"Я довго лежав без ноги": історія морпіха про службу, поранення і бажання повернутися на фронт

Ще зі школи Віталій Верем'юк мріяв про військову справу. Тож з повноліттям упродовж трьох років служив у частині. Солодкий сон одного з таких днів, а саме 24 лютого 2022 року, перервав дзвінок командира. Хлопець виїхав у частину. Згодом написав рапорт на переведення, дочекався схвалення й уже у складі 36 окремої бригади морської піхоти проходив навчання у Польщі. Опісля відправився на Донеччину.

Морпіх з позивним "Фіксик" воював у найгарячіших точках фронту: Авдіївка, Опитне, Красногорівка, Водяне. Та це навіть не половина місць, де побував хлопець. Крайні ж хвилини на фронті зустрів біля Оріхова на Запоріжжі. У липні 2023 року під час виконання бойового завдання військовий втратив нижню кінцівку, підірвавшись на міні.

Непорозуміння з командирами, продукти з пліснявою, агресія українців на деокупованих територіях, відмова в евакуації та складнощі під час реабілітації – це лише маленька частина з того, що пережив 24-річний ветеран за період повномасштабного вторгнення Росії.

Попри всі труднощі, у його житті розпочався новий етап, насичений різноманітними активностями. Віталій не втрачає жаги до життя, постійно жартує та бажає повернутися на фронт.

Про найважчі моменти на полі бою, перестрілку між кадирівцями й вагнерівцями, гру в футбол на милицях, крайні хвилини перед пораненням, протезування та підтримку рідних – Віталій Верем'юк розповів в інтерв'ю 24 Каналу.

"Без бою здаються в полон": чому на фронті мають бути лиш добровольці

Чому вирішив піти на фронт?

Щоб наші діти цього не бачили, щоб не застали цього. Якщо ніхто не піде, війна буде тривати вічність.

Якщо всі сидітимуть, склавши руки, росіяни заберуть усі землі. Ти сидиш вдома, тобі байдуже, в якій ти державі, а я хочу жити у своїй державі. Мені чужої держави не треба, своєї вистачає.

Як ставишся до чоловіків, які намагаються переплисти Тису або іншим способом уникнути служби в армії?

Якщо не хоче служити, не треба змушувати. Я захотів служити, я пішов служити. Якщо людина не хоче, то вона не буде в армії. Вона буде бродити, бити байдики, але не служити.

Зараз на фронт привозять хлопців, які не хочуть служити, їх просто забрали. Вони дурнуваті просто. Є, звісно, і нормальні. Та по ньому видно: якщо хоче служити, він буде вчитися, з автоматом бігати, все виконуватиме, що йому скажуть. А є такі, які скажуть: "Іди на*уй, я нічого робити не буду. Я не хочу служити. Мене просто забрали". От і все.

Я вважаю, якщо йти в армію, то тільки добровільно. Я хочу, щоб зробили добровільно, а не по повістках. Тоді була б нормальна армія у нас.

Зараз багато попривозять "отказніків", ми так кажемо. Їх завезуть на позиції, а вони кажуть, що, мовляв, "ми йдемо в отказ, воювати не будемо". Йдуть і здаються у полон, щоб потім їх міняти. Я розумію, що треба наших хлопців міняти, але якщо ти головою думав, нащо ідеш в полон здаєшся?!

Що на фронті було найважчим?

Просидіти тиждень – два – місяць в якомусь окопі чи підвалі, коли немає нічого. Просто зима, холодно. Ти вже весь чорний, бо цілу ніч рив окоп, щоб сховатися. Це було найтяжче, коли холодно. Думав, що заїду в якусь хату, бо казали, що їдемо якесь село тримати, а заїхали в поле. Майже голий. Накинув кофту легеньку, застібнувся. Ще й морози влупили, а потім дощі пішли. Найтяжче, коли немає патронів, їжі або води.

Як військові жили в окопах / Відео, надане 24 Каналу

Часто таке було?

Часто. Буває, що можеш собі повний рюкзак патронів загрузити, їжі та води. Прийти на позиції, день – два посидів, не стріляв і поїхав назад. А наступного разу їдеш "на пусту", у кишені пляшка води і пачка патронів. Ти приїхав, а там "кіпіш". І тоді розумієш: "Дідько, а чому я не взяв того і того, воно б зараз так виручило". У мене так було 4 – 5 разів.

Я постійно кажу: "Хай не буде жорсткої війни, але лежить у сумці". Приїхав на позиції, виклав, може, наступні хлопці зайдуть й для них щось буде. Так ми і виживали з хлопцями. Навіть якщо не вистрілюємо, лишаємо іншим. Їдем "в пусту" вже назад.

Що найбільше не вистачало з цивільного життя?

