"Зрозуміла: не відчуваю ніг на землі": українська чемпіонка світу росла в дитбудинку, гуртожиток обстріляла РФ, але вона бореться за медаль Паралімпіади

Перша українська чемпіонка світу з парабадмінтону Оксана Козина, не дивлячись на відсутність спарингів і життя за межами рідної країни, налаштована боротися за нагороду на Паралімпійських іграх-2024 в Парижі. В її гуртожиток у Дніпрі вже прилітала російська ракета, сама дівчина більше двох років знаходиться у Франції, але мріє прославляти лише Україну і трохи жалкує, що у неї не склалося зі стрільбою.

У розмові з OBOZ.UA Оксана розповіла, що займається парабадмінтоном лише шість років, але у 2022 році в Токіо вперше зуміла стати чемпіонкою світу. Також дівчина, яка більшість свого життя виховувалась у дитячому будинку, є призеркою чемпіонату Європи 2023 року в двох розрядах – одиночному і парному. Дніпрянка впевнена, що українці можуть досягати великих висот у спорті, треба тільки більше віри у власні сили.

– Оксано, а можете розповісти, звідки ви і як парабадмінтон з'явився у вашому житті?

– Я з міста Дніпро. Займалася багатьма різними видами спорту. Першим був пауерліфтинг, потім мене запросили до волейболу сидячи. І ось після волейболу я ходила до зала, де займалась пауерліфтингом і побачила, як Дмитро Зозуля, який потім став і моїм тренером, навчає дітей бадмінтону. Мені стало цікаво, спочатку я захотіла просто спробувати. Але так спробувала, що перейшла туди.

– Чи можна запитати про вашу травму?

– Так, все нормально, я не соромлюсь. У мене з народження аномалія нижньої кінцівки. Тобто ножка є, але вона маленька, і немає малогомілкової кістки. Від мене відмовились рідні батьки, і я росла в дитячому будинку.

Потім, коли мені вже виповнилось 15 років, вони знайшлися і розповіли, що насправді не відмовлялись від мене, а у пологовому їм сказали, що ваша дитина померла. Але, чесно, я не вірю в це, бо вважаю, що спочатку сталася відмова, тому що вони соромились, що дитина народилася інвалідом, а потім вже їм сказали, що вашої доньки немає.

– Так ви ще й через дитячий будинок пройшли...

– Чесно кажучи, я дуже задоволена, що маю досвід дитячого будинку і батьків, тому що саме дитячий будинок дав мені спорт. Також там нас навчали щось робити, щоб у майбутньому, коли ми вийдемо з дитячого будинку, вміли не лише спортом займатися, а й вишивати, малювати, співати, танцювати.

Тобто, у мене в запасі є декілька варіантів, якщо спорт закінчиться. А він рано чи пізно закінчиться, і тоді я знаю, куди мені йти, щоб жити далі. Звісно, і у дитячому будинку є свої недоліки, але я дуже задоволена, що була там.

– Ну, я так розумію, що життя там і багато чому навчає, і загартовує?

– В першому дитячому будинку – так. Я же спочатку жила в дитячому будинку, де лише батьків немає, а діти здорові. То там було страшно, якщо чесно. Але вихователі дуже добре до нас ставилися і в усьому допомагали.

А ось другий дитбудинок вже був для дітей з інвалідністю. І там – якось так, до життя дуже складно готують. Тобто, ти кожен день приходиш на все готове, сам нічого не вмієш. А потім у дорослому житті вже треба привчатися.

– Це в дитячому будинку ви зробили перші кроки у спорті?

– Так, спочатку у 17 років мене запросили у пауерліфтинг. Я пішла туди, чесно скажу, начебто тренуватися, а в житті бачитися з хлопцями. Але насправді так жодного дня і не бачилася з ними, адже одразу відчула, що спорт – це моє. Почала тренуватися, у мене з'явився результат, але я не хотіла великих досягнень в пауерліфтингу. Ну, якось я не бачила себе там.

