Курська операція. Минулі війни дають зловісні попередження

6 серпня 2024 року кілька українських бригад ЗСУ вторглися у Курську область Росії. Цей зухвалий наступ був підготовлений в умовах майже повної секретності. Упродовж тижня українці захопили більше території, ніж Росія за весь цьогорічний наступ на Донбасі. Причому українські втрати були порівняно невеликі. Поки спостерігачі продовжують розмірковувати про наступну фазу цієї операції, систематичне руйнування українцями мостів через річку Сейм дає зрозуміти, що вони планують оточити російські війська і взяти ще одну частину Курської області.

У разі успіху підрозділи ЗСУ зможуть або закріпитися у російській буферній зоні вздовж кордону, або просунутися далі на північ. Українці перетворили війну на виснаження на війну маневрів за допомогою масованого раптового вторгнення, яке сенатор США Ліндсі Грем назвав «сміливим, блискучим та красивим».

Намагаючись осмислити війну Росії проти України, дослідники шукають історичні аналогії жорстокої війни. Декому виснажливе протистояння на Донбасі нагадує бої на Західному фронті під час Першої світової війни. Інші дослідники стверджують, що більш повчальною аналогією є бої в Нормандії у Другій світовій війні. 

Коли Україна розгромила російські війська під час блискавичного контрнаступу на Харківщині у 2022 році, військові аналітики згадали битву при Саратозі 1777 року.

Щоб зрозуміти, чого Україна досягла і чого ще може досягти завдяки Курській наступальній операції, варто заглибитись у давніше минуле. Особливо повчальними є три аналогії з середньовічної та ранньомодерної епох.

Однією з важливих цілей вторгнення на територію противника є його приниження. Вторгнення, схоже на курське, демонструє, що ворог (у даному разі Росія – ред.) не може виконувати одну з найголовніших функцій держави – гарантування безпеки на власній території. Панічний та розлючений ворог тепер може ухвалювати необдумані, контрпродуктивні рішення.

Таким чином, Курський наступ можна порівняти з кампанією, що передувала битві при Кресі 1346 року на півночі Франції під час тривалого конфлікту, відомого як Столітня війна. Під час англійських вторгнень французи успішно застосовували стратегічне терпіння: Філіп VI, король Франції, знав, що його англійський колега Едуард III виснажує свої фінанси дорогими експедиціями до Франції.

У попередніх випадках Філіпп перевершував свого супротивника, тримаючи французьку армію на полі бою, перевіряючи пересування Едуарда, але не вступаючи у бій, що змушувало англійського короля з часом відступати, коли закінчувалися його ресурси. Це було розумне рішення в часи пізнього Середньовіччя, коли окремі полководці мало контролювали хід битв після їх початку. Три століття потому німецький військовий стратег Йоганн Якобі фон Вальгаузен писав з цього приводу: «Краще виснажити ворога голодом, засідками або страхом, ніж битвами, в яких фортуна або удача мають більшу силу, ніж чеснота чи мистецтво».

Влітку 1346 року Едуард знову зібрав ресурси й забажав битви. Він підбурив французів до бою, розпочавши кампанію показного руйнування від Руана до Парижа, зайнявши королівські мисливські парки за межами міста. Париж задихався від біженців. Французький король був змушений вирішувати проблему розриву суспільного договору, за яким він і його дворяни мали гарантувати безпеку населення в обмін на своє право на владу. 

Наступ України на Курську область підриває віру росіян у політичну безпеку та стабільність, які начебто гарантував президент Росії Володимир Путін. Уже понад 120 тис. мешканців Курська евакуйовані, однак путінський режим намагається применшити суспільний резонанс від першого іноземного вторгнення в Росію з часів Другої світової війни.

Розлючений, принижений і добряче наляканий Філіпп не дав послідовної та єдиної відповіді на агресивний похід Едуарда на північ Франції. Нові дослідження показують, що Едуард і його люди добре знали територію біля Кресі, тож навмисно заманили туди Філіпа, забезпечивши собі надійну оборону. Коли французи нарешті почали атакувати, незважаючи на те, що англійці займали підготовлені позиції, а французькі війська були втомлені й розпорошені, Філіп потрапив у пастку. За словами Джонатана Сампсона, історика Столітньої війни, французький король пішов на цей ризик, «тому що цього вимагала громадська думка».

А ще Філіпом рухали сильні емоції. Як висловився хроніст 14 століття Жан Фруассар, французький король ненавидів англійців «так сильно, що не міг відмовитися від битви», незалежно від того, чи була битва там і тоді правильним рішенням. 

Як і французи при Кресі, російська армія зараз воює в умовах, нав'язаних їй українським військовим керівництвом. Путін ще не заковтнув української наживки. Російські контратаки були безсистемними й погано підготовленими, що свідчить про гнів і паніку у Москві. Якщо російська армія не визначить чітко своєї мети і не діятиме організовано, то не зможе перехопити ініціативу.