Борщу маминого не вистачало. Бо їжа в армії могла бути не найкраща – привезли сала якогось з пліснявою, ковбасу з пліснявою, хліб з пліснявою. Хто ж хоче таке їсти.

Воїн приїхав провідати матір / Фото, надане 24 Каналу

"Командири не завжди поважають своїх підлеглих": які проблеми є в армії

Були непорозуміння з командирами?

Деякі командири не поважають своїх підлеглих. Якби нормально підійшов до того солдата, пояснив, розказав, що "так не треба робити, краще зроби так". А не прийшов накричав, принизив перед усіма, просто розвернувся, плюнув і пішов. Я не розумію таких людей.

Я також був командиром взводу. Щоб принизити людину чи образити – ніколи. Я старався завжди вислухати, щось підказати, десь допомогти. Зараз навіть, буває, хлопці дзвонять розпитують: "Як ти, бо ми йдемо в бій, я хочу твій голос послухати". Кажуть, що я для них як ангел. Ми постійно заходимо усі разом, всі разом і виходимо без якихось промахів. Кажуть, що постійно всі живі поверталися з позицій поки я не підірвався.

Вони знають, що я можу сказати командиру, якщо мені щось не подобається. За солдата якогось вступитися. Мене хлопці поважали.

Бувало, приїхав тільки з позиції, де був тиждень, хочеш відпочити. А командири тобі – "ні" і на іншу позицію відправляють одразу. Я їм кажу: "Дайте хоч трохи відпочити, майже тиждень не спали нормально". Ні. Нічого. Нагрузили й поїхали далі. Приїхали й вже як ті зомбі по позиціях ходили.

Але ж і нормальні командири є?

Є. Якщо з ними нормально спілкуватися, все буде добре. Якщо з ним не спілкуєшся, можеш його послати, то у нього образа на тебе вже на цілий рік. Ходить "фиркає". Кидає на позиції, де можеш померти.

Воїни 36 ОБрМП на Донеччині / Фото, надане 24 Каналу

"Дивимося – б'ються": про сутички між вагнерівцями і кадирівцями

Що можеш розповісти про "елітні" підрозділи вагнерівців, які воювали проти наших захисників?

Колись біля Бахмута приблизно 100 осіб йшло на нас. Передаю по рації арті, що йде наступ в сторону села. Нас 6 людей в окопі. Почали по них стріляти, арта їх накрила, трохи розбили. Одні почали тікати. Через 10 хвилин чуємо, що перестрілка. Думаємо, що ж там таке, чого перестрілюються.

Пускаємо дрон. Дивимося – б'ються. Шеврони вагнерівців з дрона побачили. Сидять якісь бородаті. Уже зрозуміли, що це кадирівці. Оце попали – і там получили, і там получили. Було також таке, що під Водяним колону кадирівців розбили.

Треба один день побачити це все. Або захочеш лишитися, або ніколи в житті не захочеш бачити.

Якою була найсмішніша ситуація на фронті?

Потрапили ми в оточення у Красногорівці Донецької області. Пробули тиждень. Почали наступати окупанти. Дали їм відсіч. Ті почали тікати. Чуємо через 10 хвилин у їхній посадці перестрілка. Хлопець пускає дрон. Спостерігає, як окупанти окупантів перестрілюють. Їх десь 30 було, вночі йшли на село. Пацани просто з окопів стріляли. А я виліз. В АКСу (автомат Калашникова – 24 Канал) вставив магазин, і почав "навалювати", де вони бігали.

А лишилося скільки їх?

Після того, коли я почав "навалювати", там нікого не було видно. Пару тіл лежало. Одного пробували забрати, але ми туди вдарили й усе. Тіло лишилося, а ті, хто його сунув, зникли.

Як люди на Донбасі на вас реагували?

Буває, заїжджаємо в село, звідки росіян тільки вибили, а ми хочемо закріпитися. Ходить баба з дідом і питає: "Якого милого ви сюди приперлися? Ми вас сюди не кликали". Супер. Заради них, їхню ж землю звільняємо, а вони нас посилають.

Так само у Запоріжжі. По місту ходили, їсти купували. Теж люди казали, плювалися, "нащо ви сюди їдете. Це не ваша земля". Бувало таке, що обіймали, цілували, дякували за те, що захищаємо. А є такі, що за Росію тягнуть.

"Пальцями наче рухаю, а ноги немає": як Віталій зазнав поранення

Якими були твої крайні хвилини на фронті?

Надійшла інформація, що хлопцям потрібне підкріплення. Ми зібралися з групою. Виїхали. Вигрузили нас в посадці. До позицій було близько 8 кілометрів. Чи ми не туди звернули, чи що. Просто йшли. Наш командир підірвався. Думали, що на розтяжці. Йшли в темноті, нічого не бачили.

