороду на сцену одна з наших дівчат – у розкішному строї за тернопільськими мотивами. А після церемонії Віктор Андрійович замовив у нас це вбрання для Каті. І ми зробили цілий образ – сорочку, спідницю і плахту. Але це ще не кінець історії.

На тому Євробаченні був присутній дизайнер Жан-Поль Готьє, який, побачивши нашу колекцію, дуже зацікавився вишиванками. Його повели в музей української етнографії, і він так надихнувся, що зробив свою кутюрну колекцію за українськими мотивами. І на показ у Парижі запросив Катерину Ющенко. А коли вона повернулася додому і на День Незалежності вийшла у нашій вишиванці, подарованій чоловіком, журналісти запитали: "Це ви у Жана-Поля Готьє придбали?". Але я зовсім не образилася. Для мене цей дизайнер завжди був гуру в моді. Я закохана в його твори. Тож мені було навіть приємно від такого порівняння.

– Ще одна перша леді України – Марина Порошенко – теж ваша клієнтка.

– У гардеробі Марини Порошенко дійсно є мої речі. А її дочки-близнючки маленькими ходили в нас моделями на показі. Їм тоді було трохи більше чотирьох років. І батьки їм купили ті кожушки, які демонстрували на показі.

– Вам подобається, як одягається теперішня перша леді Олена Зеленська?

– Мені складно коментувати такі речі. Навіть скажу, що не люблю це робити, бо все-таки більше дизайнер, аніж стиліст чи критик. І, якщо відверто, не дуже відстежую, хто що одягає. Більше слідкую за тим, що відбувається в світі моди, а не в світі тих, хто її носить. Однак, якщо говорити про Олену Зеленську, то хочу зазначити: вона прекрасно одягається. Просто бездоганно. До неї немає жодних запитань і зауважень взагалі.

– Як ви думаєте, це її смак чи заслуга стилістів?

– Давайте будемо чесними. З першими леді завжди працюють дуже професійні стилісти. Відповідно, мені важко сказати, чи це її особистий стиль, чи така грамотна подача модних помічників. Таких тонкощів я не знаю, бо це кулуари.

– Не секрет, що з війною з українського ринку пішло багато брендів. Зараз заходиш у торговельний центр, а там все синтетика і ще раз синтетика. Де одягатися українцям?

– Повірити в український фешн, тому що ми дуже стараємося. Конкуренція на ринку гігантська. І єдине, чим можемо брати, – це класним дизайном і якістю. Принаймні ті бренди, які на слуху в Україні, зараз намагаються шити з натуральних тканин. І повірте, що це набагато якісніше, ніж та масовка, яку шиють у Китаї або ще десь там, той самий Armani, наприклад. Купуючи українське, ви, по-перше, підтримуєте своїх. По-друге, такі покупки дають шанс зберігати людям робочі місця в Україні. Окрім того, це якісно та стильно. Сегменти нашого ринку дуже різні. І в фінансовому плані – теж. Думаю, якщо поритися гарненько в інтернеті, то можна знайти одяг на будь-які можливості. Пропозиції є дуже різні.

– Де одягаєтеся особисто ви?

– Враховуючи, що мала вже три покази в США під час великої війни, то трохи за кордоном. Там є кілька чудесних магазинів, куди забігаю по взуття, бо в нас, на жаль, не можу собі дати з цим ради. Все решта – своє. На роботі я віддаю перевагу простому та зручному одягу. Зазвичай це джинси та футболка. Не одягаюся вичурно навіть на зустріч з клієнтами, бо це нелогічно. В мене має бути, як у лікаря, білий халат. Маю чути тільки клієнта, а не показувати себе. До слова, я дуже люблю зустрічатися з ними, особисто працювати. Я отой класичний кутюр'є, як колись були в Парижі в давні часи.

Обожнюю створювати унікальні речі, тиражований одяг – це не моє. Не приймаю поняття "стоки", бо це принижує одяг, який народжуємо з душею. І якщо ми випустили сто пальт, а п'ять не продалося, то мені шкода й образливо. Розумію, що це не тому, що вони погані, просто є межа кількості клієнтів, які до мене можуть потрапити. А ще є такий момент: наш модний ринок впродовж багатьох років працює не на боці українських дизайнерів. На жаль, існує ще багато стереотипів щодо закордонного, а звідти запитань: чому Караванська коштує стільки, скільки Valentino? Що вона собі дозволяє? І такі люди абсолютно не розуміються, що у цього Valentino кожна сукня розтиражована по бутиках, яких дуже багато у всьому світі. А те, що шиємо ми, – унікальне.

