Цензура нашого часу. Чи дійсно все так погано

«...Це стосується не лише авторитарних країн на Сході, але й так званих «демократичних» (а насправді бюрократичних) країн на Заході. Цензури стає все більше не тільки у фізичному просторі. Цензури стає все більше в колишньому «просторі свободи» – інтернеті, як на Сході, так і на Заході. Гугл цензурує контент не згірше за Яндекс – сьогодні він приховує інформацію, яку вільно видавав ще 10, а то й всього 5 років тому. Браузери блокують доступ до окремих сайтів на власний розсуд», – так написав на своїй сторінці історик та журналіст Сергій Громенко.

Цікаво, що і Fаcebook вже давненько цензурує контент навіть активніше за Google, причому частенько почав видаляти зовсім невинні за змістом дописи. Його користувачі регулярно заявляють про поступову втрату й цього майданчика як непідвладну цензурі територію.

Характерна особливість цензури нашого часу – її принципова вибірковість. Ось свіженька новина. Зі слів речниці Національного паралімпійського комітету Наталі Гарач, членів збірної України на літній Паралімпіаді-2024 у Парижі обмежили у висловлюваннях на тему війни. Міжнародний паралімпійський комітет регламентував поведінку українців спеціальним документом.

Щодо теми війни українців загалом почали обмежувати на західних офлайн-майданчиках, для прикладу, міжнародних конференціях, фестивалях, інших культурних й мистецьких подіях вже від 2023-го року. І дуже показова історія про цензурні ножиці, котрі вирізали з телевізійної версії цьогорічної церемонії вручення «Оскара» у момент нагородження українського режисера Мстислава Чернова за документальну стрічку «20 днів у Маріуполі». Їх повернули тільки після суспільного резонансу, хвилю якого збурили, до речі, мешканці Fаcebook. 

У мене є своя особиста історія стосунків із цензурою. Ще радянським школярем регулярно дописував у ніжинську міжрайонну газету «Під прапором Леніна». Завдяки її восьмитисячному тиражу мене як наймолодшого автора знали в школі однокласники та педагоги.

Якось – стояв 1986 рік, – наш воєнрук привів на урок «афганця», тобто, демобілізованого ветерана радянсько-афганської війни, котра ще тривала й про вивід військ влада не думала. Метою запрошення було не лише патріотичне виховання. Розрахунок військового керівника – в газетній публікації про цю зустріч. Я чесно написав текст і приніс у редакцію. І мені відмовили, хоча справедливість вимагає наголосити: зазвичай мої тексти не завертали, ані до того, ані після. Причина відмови – цензурна заборона на публікації, пов'язані з Афганістаном. Її зняли роком пізніше. 

Іншим разом, уже працюючи в Чернігові, але ще в радянський час – рік 1991-ий, тоді ніхто не знав, що то було останнє літо існування СРСР, – мене викликали до цензора в спеціальний кабінет. Він особисто викреслив із машинопису згадку про промисловий об'єкт, поруч із яким системно скидали токсичне сміття. Називати об'єкт не можна, він має стосунок до оборонки. Хоча таврувати тих, хто отруює довколишнє середовище – можна й треба. Так і вийшла публікація про токсичні відходи, які хтось скидає десь. 

Доба Незалежності ситуацію з втручанням цензури в моє професійне життя не покращила. Спершу я, працюючи у видавництві «Смолоскип», мусив відстежувати кожен рукопис, аби в ньому не було цитат розпусти та проявів чомусь антисемітизму. Під кожне з цих визначень, як показала практика, могло потрапити й потрапляло, що завгодно. Автори обурювалися, їм радили шукати інше видавництво, вони змирялися з цензуруванням, бо не було альтернативи.

Потім, уже працюючи в різних ЗМІ переважно демократичного спрямування – принаймні так декларувалося, – дізнався, що існують теми, які краще не піднімати, а також персони, в яких не можна брати інтерв'ю чи коментарі. Цікаво, що політичною журналістикою я не займався, і обмеження та заборони стосувалися діячів соціальної та культурної царин.

А з другої половини 2000-их більшість просторів ЗМІ їхня редакційна політика почала зачищати від усіх без винятку українських діячів, віддаючи перевагу російському контенту й контексту. Наприклад, про презентацію чогось українського писати й знімати сюжети не бажано, зате російські гості отримували основну увагу. 

