Операція "Вісла" та Волинська трагедія: чому в Польщі вибухнув скандал через слова Кулеби

Другий тиждень у Польщі палає, але пожежа не згасає не від чергового російсько-іранського "Шахеда", що вчергове безкарно залетів на територію країни. Приводом стали дещо необережні слова українського міністра закордонних справ Дмитра Кулеби про так звану "акцію "Вісла". Дійшло до того, що нині перші особи одного з головних союзників Києва в Європі натякають на те, що будуть блокувати інтеграцію Києва до ЄС.

24 Канал розглядає анатомію чергового скандалу між Україною та Польщею, дає невелику історичну довідку та передбачає неодноразове ще повернення до так званих "війн пам'яті".

Що про українські землі Кулеба сказав у Польщі

Заява глави МЗС пролунала 29 серпня в польському місті Ольштин під час панельної дискусії, де український міністр разом із польським колегою Радославом Сікорським брали участь у Campus Polska Przyszłości.

Тоді на запитання польської учасниці заходу, коли ж Україна зніме заборону на ексгумацію загиблих під час подій на Волині 1943 – 1945 років, міністр Кулеба відповів власним питанням: а чи знає вона про "акцію "Вісла".

Далі пряма мова урядовця:

Чи знаєте ви, що всі ці українці були примусово переселені з українських територій на проживання до різних місць Польщі, в тому числі й до Ольштина? Якби ми, політики, почали копатися в історії, якість розмови була б зовсім іншою. Ми могли б повернутися вглиб історії і почати згадувати все те погане, що поляки робили українцям, а українці – полякам. Тому давайте залишимо ці речі історикам.

Особлива увага тут до двох слів "українські території", за них і вхопилися поляки, бо ці землі нині – офіційно визнана територія Польщі.

Згодом український МЗС відкорегував заяву Кулеби, вказавши, що мало місце не надто вдале трактування його слів, але було вже пізно. Скриньку Пандори було відкрито.

Відповідаючи на запитання учасниці молодіжного форуму в Ольштині, міністр закордонних справ України говорив про тисячі українців, які внаслідок злочину комуністичного режиму – операції "Вісла" – були примусово переселені з тих районів Польщі, де вони проживали згуртованою громадою. Саме в цьому дусі слід розуміти його слова про "українські території" (в англійському оригіналі Ukrainian territories) – тобто території Польщі, де українці історично проживали компактною громадою. Висловлюємо жаль, що деякі сили, які не зацікавлені в дружніх українсько-польських відносинах, намагаються помістити слова міністра в контекст нібито територіальних претензій, яких глава українського зовнішньополітичного відомства ніколи не висловлював і не міг висловити,
– реакція та уточнення МЗС України щодо слів міністра Кулеби.

Чи потрібно було Кулебі так відповідати? Якщо хочеш посваритися – так, тоді це блискуча відповідь, бо нагадує іншій стороні, що до неї самої є питання. Про них – трохи далі.

Якщо ж розмова йде з чи не головним партнером у Європі та найближчим союзником, то, ймовірно, варто діяти більш дипломатично. Тому маємо ситуацію, коли український міністр все сказав правильно, але все одно виявився неправим.

Як наслідок, нині Кулебу в Польщі називають "націоналістом", вочевидь, вкладаючи в цей термін якийсь негативний контекст, пропонують зробити персоною нон грата та переносять лють на всю Україну, яку відкрито називають невдячною.

• По-перше, точно не варто було казати про "українські землі", бо існує статус кво про кордони 1991 року, які мають бути недоторканими. На цьому побудований весь міжнародний порядок. Коли ти проти цього, то ти – Росія, тобто агресор, тобто вигнанець і маєш отримати санкції та інші кари. Так, всі ми знаємо, що Курщина, Брянщина та Кубань – то етнічні українські землі, як і Берестейщина, до речі.
• Всім відомо, що Підляшшя, Лемківщина, Надсяння та Холмщина – також. З уроків історії ми знаємо, що Хелм – це Холм, його заснував король Данило, там народився Грушевський, але нині це територія Польщі й цього не змінити, тому не слід казати про "українські землі", особливо тим, кого роками роз'ятрювали ресентиментом, як основним елементом державної культурної політики.

Чи можна було відповісти інакше?