Я хотіла в журналістику. Але потім прийшла до висновку, що я не все розумію, тому відмовилась від цього. І мене запросили до волейболу сидячи. Також я пробовала себе у стрільбі. Один день. А потім дитячий будинок заборонив нам далі відвідувати заняття, оскільки ми погано поводились. І, якщо чесно, я дуже шкодую. Бо стрільба мені сподобалась.

Я пам'ятаю, що мені було 14 років, і нас запросили спробувати. Приїхало багато дітей з дитячого будинку, але тренер зробив дуже розумно, коли сказав, що зможе обрати лише три людини, тому давайте спробуємо, хто як буде стріляти. Було три призових місця, і я стала другою. А третьою тоді стала Зоя Овсій – відома легкоатлетка, рекордсменка, призерка Паралімпійських ігор 2016 року і чемпіонка Паралімпіади-2020 в Токіо.

І я зараз дуже шкодую, що не змогла займатися стрільбою, бо я знаю: там я була б чемпіонкою. Також мені запропонували спробувати себе в карате. Я хотіла, мені сподобалось. Але не змогла, бо тренер жив у Полтаві, а дитячий будинок не відпускав. А от від веслування на каное я відмовилась сама, оскільки вважала, що я там нічого не буду досягати. І потім виявилося, що за півроку до Паралімпійських ігор 2016 його прибрали з програми.

– Мабуть, десь відчували.

– Це справді так. І з волейболу сидячи, коли йшла, то відчувала, що нічого не буде. Так і вийшло. Вони вже вдруге не потрапили на Паралімпійські ігри. А ось бадмінтон – це перший вид спорту, який я обрала по оклику серця. Я сказала, що я тут буду чемпіонкою, сюди я прийшла за медалями, за перемогами. І ви знаєте, так і вийшло.

Навіть вийшло краще, ніж я могла собі уявити. Бо коли я виграла чемпіонат світу, це була історична перемога, адже ані в бадмінтоні, ані у парабадмінтоні ніхто з українців ніколи до цього не ставав чемпіоном.

Спираючись на свій досвід, я можу сказати, що Україна могла би бути кращою в бадмінтоні і парабадмінтоні. Від себе ще доповню: якщо ти хочеш бути чемпіоном, то треба багато працювати самому. Якщо ти справді хочеш і віриш. Мені допомагає віра в Бога. Бо дуже важко. В бадмінтоні важко, і в нашій країні також. Але якщо ти віриш, то переможеш.

І мені здається, що в нашій країні, в бадмінтоні і в парабадмінтоні, недостатньо віри в те, що ми можемо це зробити. А я завжди казала, що Україна дуже талановита в спорті. Я й досі дуже в це вірю. Так, немає того результату, який би хотілося. Але я бачу, що наша країна дуже талановита. І ми просто не можемо правильно якось до цього підійти. І просто віри не вистачає. Недостатньо.

Ми думаємо, що в Азії дуже сильні спортсмени. Але що мені та Азія? Якщо я хочу, я зможу. Так, мені дуже важко. Після чемпіонату світу 2022 року мій результат впав. Але ніхто не знає чому. Зараз я не буду казати, бо не маю право. Але коли мине час, я про все розповім. І не дивлячись на те, що мені все це дуже важко дається, я все одно з медалями. Бо я вірю в те, що є Бог. І він мені допомагає. Я зараз кажу, і мені хочеться плакати.

– Так, зараз до того всього багато спортсменів проходять і через свої якісь травми, і через те, що в державі війна.

– Знаєте, війна мене не ламає, вона мене зміцнює. І нам просто недостатньо віри, щоб йти і робити те, що ми можемо.

– Ну так, можливо, десь ми програємо психологічно, коли бачимо в суперниках, умовно кажучи, Китай.