Верталися назад тією ж стежкою. Виносили командира. Підірвався вже я. Лежу. Кажу хлопцям: "Я, Фіксик, тяжкий "трьохсотий". Потрібний "евак". Лишилося 4 людини, вже ніхто не винесе. Двоє поранених". Ще один дядько, близько 40 років, "на кіпіші" почав бігти прямо і сам на міні підірвався. Знову кажу по рації, що ще один тяжкий "трьохсотий". Сказали, що буде "евак".

Через 10 хвилин вийшли по рації і кажуть: "Хлопці, "еваку" не буде, ніхто не хоче їхати вас забирати". Кажу: "А нам що робити?". З моєї бригади хлопці почули, що ми "трьохсоті", й самі зголосилися приїхати нас забрати. Приїхали, загрузили. Поїхали в Запоріжжя у тимчасовий госпіталь.

Весь час, поки ми їхали, нас обстрілювали артою. А ми просто їхали і молилися, щоб не попали. Не знаю, як ми вижили. Вже навіть себе похоронили у тому полі.

Пам'ятаєш той момент, коли наступив на міну і впав?

Підірвався і взагалі нічого не зрозумів. Лежу, встати не можу. Пробую пальцями рухати. Наче рухаю, а ноги немає. Але рухаю. Я ще довго лежав без ноги. Почав жартувати, щоб хлопці не розчаровувалися. Мацаю. Кажу: "Все на місці?" Все добре. Пацани посміялися. Командир лежить поранений, без ноги, також усміхається. Значить, все добре. Головне, аби хлопці з настроєм були.

Віталій втратив нижню кінцівку на війні проти Росії / Фото, надане 24 Каналу

Головне, що живі.

Так, головне, що живі повернулися.

Скільки загалом було людей у вашій групі?

Командир. Я – помічник. Троє підлеглих. Два вогнеметники. Вогнеметник, командир та я – підірвалися.

Коли вас доправили у тимчасовий госпіталь у Запоріжжі, що найбільше запам'ятав?

Дуже тяжко все пам'ятаю. Коли я побачив, що у мене немає ноги, я ще не міг цього зрозуміти й не знав, що далі робити. Не мав телефону, взагалі нічого, аби подзвонити до рідних. Сказати, що зі мною все добре та інше. Дзвонили командири. Сказали, що я тяжкий "трьохсотий" лежу в госпіталі.

"Фіксик" разом з братом-військовим у відпустці / Фото, надане 24 Каналу

Важкий "трьохсотий": про реабілітацію і перші кроки на протезі

Як батьки відреагували?

Я навіть сказати не можу. Тяжко батькам було. До них просто подзвонили, сказали, що їхній син тяжкий "трьохсотий". Це добре, що подзвонили.

Якби не рідні, я не знаю, що зі мною було б. Підтримка рідних – це все.

Але перед тим, як вони приїхали, до мене приходив побратим. Приніс речі, аби переодягнутися. І повідомив, що інший мій побратим загинув на наступний день. Той, який накладав мені турнікети на ноги. Я сидів і плакав. А тоді побачив, як мама заходить з дівчиною. Настрій трішки піднявся, але все одно на душі було тяжко.

Це був найкращий друг?

Так. З початку війни разом були на фронті. Ми всюди разом.

Віталій Верем'юк із загиблим побратимом на позивний Маджа / Фото, надане 24 Каналу

Він, як і всі інші загиблі воїни, залишаться у нашій пам'яті назавжди.

Як проходила твоя реабілітація?

Лежачи постійно. Мене перевели в реабілітаційний центр, госпіталь у Львові. Я почав ходити на тренування, підкачуватись, аби стати на протез. Через 3 місяці у мене вже був протез. Уже міг стояти, трохи рухатися. Але все одно ще з палицею ходив. Бо трохи пройдуся і мені вже не зручно.

Мама, сестра та дівчина навідували Віталія Верем'юка у лікарні / Фото, надані 24 Каналу

Після того, як отримав протез, через півтора місяця мене відпустили додому і сказали, що вже нормально ходжу. Я тоді подзвонив у частину, щоб мене виписали. На місяць ще додому приїхав. А потім знову повернувся у бригаду.

Хто фінансував протез?

Держава фінансувала. Дуже добрий протез.

Повністю забезпечила?

Так, повністю.

Військовий вперше приміряє протез / Відео, надане 24 Каналу

"Ноги качав, м'яча буцав": як ветеран грав у футбол на милицях

Що робив у тяжкі моменти?

Дуже тяжко було. Старався на милицях походити, піти у спортзал трохи позайматися. Так дні проходили і три місяці пролетіли.

А в залі як і чим конкретно займався?

Ноги качав, м'яча буцав. Я в футбол грав на милицях. Був у команді одноногих. Мали їхати у Польщу. Але мене вже виписали. Закинулася кар'єра футболіста.

Як Віталій грав у футбол під час реабілітації / Відео, надане 24 Каналу

Чим зараз займаєшся?

