Британська кінопродюсерка Олена Андрейчева: киянка, яка стала володаркою "Оскару", мріє зняти фільм про події в Україні

Британський продюсер українського походження Олена Андрейчева стала восьмою етнічною українкою, яка у 2020 році здобула головний кінематографічний приз у світі – "Оскар". Так високо американські кіноакадеміки оцінили її роботу над короткометражним документальним фільмом "Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)", який вона зняла у співавторстві з кінорежисером Керол Дісінгер. Фільм зібрав цілий "букет" нагород: крім "Оскар він також отримав призи на фестивалі Трайбека в Нью-Йорку, фестивалі документального кіно IDF та головну британську кінопремію BAFTA

"Мені просто пощастило"

Олена народилася, виросла і до 11 років навчалася у школі у Києві. У 1995 році вона отримала шанс продовжити освіту у Великій Британії і не втратила її, незважаючи на погане знання англійської мови – вона не була впевнена, що їй вдасться затриматися в Англії. Проте, закінчивши школу в Оксфорді, Андрейчева вступила до університету на фізичний факультет, але дуже швидко зрозуміла, що набагато точніших наук її цікавить пов'язана з ними філософія та їхній творчий аспект, тому вона вирішила спробувати свої сили у науковій журналістиці. Сьогодні Олена вважає, що їй просто пощастило: по-перше, її батьки мали матеріальну можливість дати їй освіту за кордоном; по-друге, університетські викладачі підтримали її та допомогли знайти роботу, на якій вона змогла себе проявити. Насправді причина в іншому: за натурою Андрейчева є оптимісткою - вона вважає за краще фокусуватися на успіхах і швидко забувати про невдачі, які у неї, як і всіх, звичайно ж, трапляються. Досить сказати, що справжній успіх прийшов до Андрейчевої не відразу, а ще чотирнадцять років її роботи в кінодокументалістиці.

Яскрава феміністка

Закінчивши університет, Андрейчева залишилася жити та працювати у Лондоні – вона співпрацювала з різними британськими продакшн-компаніями, але її головною спеціалізацією стала кінодокументалістика. Олену, яка ще нещодавно збиралася займатися науковою журналістикою, звернула увагу на соціальні теми. Одна з її документальних стрічок, знятих у 2015 році, Saving the cybersex girls, була присвячена сексуальному рабству на Філіппінах. Історію, яка розповідає про секс-експлуатацію дітей – втім, як і дорослих, які перебувають у залежному становищі та не мають можливості себе захистити – Андрейчева прийняла близько до серця, що посилилося після того, як вона народила дитину. "Зараз у світі дуже багато сильних, сміливих і вольових жінок, які можуть постояти за себе і висловити свою думку", – каже вона в інтерв'ю – але є й ті, хто є їхньою повною протилежністю, і я рада, що можу допомогти їм і зробити це за них". Олена називає себе затятою феміністкою, яка обирає для роботи відповідні проблеми – наприклад, тему домашнього насильства, яка стала основою ще однієї її роботи.

"Фільм сам прийшов до мене"

2019 року Андрейчева – як продюсер почала працювати над стрічкою "Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)". За словами Олени, не вона прийшла до цього фільму, а він прийшов до неї. Лондонський продакшн Grain Media, в якому вона працювала, співпрацював з організацією Skatestine, яка допомагає дівчатам у Кабулі здобувати освіту. Коли один і американських телеканалів замовив Grain Media фільм про це, Андрейчевій запропонували очолити проект як продюсер.

Головне у роботі продюсера – швидкість реакції

Робота Андрейчевої полягала в тому, щоб знати все про те, що відбувається – і навіть теоретично може статися – не лише у кадрі, а й за кадром, щоб унеможливити будь-які можливі ризики. В Афганістані йшла війна - правда Кабул знаходився далеко від лінії фронту, але атаки терористів-смертників відбувалися і там, особливо влітку. До того ж, робота в мусульманській країні, тим більше, коли об'єктом зйомки були дівчата, також загрожувала форс-мажорними обставинами. Доводилося весь час бути обережним, щоб у разі непередбаченої і небезпечної ситуації відразу ж згорнути роботу і виїхати. Втім, за словами Андрейчевої, цей принцип стосується не лише зйомок у гарячих точках – у кінодокументалістиці швидкість реакції необхідна у будь-якому місці та у будь-який час.

.

"Як би не впасти!"

Журналісти часто запитують Олену про те, що вона відчувала, коли під час церемонії нагородження премією "Оскар-2020" почула своє прізвище, і вона чесно відповідає, що… погано пам'ятає той момент. Звичайно, радість і гордість, що відчуваються нею, Андрейчева не заперечує, але також сильно її хвилювала необхідність… встояти на ногах – було б прикро впасти, піднімаючись на сцену. Подяку мову, що належить у такому разі, вона теж не вимовляла, поступившись її режисерові Керол Дісінгер, хоча, як вона зараз згадує, в дитинстві "репетирувала" її перед дзеркалом, правда, тоді вона думала, що отримає "Оскар" за "Кращий сценарій ". За словами Олени, найвища кінематографічна нагорода важлива для неї не лише як визнання її заслуг, а й як можливість привернути увагу максимальної кількості глядачів у всьому світі до проблеми, про яку розповідає картина. "Сподіваюся, люди почнуть говорити про те, про що вони до цього часу не хотіли навіть слухати", - каже Андрейчева в інтерв'ю.

"Нерозумно знімати фільм про Україну з наскоку"

Олена досі час від часу приїжджає до України, щоб провести час зі своєю сім'єю, але основна частина її життя та роботи проходить у Великій Британії. Андрейчева з болем спостерігає за тим, що відбувалося та відбувається на її батьківщині. "Сумно, коли твоя країна перебуває у стані війни, а світ не зовсім розуміє, що тут насправді відбувається, – каже вона в інтерв'ю. – З 2014 року я думаю про те, щоб зробити фільм про Україну, але це дуже велика відповідальність. Неправильно було б приїхати сюди і зняти картину з наскоку, але сподіваюся, що мені вдасться знайти українських кінематографістів, з якими ми могли б співпрацювати".