– Я грала з дівчиною на чемпіонаті світу в цьому році. Вийшла на китаянку. Так, я їй програла. Але вона для мене не сильна. Я їй поступилася, тому що я граю шість років, а вона – 22. І я дуже добре з нею боролася. Мені просто недостатньо практики. А якщо б я тренувалася як у Китаї, то я б її просто розносила.

Тобто, я вірю в те, що можу зробити краще, але нам в парабадмінтоні дуже важко через те, що немає з ким спарингуватись. Є лише одна людина. І завдяки цій людині я ще якось виходжу і граю з усіма моїми суперницями. А Китай, там 300 чоловік. Дуже хороша підготовка. В Індії ще більше, ніж у Китаї. І все одно я ще щось роблю і виграю, а вони бояться зі мною грати.

Ніхто з суперників не знає, що я не граю. Ніхто. У мене не було спарингів вже півроку. І я все одно виходжу і мені однаково. Хоча, звісно, хвилююся, бо знаю, що у них є практика, а у мене – ні. Я не маю права казати, що на Паралімпійських іграх буде медаль, бо я всім програю. Але думаю, що Бог допоможе і буде цікаво.

– А десь виїжджати і шукати спаринг-партнерів, я так розумію, можливості немає?

– Ну так, це треба мати спонсора, щоб тренер домовлявся. Це важко, якщо чесно. Немає фінансів, щоб запросити людей, які будуть допомагати тобі готуватися. І мені дуже шкода, що парабадмінтон у нас не розвивається. Бо моя мрія – підняти прапор України. І я розумію, що ця мрія може не здійснитися.

Для мене велика честь виступати за Україну. Я не хочу виступати ні за яку іншу країну. Тільки за синьо-жовтий прапор. Тому що я народилася в Україні. Я можу жити у Франції, адже з часом я розумію, що в Україні жити дуже важко. І зараз не хочу туди їхати, тому що це небезпечно. Але для мене велика честь виборювати перемоги для України. Бо я є козачкою і вважаю, що Україна – дуже сильна і могутня.

Я хочу досягти результату не задля слави, а щоб після мене хтось дізнався, що була така дівчина і теж захотів займатися спортом. Я хочу бути прикладом. Щоб дивилися не на мене, а на те, як можна зробити, щоб люди мотивувалися і виступали, бо є багато людей з обмеженнями, які дійсно можуть досягати успіху. І я хочу, щоб наша країна була історично крутою в спорті або в інших сферах.

– Ви стали чемпіонка світу 2022 року вже після повномасштабного вторгнення РФ?

– Так. І це була така велика перемога. Я вважаю, що її дав мені Бог. Я вже знаходилась тут, у Франції. І не маючи таких спарингів, кожного ранку вставала о третій години ночі, і поки тренер з дружиною ще відпочивав, виходила на двір і працювала до п'ятої години, щоб ніхто не бачив. Бо я дуже хотіла виграти.

І зараз я також багато працюю. Я не знаю, що для мене підготував Бог, але мені б хотілося, щоб у Парижі це була перемога. І якщо буде третє місце, я буду дуже вдячна. Це для мене буде як перша медаль.

– Ви встигли поїхати з Дніпра до вторгнення у лютому 2022-го?

– Ні, вже після двох місяців повномасштабної війни. Це дуже страшно, якщо чесно. А вже після мого від'їзду на Перемозі в Дніпрі бомбануло так, що повністю знесло квартири, а там знаходиться наш гуртожиток. У ньому просто повилітали всі вікна. Але дякую Богу, що моя кімната ціла. Влучання було з іншого боку, тому мій не дуже зачепило.

І коли люди втратили житло і не знали, де їм жити, то я сказала, що можете прийти в мою кімнату, я буду платити, але щоб люди були в безпеці.

– Як ви знайшли можливість виїхати до Франції?