Тут також все просто. За хвилину до слів Кулеби його польський колега – міністр Радослав Сікорський (до речі, чоловік блискучої дослідниці української історії 20 століття Енн Еплбом) відповів доволі обережно, з узагальненнями та, головне, цілком безпечно.

Можна або турбуватися про те, що сусіди завдали одне одному у минулому, і таких тем завжди вистачатиме, або ж подумати, як запобігати подібному в майбутньому та боротися зі спільним ворогом,
– до дипломатичної відповіді Радослава Сікорського ні в кого питань не виникло.

Щоправда, він все одно потрапив під "дружній вогонь" через те, що промовчав і не дорікнув Кулебі.

Звісно, рано чи пізно до питань історії все одно доведеться повернутись, бо крім невдоволеної Польщі є ще більш невдоволена Угорщина. Але це розмови точно не на часі. Тому українському міністру потрібно було зробити те саме, що й Сікорський. Тоді б він поїхав далі до Брюсселя без зайвого головного болю.

Адже нині перед українською дипломатією стоять набагато важливіші питання за вгамування істерик найближчих сусідів. Як, до прикладу, розмова про зняття табу на удари західною зброєю по території Росії.

Як на скандал офіційно відреагували в Польщі

Розігнати зі слів Кулеби гучний скандал було в Польщі надзвичайно просто – слова українського міністра знову об'єднали польську націю, розділену після осінніх виборів, шкода, що цим клеєм знову став ресентимент – зброя переможеного в листопаді 2023 "ПіС". Нині ж буквально те саме вже говорить чи не найбільший друг України в Польщі – Дональд Туск.

Україна не буде членом Європейського Союзу без згоди Польщі. Україна повинна відповідати стандартам, а вони різноманітні – це не лише питання кордону, торгівлі, правових та економічних стандартів. Це також питання, я б сказав, культурно-політичних стандартів… Українці повинні розуміти, що вступ до Союзу означає входження у сферу стандартів, які стосуються політичної та історичної культури,
– прем'єр Туск фактично погрожує Україні.

У тій самій промові Туск нагадав, що утворення європейської унії було б неможливим без історичного порозуміння між Францією та Німеччиною. Тут він безперечно правий, щоправда, далі Туск згадав про таке саме примирення між Німеччиною та Польщею.

І тут йому краще було б промовчати або вже згадати про власний популізм та успадковане від попереднього уряду бажання отримати від німців трильйон євро компенсації за окупацію часів Другої світової та постійне викручування рук німцям, які, до речі, були головними лобістами Польщі при її вступі до ЄС. Та нині Польща поводиться, немов це вона організувала Європейське об'єднання вугілля і сталі.

Це може бути добрим для виборців, але зі сторони виглядає недолуго. Втім, так завжди буває, коли намагаєшся відкрити черговий "історичний фронт". І немає різниці, хто ти – фанат Рюрика з КГБ чи свідок "геноциду на Волині" та 1 трильйона євро компенсацій, питання яких вже давно закрито. Проте ті, хто розв'язує історичні війни, чомусь забуває, що головною зброєю в цих суперечках є бумеранг. Так, той самий, що завжди повертається до тебе.

А чи існує заборона на ексгумацію на Волині

Цікаво, що свіжа заява Туска майже повторює заяву вже колишнього урядовця, заступника міністра закордонних справ Польщі Павела Яблонського. Той 7 листопада 2023 року заявив, що без "покаяння" перед Польщею Україні не стати членом ЄС. Звісно в хід пішов аргумент про ексгумації.

На нашу думку, без розв’язання цієї справи, і багато українців розуміють це, Україна не може мріяти про вступ до ЄС. Тому ми будемо підкреслювати, що без розв’язання цієї справи довголітнє примирення з Україною неможливе. Я не люблю говорити про умови, я кажу, яка є реальність. Якщо ми хочемо бути в одному союзі з країною, з якою ми маємо суттєву суперечку, то ця суперечка має бути розв’язана, бо інакше важко буде співпрацювати,
– Яблонський в ефірі Radio ZET готується викручувати руки союзникам.

Як бачимо, нічого нового. "Питання ексгумацій" – це тема політичних маніпуляцій у Польщі, якими раніше були тема українського зерна та експорту.