Зараз я вдома. Ну й проходжу комісію на МСЕК (медико-соціальна експертна комісія для встановлення та підтвердження інвалідності в умовах воєнного стану – 24 Канал). Чекаю на рішення. У вільний час на риболовлю ходжу, волейбол пограти.

Життя продовжується?

Так, немає чого занепадати. Я теж лежав у госпіталі. Думав, як мені буде без ноги. Нічого, головне звикнути. Звикаєш і можеш навіть бігати.

"Якщо попаде, значить доля": чому хоче повернутися на фронт

Що найбільше вразило на фронті?

Молоді хлопці, які самі йдуть в бій. Буває, старі бояться, вік уже. А молоді йдуть, знають, що можуть загинути, що у них ще немає сім'ї. Хтось вертається, хтось залишається на фронті.

Боявся загинути?

Я собі казав: якщо попаде, значить доля. Так і далі ходив.

Повернувся б назад?

Так, хочу повернутися на фронт. Але мені командир сказав: "Або ти сам йдеш з нашої бригади, або ми тебе переводимо. Ти вже своє відслужив. Досить. Більше на фронт не пущу".

З чим пов'язане таке сильне бажання?

Я звик. Звик до тих умов, до тих окопів, до тих смердючих свічок. Я звик сидіти з хлопцями в окопі.

Мені подобається, коли вони знають, що може бути капець, але вони у бій йдуть з усмішкою. І воно ось тут (показує на серце – 24 Канал).

Я хочу з ними йти, з ними воювати, з ними стояти на одній землі. Таке відчуття. Мене туди рве, тягне. Просто повернутися на фронт.

Воїн під час виконання бойового завдання / Фото, надане 24 Каналу

Які плани далі?

Насамперед чекаю рішення МСЕКу. Потім повернуся в частину. Далі буде видно. Зараз наперед нічого не планую. Сьогодні можу бути в частині, а завтра – де завгодно. Подав рапорт на переведення, як і сказав командир. Але його ще не схвалили.

Перемога – це що для тебе?

Я не знаю, що ми виграємо. Дідько. Це буде ого! Це навіть словами не можна пояснити. Тут салюти будуть літати. Всюди будуть літати.

У першу секунду, коли дізнаєшся, що Україна перемогла, що зробиш?

Поїду в магазин. У центрі такого великого стола накриємо! Усім селом зійдемося і будемо святкувати.

Бачиш своє майбутнє в Україні?

Звісно, я й не думаю звідси їхати нікуди. Мені пропонували їхати у Німеччину. Сказав, що ні. Хочу бути в Україні. Хочу тут протезуватися. Я не хочу за кордон їхати.

Ти для себе знаєш, що живеш в Україні, тобі вона подобається й ти звідси їхати не хочеш.

Що в Україні подобається?

Все. Повітря. Спробуй просто. Це ж шикарно. Тихо так, не так, як на фронті. Природа.

Віталій Верем'юк з гаслом 36 бригади "Борітеся – поборете" / Фото, надане 24 Каналу

Коли прокидаєшся вранці, щось снилося з фронту?

Часто заснути не можу. У мене в голові все крутиться, до ранку заснути не можу.

А що згадуєш?

Останній момент, коли підірвався. Він постійно в голові. Зараз трохи відійшов. Коли ще був без ноги, то взагалі не спав. Бувало місяць – два, тому постійно пив таблетки, аби заснути. Зараз відійшов. Наче добре.

"Не треба грошей давати": як українці мають реагувати на поранених воїнів

Як людям реагувати на військових, які зазнали важких поранень – втратили кінцівки, слух, зір? Неодноразово бачила, як одні пальцями показували, а інші відвертали голову.

У деяких людей просто немає совісті. Навіть не поважають людину, яка на фронті була. Втратила око чи ще щось. Просто "забивають болт" на цю людину. Можуть пальцями потикати, послати її. Вони не думають, що ця людина стояла на фронті. Душу свою віддавала за них. А приїхати відпочити, то його все обговорюють. Він такий-сякий.

У мене теж неодноразово таке було. Люди вже не так поважають військових. Є такі, що побачать, що на протезі людина, підійдуть, привітаються, подякують, що захищав країну. А інші просто відвернули голову, плюнули і пішли.

Ведеш до того, аби люди просто подякували?

Так, пораненому. Я сам навіть, коли бачу, що йде з палицею, підійду й кажу: "Дякую. Я там був. Знаю, що це таке".

Військових розуміють ті, чиї діти там воюють. Вони розуміють, що це таке. Навіть мама чиясь підійде, привітається, обійме. Скаже, що у мене син або загинув, або воює. Ці люди розуміють, чиї родичі служать. Вони розуміють, що таке військовий.

Не треба грошей давати. Просто подякуйте тій людині, яка за вас стояла.