– У Всесвітній федерації бадмінтону є людина з Франції, Річард. І він мною зацікавився, коли я стала чемпіонкою в Дубаї у 2021 році, виявив бажання спілкуватися. І коли почалась війна, він запитав, чи може чимось допомогти? Він два місяці пропонував, запрошував, але тренер не міг поїхати, бо він – чоловік. І тоді Річард, написав бумагу, яку відправили до Інваспорту, Інваспорт дав дозвіл, і ми всі вирушили жити і тренуватися до Франції.

– А з якими думками їхали на чемпіонат світу-2022? Як розвивались події того історичного турніру?

– Якраз тоді я дізналася, що мій друг пішов з життя і була в шоці. У мене був стрес, і я не розуміла, як тепер грати. Але нам дуже допомогли японці. Японія забезпечила нас готелем і харчуванням. Я готувалася до старта і не знаю, що зі мною відбувалося, але я казала, що буду чемпіонкою. Я відчувала це. До мене навіть підходили іноземці і казали: "Це – майбутня чемпіонка".

І коли я грала, то нічого не пам'ятаю. Але коли стала переможницею чемпіонату світу, то крикнула: "Так, так, так, Україна!" І коли я підняла руки вгору і кричала "Україна, так!", ви знаєте, мені здалося, що з мене вийшла душа. Я отак от стою, і мене аж підштовхнуло. Я не знаю, що це було. І я по цей день не вірю, що стала чемпіонкою світу.

А коли тоді я вийшла з корту, всі аплодували, всі хотіли, щоб я виграла. Велике дякую за підтримку цим людям. І коли я вийшла, то зрозуміла, що вже не відчуваю ніг на землі. Я схопилася за стіну і збагнула, що зараз втрачу свідомість. Я не розуміла, що зі мною відбувається. Але це була велика перемога, в яку я дуже вірила.

І протягом шести днів я знаходилась в такому стані, начебто у мене був якийсь допинг. А я ж нічого не приймаю. В Україні немає грошей навіть на фармакологію. Зовсім трішечки допомагають, трішечки. Але зараз нічого немає. Є тільки колаген і то за рахунок моєї знайомої. А коли немає допомоги з фармакологією, чесно скажу, це дуже важко і дуже втомлює.

Я відчуваю, що інколи просто немає сил. А ще має бути відновлення, масажи, плавання, сауни. А в мене цього року масаж був лише двічі. Тому я просто молюсь і кажу, що хочу чесно все зробити. І з одного боку, я можу потім казати, що досягла усього своїм трудом, завдячуючи можливостям свого тіла. А мої "добавки" – це гарне харчування і сон. І думаю, що можу щось довести таким чином.

– Для вас це перші Паралімпійські ігри, не було можливості відібратися в Токіо-2020?

– Тоді ще не було мого класу. І ви знаєте, це перший вид спорту, де я захотіла потрапити на Паралімпійські ігри. І я змогла це зробити, дякуючи Богу. Тому якщо я чогось хочу, я це роблю. Ще є мрія. І зрозуміло, що це медаль Паралімпіади, а там вже – як Бог дасть. Я не скажу, що хочу бути золотою, бо до "золота" я не зможу зараз дійти. Адже китаянка з'явилася, індонезійка.

І я граю з суперницями, які не мають протезу. І тут є проблемка. І вони грають багато років. А в бадмінтоні це дуже важливо. Якщо ти граєш 5 років, це дуже мало. Дуже. Для бадмінтону 10 років – це норма. Тобто, досвід все одно грає велику роль. Хоча, не дивлячись на це, я прийшла в бадмінтон в свої 23 і за три роки стала чемпіонкою світу.

Єдине, що мене дуже заспокоює, що я перша зробила це. А китаянка лише цього року стала чемпіонкою світу, і 22 роки до цього й шла. Індонезійка до цього йшла дуже довго. І вона дуже добре грає. І інвалідність в неї не така, як у мене. Ну, чесно.

Якщо я відходжу і роблю удар, то в мене все йде на одну ногу і треба зробити два шаги, щоб повернутися назад. Тоді як вона біжить назад, згинає ноги і потім швиденько повертається. А я стою на одній нозі, щоб тримати передню і задню частину корту. Тобто, друга нога для мене просто баланс, вона нічого не робить.