Якщо відкинути політичну "мішуру" і поставити в цьому питанні крапку, варто розібратися в проблемі. Тоді відкриється чимало цікавого.

Наприклад, що насправді ніякої української заборони на ексгумацію загиблих під час подій на Волині 1943 – 1945 років не існує в природі. Ба більше, вона вже кілька років ведеться і фінансується державою Україна. Але в Польщі навколо цього зробили величезний міф і з цього кожного разу, немов кролів з кашкета, виймають все нові та нові скандали.

Ще восени, під час чергового загострення поляків, голова українського Інституту Національної Пам’яті Антон Дробович пояснював:

Шановні представники польського МЗС повинні уточнити, що вони мають на увазі, бо з ексгумаціями все в порядку, в нас нема ніяких заборон на ексгумацію і ніяких юридичних перешкод для їх здійснення. Ба більше, буквально недавно закінчилися пошукові роботи на одній із ділянок, щодо якої був запит Польщі (пошукові роботи у нині неіснуючому селі Пужники Тернопільської області – 24 Канал).

Чому тоді поляки так обурюються?

Бо існує прохання України про дзеркальні дії Польщі на її території, тобто – розкопки та ексгумація жертв подій Волинської трагедії, а також вшанування їхньої пам'яті. Польща вже тривалий час зумисно ігнорує двосторонні угоди з охорони місць пам'яті та не виконує свої зобов'язання, а польська поліція не шукає вандалів, які активно нищать існуючі пам'ятки жертвам трагічних подій польсько-українського конфлікту часів Другої світової.

Цей саботаж робиться, бо в іншому випадку буде зруйновано польський міф про "Волинську різанину" поляків, як виключно жертв і взагалі про геноцид, розв'язаний українцями на рівному місці.

Нині офіційна Варшава стверджує, що в 1943 – 1945 роках на території Волині відбувся геноцид суто польського населення, жертвами якого стали, увага, 500 000 людей. Цій тезі (попри те, що вона завдяки місцевому Інституту Пам'яті та активній пропаганді дуже популярна у польському суспільстві та нині сприймається як незаперечна аксіома) суперечать історичні факти, на які в Польщі хочуть закрити очі.

Бо це дуже добре оголосити Клима Савура українським Ратко Младічем, а Степана Бандеру, який до Волинської трагедії взагалі не має жодного стосунку, українським Мілошевичем, але що робити з Армією Крайовою, яка має на руках не менше крові українців, ніж вояки УПА польської? Як бути з проблемою, що з огляду міжнародного права, всі учасники Волинської трагедії (крім німців) були громадянами Речі Посполитої? Чи можна забувати про міжвоєнну "Польщу Б", колоністів-кресов'ян (фактичних колонізаторів), пацифікацію України та інші неприємні сторінки історії?

Не дивно, що Київ має власний погляд на події. Позиція України з цього питання полягає в тому, що хронологічні та географічні межі трагедії варто розширити. Тобто не потрібно обмежуватись лише Волинню (яка була лише епізодом кривавого протистояння), але згадати й про Галичину, де з 1942 року польські партизани з Армії Крайової розпочали масові вбивства цивільних українців, відповіддю на які в наступному році стали події на Волині.

Також українські історики справедливо ставлять під питання кількість жертв серед поляків (бо 500 000 – цифра, явно взята з повітря), вимагають враховувати українські жертви та вважають додати до цього контексту й операцію "Вісла". Власне, про неї та сказав міністр Кулеба. І це дуже болюча тема для польського суспільства, яке воліє бачити жертвою себе, але не бажає чути жодних звинувачень на свою адресу.

Звісно, не потрібно нікого вигороджувати. Цим, наприклад, полюбляв займатися попередній топменеджмент Українського Інституту Нацпам'яті, але тому він нині й пішов у велику політику.

Має бути неупереджений та об'єктивний аналіз фактів та пошук істини. Але він можливий лише за згоди двох сторін. І саме в дискусії народжується істина.

Акція "Вісла", від якої у польських союзників так палає

Це досі маловідома, але дуже трагічна сторінка історії 20 століття.

У квітня 1947 року СРСР та Польська Народна Республіка провели масову депортацію українців з їхніх дійсно історичних земель, які внаслідок сталінського "нарізання нових кордонів" після Другої світової опинилися за межами УРСР в складі ПНР.

