На чужі роти не накинеш поводи

Оригінал публікації на сайті «Інституту масової інформації» за посиланням 

Ми бачили фото вмираючих вагітних на ношах у Маріуполі.

Ми бачили чоловіка, який тримав за руку померлого сина-підлітка, покритого чорним мішком для тіл.

Ми бачили жінку з обличчям, залитим кров'ю, після ракетного удару.

Ми бачили дівчину, яка дивом вижила у ванній, коли в будинок у Дніпрі прилетіла російська ракета.

Потім ми читали дописи цієї дівчини на її власних сторінках – про її хлопця, про батьків, про кота.

Ми бачили Лізу і дописи в інстаграмі її мами з Вінниці.

Ми бачили родину Гайдаржі з Одеси.

Ми бачили дітей, які лікувалися від раку, – худеньких, слабких, лисих через хімієтерапію, з катетерами й крапельницями – у дворі Охматдиту після влучання ракети. Формально діагноз – лікарська таємниця, а лікарня – режимний заклад, а не публічне місце. Але ми бачили ці фото.

Ми бачили багато чого такого, чоло воліли б не бачити й не знати ніколи.

Але це наша реальність.

Ці фото облетіли світ. 

Звісно, люди їх шерили в соцмережах, адже соцмережі – це насамперед про емоції.

Так, хтось постить там тези дисертації чи глави нового роману, але переважна більшість користувачів – це звичайні люди, які сьогодні спекли пирога і запостили його фото, а завтра вони шоковані черговим убивством мирних людей і не можуть ніяк зладнати з цими емоціями, окрім як поділитися ними, і діляться фото в соцмережах. 

Так, повторення фото однієї трагедії в стрічці – це важко.

Коли сталася трагедія в Дніпрі, туди поїхали ВСІ журналісти й фотокореспонденти. Моя стрічка складається з журналістів, фотокореспондентів, редакторів і письменників. Фото з місця трагедії в Дніпрі (а ще через день на дитячий садок упав палаючий вертоліт МВС, в якому загинуло дев'ять людей, включно з міністром) травматизували й ретравматизували мене так, що я просто не могла нічого робити, думати, писати, чесно сказала про це своєму керівництву і ходила як зомбі.

Чи могла я комусь указувати, що їм постити чи перепощувати на своїх сторінках? Ні.

Чи казав хтось колегам, що вони «наживаються на чужому горі», фотографуючи стагнуючих вагітних чи дівчину у ванній у Дніпрі?

Слава Богу, ні.

Що я могла зробити зі СВОЄЮ травмою?

Зладнати з нею САМА або з допомогою спеціалістів.

Припинити скролити фейсбук, на якому повторювалися ці фото, які я вже знала напам'ять.

І все.

«На чужі роти не накинеш поводи», – казала мені в дитинстві бабуся. У дитинстві це прислів’я мене дуже дратувало, мені так хотілося, щоб ніхто не казав нічого образливого чи поганого для мене. Це прислів'я мені здавалося дуже несправедливим!

Нормальні очікування трирічної дитини, яка переживає етап здорового егоцентризму за принципом «я сонечко, довкола мене все крутиться».

Я вдячна бабусі за те щеплення від нарцисичного намагання проконтролювати почуття і вислови інших.

Я це зрозуміла років десь так через 40.

Дивно вимагати від ІНШИХ людей робити чи не робити те, що подобається чи не подобається ВАМ.

Інші – це інші, ви – це ви.

Від дражливих дописів у соцмережах рятує відписка, бан або червоний хрестик, яким можна закрити сторінку.

Дивно вимагати від ЗВИЧАЙНИХ юзерів соцмереж якихось високих стандартів, яких варто було б дотримуватися хоча б медіа (і тут варто згадати жахливі кейси висвітлення, наприклад, зґвалтування в Кагарлику, коли журналісти знайшли і будинок потерпілої, і дитсадок її дитини – ось, де згодилися б етика і стандарти!).

Ми, журналісти, використовуємо соцмережі як платформу для просування матеріалів, і будь-який есемемник вам скаже, що в соцмережах краще «заходять» матеріали, які викликають емоції. Так, медіа повинні дотримуватись етики й стандартів у тому, що вони постять, це – їхня відповідальність. А далі це відповідальність вашої аудиторії. 

Медіа і журналісти самі ж постять матеріали, які тригерять емоції, а потім пишуть у мережах щось на кшталт: «Ах, та скільки ж можна постити й перепощувати ці фото, майте Бога в серці!»

Ви серйозно?

А навіщо медіа викладають ці фото і ці матеріали в соцмережі, хіба не тому, що їхній же есемемник порадив їм викладати туди саме такі фото?