Треба сказати, що був період, коли українці почали одягатися абсолютно по-авторськи, індивідуально, стали себе шукати. А потім почалися безумні засилля блогерського тріумфу – і понеслося мавпування. Всі – в однаковому. Мене це, якщо чесно, трохи розриває. Але, знову ж таки, завжди залишаються ті, хто хоче бути унікумом.

– Чи є у вас клієнти, які впродовж багатьох років залишають у вашому ательє чималий бюджет?

– Звісно. Є в мене одна клієнтка, яка щорічно для себе і своєї родини замовляє повністю новий комплект моїх вишиванських історій. Друга клієнтка приходить до нас після кожного показу і купує собі та трьом дочкам вишиванки. У неї вже величезна їх колекція. Хтось планує обновку під сезон, хтось під настрій, хтось під Різдво, хтось на День Незалежності, але цих людей багато. І, власне, завдяки їм ми існуємо, працюємо і створюємо нові колекції.

– Що би ви порадили людям, які дуже хочуть розвиватися, але вразливі до невдач? Де брати сили для натхнення і продовжувати, навіть якщо поки не виходить?

– Скажу так: якщо тебе не пре від життя і треба щось спеціальне для натхнення, то не починай. Іди поки попрацюй на компанію. А якщо відчуєш силу – дій! Тільки так, інакше ти не створиш ні свій бренд, ні не проб'єшся нікуди. Переступив невдачу, забув і пішов далі. На фразу, де виберете натхнення, я всім журналістам кажу: просто з життя. Насправді я не маю відповіді на це питання. От йду вулицею, світить сонце, красивий колір неба. Бах – і мене поперло. Звичайно, бувають і мінорні моменти. Але я так люблю свою роботу, що сідаю, починаю малювати, йду прасувати тканини – і натхнення знову повертається.

– Українська акторка Даша Волга, яка нині мешкає у Новій Зеландії, розповідала нам в інтерв’ю: щоб тримати фокус уваги іноземців до України, нам потрібно бути конкурентними та привабливими. Так,ми жертви в цій війні, але маємо голосно заявляти про свою глибину, унікальний простір, красу.Бо росіяни продовжують агресивно нав'язувати свою культуру. На ваш погляд, нам це вдається?

– От, наприклад, в Америці ми мали таку історію. Організували благодійний показ наших вишиванок у легендарному музеї засновника компанії Kodak Джорджа Істмана. До речі, зібрали там майже 100 тисяч доларів допомоги для України. І передавали гроші переважно американці. Причому основні донати дали саме після показу, дивлюся: виходять із зали і підписують-підписують чеки.

Але перед показом розігралася дуже показова ситуація з директором цього закладу, з якої можна зрозуміти, що думають пересічні американці про Україну. Під час репетиції він не давав нам спокою: там не ставайте, туди не сідайте. Це музей, це раритети, бла-бла-бла. Потім: "Вже дев'ята вечора, нам потрібно зачинятися, до побачення". А тим часом у приміщенні налаштовували величезні екрани, на яких під час презентації мали транслюватися наші попередні покази, зокрема – в Парижі. І цей директор дивиться на це, потім різко повертає голову: "Це ваші роботи? І ви оце нам привезли?" – "Ну, звісно" – "Боже, вибачте, хоч до першої ночі сидіть, я організую вам навіть охорону".

А потім ми пішли з ним на каву. "Ви знаєте, мені так соромно, що я про вас нічого не знаю, – зізнався він. – Один раз на рік за містом, десь на полях у нас проводиться український фестиваль. Туди приходять якісь дітки в червоних шароварах, дівчатка у віночках, щось там співають, їдять безкінечно, грають музику в стилі кантрі. Я підозрював, що ви таке саме привезли. Думав, що то і є Україна". Ну, ви уявляєте? От заради того, щоб підтримувати світовий тренд Made in Ukraine, ми і їздимо світом.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з легендарним українським музикантом Павлом Дворським – про розмову з Ані Лорак, таємне прохання Назарія Яремчука та весілля Ротару

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з українським композитором Олександром Злотником – про український паспорт Кобзона, знищення Мареничів і мовчання Ротару.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!