Акція "Вісла" – дивіться відео:

За своїм характером "акція "Вісла" – аж ніяк не добровільне переселення, а примусова депортація представників однієї конкретної нації, тобто – акт геноциду. Таке ж робив Сталін проти кримських татар або чеченців та інгушів у 1944-му.

Але якщо проти останніх СРСР здійснював цей злочин самостійно, то в 1947 році разом зі своїми польськими колаборантами, точніше – їхніми руками, депортацію українців провели 7 польських дивізій, 3 окремих полків, тисячі поліцейських і представників сил безпеки.

Чому це неприємна правда для Польщі

Визнання поляками злочинів під час "Вісли" неможливе, бо тягне за собою також і визнання злочинів під час іншого "охоронного заходу" – насильного переселення етнічних німців з території сучасної Польщі в 1946 році. І далеко не лише так званих "судетських німців", мова про мільйони людей.

Власне, на їхні місця польські комуністи й завозили ешелони з українцями. "Права людини" – ні, не чули. В сучасній Польщі це називається "добровільне переселення" і, так, про нього воліють не згадувати, бо якось незручно вимагати трильйон.

Зазначимо, що не лише Польща проводила депортацію німців після завершення Другої світової, так вчиняли всі країни Східної Європи. Та ж Чехословаччина, наприклад. Але ніхто в Празі нині не кричить про якісь там репарації від держави, яка не є правонаступницею Німеччини Гітлера, бо добре знають про "правило бумерангу". Бо якщо Польща вимагає від сучасної Німеччини грошову компенсацію за злочини часів Третього Рейху, то логічно, щоб з неї самої спитали за акт геноциду щодо українців та самих німців.

Але ні – в Польщі так не вважають. У 2023 році польський Інститут Нацпам’яті провів власне розслідування операції "Вісла" та заявив, що під час її проведення ознак злочину проти людяності виявлено не було – масова примусова евакуація була таким собі "охоронним заходом".

Нагадаємо, що мова про насильну депортацію 140 000 українців, під час якої лише за офіційними польськими даними 173 українців розстріляли, а 3 села спалили вщент. Натомість реальна кількість жертв могла йти на тисячі, проте цю правду ми, схоже, не дізнаємось, бо пошуки та ексгумації не проводяться. А чому ж проводити, це ж "охоронний захід"?

На жаль, українці тут не єдині жертви офіційної польської політики пам'яті. Раніше від неї постраждали євреї. Бо польська влада у 2018 році офіційно заборонила ототожнювати поляків з учасниками Голокосту. Через цей закон Польща добряче отримала на горіхи від Ізраїлю, але оскільки Тель-Авів шантажувати блокуванням вступу до ЄС не вийшло, це історія в польському суспільстві менш популярна.

Але від цього закону історична правда не зміниться. Бо можна заборонити ототожнювати поляків і Голокост, але хто ж тоді вбивав євреїв у містечку Єдвабне (під час погрому 10 липня 1941 року, який здійснили місцеві мешканці на чолі з мером, було вбито не менше 250 людей, всього за весь час у Єдвабному вбили понад 1000 євреїв)? Або в інших польських населених пунктах, нанесених на криваву мапу Голокосту? Чому польські історики буквально затравили свого колегу Януша Гросса, який розкрив цю неприйнятну правду?

У 2001 році президент Кваснєвський офіційно вибачився від імені Польщі за цей злочин, але 20 років потому офіційна Варшава знову вдає, що не має до цього стосунку. Натомість ухвалює скандальний закон "про бандеризм" і вимагає від України постійних і навіть церемоніальних вибачень у формі каяття.

Нагадаємо, що вибачення за єдиною можливою формулою "вибачаємо та просимо вибачення" вже давно принесені (до речі, за ініціативою Польщі). Це зробили ще президент Кучма та його колега Кваснєвський у 2003, згодом у 2006-му те саме робили президенти Ющенко і Качинський, відкриваючи спільний пам'ятник замордованим і українцям, і полякам.

Згодом так само вибачалися президенти Порошенко і Зеленський, українські церковні ієрархи тощо. Здавалось б, досить, але ні, щоразу вимагають нових та нових каяттів. Щоправда, вже тільки від нас, бо себе в Польщі давно вже пробачили.