Однією рукою ми експлуатуємо соцмережі саме як платформу для ЕМОЦІЙНИХ лайків, шерів і репостів, а іншою – надягаємо біле пальто і кажемо тим самим людям, щоб вони обмежили свої емоційні реакції: «Ах, ну скільки можна!» 

Це, вибачте, єзуїтство.

Ми хочемо, щоб весь світ знав про наше горе, але тут же читаємо моралі про те, як правильно перепощувати. Причому читаємо ці моралі кудись у повітря, до якихось «пересічних користувачів», які, звісно, не такі професійні й розумні, як ми, тому ми їм зараз розповімо, як емпатично переживати емоції, викликані НАШОЮ ж роботою.

Ні, це так не працює.

Те, що соцмережі живляться емоційними реакціями, – це даність. Це дуже небезпечно, особливо коли користувачі соцмереж на емоціях поширюють фейки, влаштовують цькування, множать хейт. Але медіа ж не живуть у паралельному світі: вони осідлали й розгодували цього монстра, вони знають, що це канал трафіку, вони борються за користувачів, і, нагадаю, соцмережевий трафік – він саме "емоційний". Той трафік, який іде від логіки, – це трафік з пошуковиків.  

Тому, якщо медіа самі ж, вибачте, паразитують на емоційних реакціях "простих людей", не треба тут же читати моралі цим "простим людям", як вони правильно чи неправильно реагують. Ви маєте таку аудиторію, яку створили самі. І бульбашку фейсбуку теж маєте таку, яку створили самі. А екстраполювати це на всіх і вся – антинауково (так, я знаю, що таке статистика, адже в мене наукова спеціальність, і моя дисертація передбачала статистичне оброблення даних).

Дивно і непорядно експлуатувати емоційний принцип роботи соцмереж і самим же критикувати користувачів цих соцмереж. Єдине, чим має керуватись і обмежуватися користувач соцмереж, – це користувацька угода соцмережі. Все.

Інша річ – медіа.

Це – ПРОФЕСІЙНА платформа (ну, в ідеалі), і в неї є професійні СТАНДАРТИ.

Стандарти є в роботі фотографа, журналіста, редактора.

Є (в ідеалі) редакційна політика, яку (в ідеалі) опубліковано на сайті.

Є (в ідеалі) редактор з роботи зі скаргами читачів, який може або обґрунтовано пояснити читачеві, чому редакція написала саме так, або обґрунтовано пояснити редакції, чому правий читач. І тоді редакція (в ідеалі) виправляє або знімає матеріал і (в ідеалі) пояснює чому або й навіть (в ідеалі) перепрошує читачів. Щоб не втратити їхню довіру, а відтак і свої гроші. 

Професійні фотографи й журналісти знають стандарти своєї роботи.

Вони не потребують фейсбучних повчань.

Якщо якесь медіа зробило щось неетичне, це інша тема для обговорення. ПРОФЕСІЙНОГО.

А соцмережі – вони такі, як є. Та ще й у кожного свої (включно з бульбашкою). 

Можна, звісно, самостверджуватись і намагатися диктувати звичайним користувачам соцмереж, що і як їм постити, але яка мета цього? 

Користувачі соцмереж – це ж не тільки професійні журналісти. Вони цю інформацію споживають і діляться нею на свій розсуд. Однак вони – професіонали в чомусь іншому. Це – вчителька вашої дитини, лікар вашої мами, людина, яка спекла хліб, який ви вранці купили, водійка тролейбуса, що везе вас на роботу, і ще багато хто. 

Вони ж вам у соцмережах не розповідають щодня, що ВИ робите неправильно, якщо тільки ви їх про це не просили? (Так, коли всі лікувалися під час ковіду міфічними народними засобами, я була б вдячна за більше постів від притомних лікарів, але не у формі «о Боже, які ви тут усі ідіоти».)

Не варто намагатися регулювати живі, емоційні реакції живих, емоційних людей. 

Якщо чийсь допис порушує стандарти спільноти, є кнопка "поскаржитися".

Якщо стандарти журналістики порушило якесь медіа, є механізм скарги на публікацію. У нас ще немає механізму відповідальності медіа за порушення стандартів, окрім рішення суду, але я вірю, що колись саморегуляція медіа в Україні нарешті стане системою повного циклу. 

Все інше – від лукавого. 

«На чужі роти не накинеш поводи».

Ніна Кур'ята, медіаекспертка, редакторка з питань України та оборони, Tortoise media, для ІМІ

Ілюстративне фото: Esther Vargas/Flickr