Якщо Україні вдасться продовжити наступ у Курську, то, можливо, це змусить Росію зважати на свої непомірні втрати на південному сході України. Це нагадує повчальну аналогію з нетривалим конфліктом між Швецією та Данією наприкінці Тридцятилітньої війни. Данія то занурювалася, то виходила з Тридцятилітньої війни, яка спустошила значну частину території сучасної Німеччини між 1618 і 1648 роками. Остання спроба данців втрутитися у конфлікт у 1620-х роках не увінчалася успіхом. Але їхнє домінування над стратегічними протоками, що з'єднують Північне море з Балтійським, було доволі неприємним для Швеції, яка 1643 року вирішила атакувати ці протоки. Шведська армія з боями пробилася через німецькі землі до Гольштейну, звідки напала на Ютландію.

Ця атака, схожа на несподіваний наступ ЗСУ на Курськ, була вражаючою і швидкою за мірками тієї епохи. Її підготовка була проведена у такій секретності, що за винятком шведського генерала Леннарта Торстенссона, шведські офіцери не знали, куди взагалі прямують. Однією з причин, чому шведська армія змогла просунутися так швидко, було те, що Торстенссон вибрав маршрути раніше, ймовірно, заздалегідь їх розвідавши. Данці не знали, що Торстенссон перебуває на півночі Німеччини, доки шведська армія не вдарила по них. Перш ніж напасти на Курську область українські військові планувальники витратили два місяці на картографування маршрутів за допомогою дронів.

Шведи не воювали для того, щоб захопити й утримати данську територію. Натомість їхня успішна кампанія дозволила їм висунути високі вимоги під час перемовин. За мирним договором, Швеція отримала кілька провінцій з Норвегії, підконтрольній Данії, та звільнення від судноплавних зборів на Балтиці на наступні 70 років. Аналогічно, український напад на Курську область стався у той час, коли могутні союзники України могли засумніватися, що вона здатна ефективно воювати.

Україна довела, що може перемогти Росію, що вкрай важливо для отримання майбутньої допомоги. І тепер Україна може обміняти Курську область. Тож Росія має піти на відповідні поступки в майбутніх переговорах. Підриваючи наратив Кремля про неминучу російську перемогу, несподіваний наступ також допомагає Україні зміцнити свої дипломатичні позиції поруч з ключовими нейтральними державами, такими як Індія.

Великі операції, такі як Курська наступальна операція, відбуваються в матеріальному й соціальному контекстах, що формуються політичною кон’юнктурою, в якій опинилася воююча сторона. Наступний приклад, також із Тридцятилітньої війни, є прикладом невдалого рейду: наступ армії Священної Римської імперії на Померанію у 1637 році. Це була перша велика акція імперії після Празького миру 1635 року, який встановив союз між імперським урядом і бунтівними протестантськими німецькими землями.

На перший погляд, Празький мир виглядає як дипломатичний тріумф, який встановив мир між багатьма німецькими державами й поклав край німецькій конституційній кризі, що призвела до війни. Але однією з умов цього договору було те, що арміям більше не дозволялося фінансувати себе за рахунок контрибуції з окупованих територій, що дозволяло воюючим арміям не виснажувати бюджети власних урядів (це спричиняло голод, моровицю та смерть серед пограбованих мешканців).

Натомість Священна Римська імперія та її союзники тепер мали фінансувати свої армії за рахунок податків країн, яких не могли комфортно утримувати. Хоча вимога не забирати гроші чи ресурси з окупованих територій була важливою поступкою місцевим інтересам, вона стала перешкодою для імперіалістичної оперативної групи під час Померанської кампанії і призвела до катастрофічних втрат – не у боях, а через дезертирство, голод та хвороби. Як свідчать вцілілі військові звіти союзника Священної Римської імперії – Саксонії, це військо просто розпалося.

Вважаючи, що надання Україні надмірної військової допомоги призведе до ескалації конфлікту, Вашингтон не дозволив Києву використовувати надані США та Великою Британією ракети для атак на віддалені російські військові об'єкти, а лише спрямовувати їх проти окупаційних військ на території України. Президент Володимир Зеленський стверджує, що удар по Курську спростовує теорії Білого дому про російські червоні лінії та їхній ескалаційний потенціал, і що американські обмеження мають бути послаблені.

Однак, за даними видання Politico, представники американської адміністрації відмовляються скасувати заборону на завдання ударів по Росії ще з однієї причини: вони вважають, що це завадить їм нормалізувати відносини з Москвою після війни. На відміну від Зеленського, президент США Джо Байден також побоюється ризику ядерної війни.

Якщо вторгнення на територію противника має належні цілі та здійснюється з підготовкою і талантом, воно зазвичай буває успішним. Проте операція може зачахнути, якщо не скористатися цим успіхом. 

Український наступ на Курську область схожий на зухвале вторгнення Едуарда ІІІ на північ Франції, однак аналогія не є повною: Росія не лише відмовилася заковтнути наживку і відвести війська з фронту на Донбасі, але й продовжує просуватися вперед. Як і у минулому, військовий контекст також часто формується політичними рішеннями. Україні та її західним прихильникам, передусім Сполученим Штатам, доводиться досягати граничних компромісів. Минулі війни дають зловісні попередження.

Переклад для «Главкома» Вікторії О. Романчук, PhD