Якщо я буду стояти ногою з протезом до корту, то все – мене спіймали і я нічого більше не зроблю. І не тому, що я не хочу, просто мій протез не дає цього зробити. Бо ця "бандура" ще б'є в кістку іншої ноги, де знаходиться вена, і це дуже боляче, але ти маєш тримати планку.

Інколи буває так, що я бігаю, виграю розіграш, а потім починається інша гра і посеред розіграшу я, хоп, і зупинилась. Ти бачиш цей волан, але не можеш до нього дістатися. Не знаю, як пояснити, можливо, це пов'язано з протезом, адже у грі мені важко слідкувати, як я ставлю ногу. Тому, виходячи на гру, я завжди кажу: "Боженька, допоможи мені добре відчувати корт, суперника і щоб мої ноги були гармонійні з моїм пересуванням". Бо якщо я неправильно стану, то або падаю, або ще щось.

Тим часом дівчина без протезу бігає нормально. Наприклад у китаянки частина ноги начебто паралізована, але навіть якщо корява нога, але своя, це грає їм на руку, допомагає. До того ж вони обидві згинаються. Я зверталася до Всесвітньої федерації, чому так. Але вони відповідають: вибачайте немає людей, дуже мало протезників. Я кажу: ну так звісно, бо ви берете таких.

Знаєте, дуже важко змиритися з тим, що я могла б на цих змаганнях стати чемпіонкою, але тепер мені це навряд чи вдасться через тих, хто прийшов до нас. І ці спортсменки з'явились тільки у 2023 році, раніше їх не було.

– Якраз під Паралімпійські ігри?

– Так. І це дуже нечесно. І дуже боляче, адже ти розумієш, як ти до цього йшов. І тут говорить не заздрість, а справедливість має бути. Коли я програю протезнику – ок, треба краще працювати, а коли це відбувається так... І ми всі, протезники, у підсумку програємо.

Є дівчина з паратеквондо, вона з ручками, але вони дуже маленькі. А вони ж там б'ються лише ногами. І перед самими Паралімпійськими змаганнями у них змішали класи, і вона боролася вже з людьми, які з руками. Тобто, коли вона їх б'є, вони руками закривають корпус, а їй понадавали так, що дякуй Богу, що жива залишилась. І, звісно, залишилась без медалі. І це вкрай несправедливо, бо вона дуже багато працює. Дуже.

І я прошу Бога, щоб хоч якась справедливість була на цих змаганнях, бо це нечесно жити під час війни не в своєму будинку, не мати медичної підтримку, коштів для нормальної підготовки. Так, Інваспорт нам дуже допомагає, але цього все одно не вистачає. Наприклад, у Франції цього достатньо тільки на їжу.

– Ви вже два роки у Франції, з особистих спостережень, як ставляться тут до України?

– Французи нам дуже допомогли і вони дуже жалкують, що у нас така ситуація в країні. Всі, хто приїздить до Франції, вони обов'язково мають йти працювати і вивчати мову, а для нас вони зробили виключення – ми нічого не вивчаємо, ніде не працюємо і безкоштовно мешкаємо у будинку, який вони нам дали від держави. І це дуже велика підтримка, бо сама б я не змогла, адже сплачую ще за гуртожиток в Україні, а у Франції життя дуже дороге.

Думаю, що після Паралімпіади вони вже настільки сильно підтримувати не будуть, але велика їм вдячність за ці два роки. І в цілому до України французи ставляться добре. До речі, своєю перемогаю я б могла подякувати і Франції, адже вона зробила такий вклад.

А ще перед Паралімпійськими іграми мені дуже хотілося поїхати до України і доторкнутись до своєї землі.

Раніше OBOZ.UA розповідав, що Україна завоювала першу медаль на Паралімпіаді-2024.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!