Британський журналіст та письменник Джордж Орвелл світоглядно ненавидів цензуру в будь-яких проявах. Але – парадокс! – сам змушений був вдаватися до неї, працюючи під час Другої світової на BBC у відділі пропаганди. Орвелл визнавав цензурні обмеження, коли йшлося про військову таємницю. Він розумів: цензура в подібних випадках реально допомагає виграти війну і, по суті, стає зброєю перемоги.

Дивовижно, але саме тотальна й всеохопна цензура допомогла радянській владі перемагати радянський народ 65 років від часу проголошення СРСР. Але від 1987 року цензурні послаблення й дедалі більший обсяг свободи слова й призвів до розвалу Союзу протягом наступних 5-ти років його існування. 

Отже, цензура виглядає дуже гнучким інструментом. Її застосовують задля збереження державних таємниць – проте й заради приховування суспільно важливої інформації. Якщо в першому випадку вона допомагає перемогти, то в другому – рано чи пізно призведе до поразки, адже колись стіну мовчання хтось усе одно проб'є. Коли сьогодні оприлюднюють заборонені свого часу цензурою твори й публікації, сучасники щиро дивуються: тю, там же нічого такого особливого. А деякі книжки й фільми, завернуті цензорами колись та дозволені тепер, хочеться знову заборонити передусім через відвертий несмак, бездарність, дилетантизм. Тож мова тут не так про цензуру, як про інші критерії, наближені до естетичних. 

Проте наведений вище допис Сергія Громенка – про повернення цензури в її значно гірших, ніж тоталітарна радянська, формах. Цензурні ножиці вже майже не застосовують до всього, пов'язаного з державними таємницями чи залаштунковим життям сильних світу цього в різних царинах, від політичної до культурно-мистецької. Навпаки, існує щось на кшталт змагання за право першої публікації, першого оприлюднення, першого зливу, першого вкидання. Натомість цензурується все, що не відповідає сформованим дотепер, незрозуміло ким і коли, уявленням про політкоректність. 

З цих міркувань міняється оригінальна назва одного з найвідоміших детективів Агати Крісті. Декларується цензурне втручання в твори Марка Твена. Вимагається редагування класичних романів про Джеймса Бонда. Натомість формуються так звані брифи, в яких перераховані пункти вимог до кіно-телепроєктів: баланс персонажів з огляду на різні етнічні й соціальні групи, обмеження дражливих тем (останнім часом це все, що стосується війни та ПТСР), ухил у бік згладжування потенційно гострих кутів, категорична вимога уникати всього, що може спровокувати дискусії. 

Це не лише про українські реалії. Й не про російські, де цензура фактично створила паралельну інформаційно-культурну реальність. Йдеться про бажання сталих демократій, якими є передусім американська та європейська, подобатися всім і не дай Боже дати привід до якоїсь ескалації напруги. Благі наміри помирити всіх з усіма та створити тотальний комфорт укотре переродилося у формування інституцій тотального контролю. Коли цензуру виправдовують намірами жодним чином не зачепити якісь вразливі, незахищені верстви чи спільноти. 

Ризикну припустити: війна в Україні триває вже одинадцятий рік саме через перемогу цензури, яку нині називають словом «політкоректність», над реаліями та здоровим глуздом.

Замість жорстко зачищати власні простори від агресивної російської пропаганди, демократичні суспільства дозволяли її, бо це сприяє відкритості й відповідає принципу полярності думок. Натомість спроби протистояти російській пропаганді навпаки, цензурувалися й цензуруються, бо порушують права «опонентів» на власні думки. У такий спосіб усе, що донедавна вважалося неприйнятним, нині перетворюється на обов'язкове для впровадження. І мова тут не лише про російську пропаганду. 

Цензура не лише забороняє. Вона вимагає втілювати те, що відповідає досі не знати чиїм поглядам на облаштування сучасного світу й простору довкола нас. Тому в пріоритетах нині вихолощене, кастроване, стерильне, глянцеве, максимально безконфліктне. По суті – ніяке. А отже, одного разу опір новонаверненій цензурі буде такий самий, як цензурі радянській, нацистській, загалом авторитарній. І те, що сьогодні завдяки цензурі вважається перемогою Добра над Злом, стане поразкою «демократичних» цензорів.