Стара парадигма, виробництво документалістики та Суспільне

2 вересня в Києві відбулася конференція «Євроінтеграція під час війни: виклики для свободи слова та роль Суспільного мовлення». Одна з панелей цього заходу була присвячена нинішньому становищу на українському медіаринку, зокрема виробництву документального контенту під час повномасштабної війни, а також ролі Суспільного в цьому процесі.

Учасниками дискусії були:

• керівник медіагрупи StarLightMedia (2012—2018), міністр культури, молоді та спорту (2019—2020), засновник проєкту War of Words Володимир Бородянський;
• продюсер Олег Щербина; продюсерка, співзасновниця ГО «Українська кіноакадемія» Юлія Сінькевич;
• голова правління Суспільного мовлення Микола Чернотицький;
• народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв;
• перший заступник голови Верховної Ради України Олександр Корнієнко;
• народний депутат, голова підкомітету з питань культурної політики Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микола Княжицький.

В онлайн-форматі до заходу також долучалася керівниця проєктів Чеського телебачення Іванна Пауерова. Модератором дискусії виступив директор департаменту зовнішнього виробництва соціально впливового контенту та копродукції Суспільного мовлення Лук’ян Галкін.

Нижче пропонуємо головні тези обговорення.

 Директор департаменту зовнішнього виробництва соціально впливового контенту та копродукції Суспільного мовлення Лук’ян Галкін

Лук’ян Галкін: За ці два з половиною роки, поки триває повномасштабне вторгнення, ми можемо говорити про активізацію діяльності Суспільного мовника, про вагомі й навіть разючі результати того, що ми зробили, керуючись нашою місією та спроможностями й напрацюваннями. Перший такий проєкт, який я хотів би згадати, — документальний серіал «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», який ми створили у співпраці з Esse Production House. Це сталося ще до початку повномасштабного вторгнення, коли ми почали напрацьовувати наші можливості для мистецьких конкурсів та індустрійної співпраці незалежних кіновиробників. Ви також могли чути, що наш документальний проєкт «Будапешт. Бомба під Незалежність» був підтриманий на найвищому дипломатичному рівні, зокрема пані послом України в США Оксаною Маркаровою. Ви могли бачити цикл фільмів «Велика російська брехня», покази яких відбулися під час Парламентської асамблеї Ради Європи. Сьогодні я також можу оголосити, що фільм Суспільного «Сентиментальна подорож до планети Параджанова», вироблений спільно з режисером Тарасом Томенком і продюсером Пилипом Іллєнком, буде презентований на Варшавському кінофестивалі. Це вперше, коли фільм Суспільного матиме світову прем’єру на кінофестивалі класу «А».

Говорячи про кіновиробництво, ми насамперед говоримо про індустрію, з якою Суспільне намагається діяти суголосно. Кіновиробництво потребує системної багаторічної підтримки, і тут ми не можемо оминути взаємодії між Суспільним і ринком, яка нині поглибилася. Зараз ми запустили наш перший копродукційний кол. Це перші кроки, які ми робимо, щоб сильніше інтегруватися в індустрію. Звісно, для того, щоб ми системно нарощували обсяг копродукційного контенту, потрібна довготривала стратегія. Це така собі преамбула щодо того, про що я пропонуватиму говорити тут сьогодні.

 Перший заступник голови Верховної Ради України Олександр Корнієнко сказав, що Суспільне як виробник соціально значущого продукту відіграє важливу роль під час війни.

Олександр Корнієнко: На початку 1990-х з’явилося багато документальних фільмів, появі яких сприяли потужності попередніх, радянських, часів, але теми тих стрічок були новими: про Україну, про невідомі раніше факти з нашої історії тощо. Мені здається, останні два з половиною роки в українському суспільстві є схожий запит, оскільки нація перероджується, триває переосмислення здобуття нами Незалежності, українці починають розуміти, що Росія зазіхала на нашу Незалежність усі роки з часу, коли Радянський Союз розвалився.

В Україні відбуваються трагічні, але історичні події, і це привертає увагу всього світу до нас. Думаю, ще є потенціал і у внутрішньому просуванні документалістики для національно-патріотичного виховання.

Документалістика — це один із прикладів того, що Суспільне робить дуже корисну роботу, і держава визнає, що Суспільний мовник — це той хаб, де має тривати виробництво такого контенту. Державі слід робити конкретні рухи, щоб усе це рухалося системно, але документальні продукти, які останніми роками виробляє Суспільний мовник, — це те, що допоможе подолати кілька відразу претензій до Суспільного, які завжди були.

Лук’ян Галкін: Тут я маю наголосити, що історичний контент — це далеко не все, що ми робимо, хоча маю визнати, що ми справді зробили акцент саме на цій тематиці. Разом із цим ми створили й продовжуємо створювати документальний контент про протидію російській пропаганді, про українських бійців на передовій. У нас немає наміру закапсулюватися в межах лише одної теми, й сподіваємося, що матимемо можливості розвивати це наступного року.

Зараз з нами на зв’язку народний депутат Микола Княжицький. Я хотів би з вами поговорити про практичну складову. Суспільне почало проводити пітчинги, і наша система пітчингів вже зарекомендувала себе як абсолютно прозора, варта довіри система, яка дає якісні результати. Фактично головним джерелом фінансування у сфері кінематографії є Держкіно, що перебуває у глибокій кризі в плані й репутації, й довіри з боку кіноспільноти. Пане Миколо, як ви бачите можливі перспективи стратегічного посилення Суспільного як джерела підтримки для кіновиробництва, виведення Суспільного мовника на новий рівень органічного співіснування з індустрією та її системного розвитку?

