Клавдия Петровна, или Как украинское культурное пространство меняется в сторону нормальности

Неожиданный водоворот эмоций, которые вызвал первый концерт 18-летней певицы из Дрогобыча, снова показал, как меняется украинское культурное пространство – и не в сторону парадоксальности, а в сторону нормальности, схожей с культурным пространством любой самодостаточной страны или даже любого самодостаточного. цивилизационного мира. Конечно, многие могут сказать, что речь идет о попытке как-то спастись от эмоционального шока военных лет и обрести такое спасение в сказке. Я и сам обдумывал тезисы этого текста утром после большого обстрела Львова, когда оставил испуганное помещение, чтобы пройтись еще по прохладным соседним улицам от одного пожара до другого. Мысли о концерте и таинственной певице действительно помогали дистанцироваться от собственных воспоминаний об очередных взрывах и новых трагедиях. Но дело, по-моему, все же не в том. А в том, что окончательный разрыв с чужим культурным миром создает логический спрос на свой. В том числе и на мир образов, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".

Далее текст на языке оригинала.

Я завжди переконую, що у мистецтві (будь-якому – від філософських промов Цицерона до скетчів містера Біна) є тільки два шляхи – шлях твору і шлях образу. Переконливим прикладом є заочна конкуренція двох великих акторок ХХ сторіччя, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Втім, це навіть важко назвати конкуренцією. Грета Гарбо – дійсно велика актриса, у цьому переконається кожний, хто подивиться хоча б одну стрічку з її участю. А от Марлен, цей "блакитний янгол" німецьких 20-х, явно поступається їй рівнем гри. Але хто у нас дивиться старі стрічки, окрім істориків кіномистецтва?Гарбо була зосередженою на своїй грі – і пішла з мистецтва непереможною, але й призабутою. Дітріх наполегливо працювала не тільки над грою, але й над образом. Насамперед над образом. Екстравагантні для її часу витівки (жінці одягти брюки сто років тому – більше, ніж роздягтися на сцені сьогодні); естрадні виступи із культовими піснями; гучні романи, від "класичних" із знаменитостями минулого – Ремарком чи Жаном Габеном – до лесбійських немовби навіть із самою Едіт Піаф; політична активність впевненої антифашистки; поїздки на фронт і не просто заради виступів перед бійцями, але й для поцілунку із коханим просто на танку; незламність у старості… Про Дітріх можна розповідати й розповідати – і зауважте, ми поки що не згадали про кіно!

Переважна більшість людей не читає великих романів, не слухає старих пісень і тим більше не дивиться старих фільмів. Тому те, що залишається у памʼяті – це люди, їхні ідеї й образи, тінь їхніх успіхів і трагедій. І, звісно, для того, щоб образ приваблював й залишався у памʼяті, він має бути незвичним й неканонічним. Тому мене дивує дискусія навколо вокальних даних Клавдії Петрівни або ж Соломії Опришко. У тої ж Анни Нетребко, скажімо, неймовірний голос – але коли ти створила собі всесвітню репутацію путінської хвойди, не кожна сцена бажатиме запрошувати власницю цього неперевершеного сопрано. Чудовий голос – прекрасне і важливе доповнення до образу. Він нічим особливо не допоможе, якщо образу немає.

Тому ті, хто створив образ Клавдії Петрівни, саме ім’я якої викликає асоціації з Винниченком у "занадто" освіченої людини або ж асоціації з молодою, але впевненою у собі жінкою у того, хто далекий від класики, дійсно пішли правильним шляхом – шляхом таємниці, маскараду, чекання зустрічі із незнайомкою. І тепер питання навіть не у тому, як надалі складатиметься естрадна карʼєра юної співачки, а в тому, що такий образ у нас вже був. І ми можемо тепер розповідати, як нікому донедавна не відома таємнича співачка збирала величезні зали прихильників під час війни, як медіа і соціальні мережі кілька місяців поспіль намагалися розгадати її інкогніто, як студенти і викладачі Дрогобицького музичного коледжу зберігали таємницю своєї подруги – дивовижна, як на наші часи, солідарність і усвідомлення важливості міфу. Ми можемо тепер навіть уявити, як тендітна романтична дівчина у елегантному капелюсі зі світлин минулого заходить до цинамонових крамниць Дрогобича часів Бруно Шульца (до речі, чи багато людей читали Шульца? А образ є, фестиваль є, ми підсвідомо шукаємо аромат кориці на вулицях Дрогобича та її смак у тістечках і тортах його кавʼярень. І це ще раз нагадує, як нам важливо "демонументизувати" таких привабливих і незвичайних людей, як Франко). Отже, у нас є образи і асоціації цих непростих часів – у нас створені, наші. А це означає – будуть ще. І наші образні асоціації, а особливо образи і асоціації тих, хто буде тут жити після нас, – вони будуть українськими.