 Народний депутат Микола Княжицький переконаний у необхідності державної політики з підтримки всіх напрямів у кіно

Микола Княжицький: Коли ми дивимося на те, які потреби має українське суспільство зараз, то я б виокремив три частини. Одна частина — це задоволення внутрішніх потреб українців, і ці потреби зараз на підйомі культурної самоідентифікації. Ми бачимо переповнені театри, зросли продажі книжок, і українське кіно збирає великі зали, зокрема й документальне. Друга частина — підтримка фільмів, які йдуть на Захід, третя — кіно, яке знімають комерційні компанії та телеканали.

Справді ми бачимо провал у роботі Держкіно і провал у державній підтримці ціннісних і важливих фільмів, які б розповідали міжнародній аудиторії про те, що у нас відбувається. У Суспільного в цьому плані є позитивний досвід у створенні важливих для українського суспільства фільмів і серіалів. І ми знаємо, що ці проєкти створені переважно за грантові кошти.

На мою думку, має бути державна політика з підтримки всіх напрямів у кіно — й ігрового кіно, і тих стрічок, що презентуватимуть Україну за кордоном і будуть нашим інструментом проти російської пропаганди, і тієї прекрасної документалістики, яке робить Суспільне і на внутрішній, і на зовнішній ринок. Суспільне — це якраз та інституція, яка вже має успішний досвід проведення пітчингів і яка могла б отримувати додаткові кошти через Мінкульт від держави, якби була така можливість.

До фільмів і серіалів, які виробляють телеканали, було багато претензій. Я сам виступав проти неконкурсного фінансування виробництва часом недолугих кінопроєктів, які створювало українське комерційне ТБ. Якщо на це дивитися прискіпливіше, то це виробництво також можна було б фінансувати, бо підтримка культури є вкрай важливою.

Що стосується Суспільного, то фільми й серіали, особливо за українською класикою, є актуальними та важливими для українського суспільства. Це теж робота Суспільного. Всюди у світі такі фільми й серіали виробляють суспільні мовники, і на це потрібні кошти. Я переконаний, що ми мали би знайти кошти, щоб підтримати таке виробництво й для нашого Суспільного. Я розумію, що багато людей скажуть, що зброя для нас важливіша, ніж кіно. І зброя дійсно дуже важлива. Але якщо не буде фільмів, не буде музеїв тощо, то російська пропаганда, російські цінності чи їх відсутність скоріше переможуть і тоді не буде західних грошей і зброї.

 Продюсерка Юлія Сінькевич підтримує зусилля Суспільного щодо розширення його копродукційних можливостей

Лук’ян Галкін: Юлю, хочу поговорити з вами про дилему, з якою стикаються ті, хто працює у кіноіндустрії. Іноземні партнери говорять про те, що вони хочуть більше контенту про Україну, але не контенту про війну. Як із цим бути?

Юлія Сінькевич: Я бачу, що за кордоном запит на контент про війну в Україні значно зріс. Українське кіно йде шляхом балканського кіно, це перевага і прокляття одночасно. Перевага — у тому, що це відрізняє наше кіно від інших тематично, але разом із цим ми потрапляємо у пастку, тому що саме такий контент від нас і будуть очікувати. У 2022 році вийшло багато фільмів і це відбулося всупереч усьому і без підтримки держави. Цю можливість, що з’явилась у нас через трагічні обставини, можна було б використати більш ефективно, якби з української сторони був партнер, котрий би запропонував формати співробітництва тощо. Але закордонний запит на контент про війну в Україні триватиме, і з цим можна працювати. І у цьому процесі Суспільне, на мою думку, може і має стати активним учасником створення копродукційних проєктів.

Лук’ян Галкін: Олеже, ваша команда має два успішні приклади — ігрова стрічка «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» Тараса Томенка і документальний цикл «Голодомор. Літописці», знятий за сценарієм Олександра Зінченка. Це два дуже різних проєкти, але в обох випадках це спроба не так переписування радянського наративу про Україну, а створення свого власного наративу без колоніального впливу. Обидва ці проєкти — відгук на запит нашого суспільства на національний продукт. З огляду на вашу практику, як ви вважаєте, що потрібно робити, щоб цей попит був стабільним і переріс у систематичний тренд, щоб нам не доводилося говорити про ризики відкату?

 Продюсер Олег Щербина припустив, за якими напрямами незалежні документалісти можуть співпрацювати із Суспільним

Олег Щербина: Інтерес нашого суспільства до реальної історії України справді є. Зараз триває 17-й тиждень прокату нашої картини «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» і він скоріш за все буде продовжений. Ми також плануємо його розширити зокрема за сприяння Міністерства освіти.

Щодо просування цих фільмів за кордоном, можу сказати, що ми зараз робимо англомовний дубляж документального фільму «Будинок “Слово”». Запис акторів відбудеться в Лондоні, а зведення — в Україні за участі режисера Тараса Томенка. В кінці жовтня — на початку листопада цього року ми хочемо провести покази в університетах США і Великої Британії. Головна наша ідея — донести до західної публіки розуміння, що поточні події в Україні не є випадковістю або новою проблемою, що нищення нашої культури, нашого народу — це системна робота з боку Росії та що Друга світова війна й окупація Європи стали можливими через втрату Україною своєї незалежності у 1918—1921 роках. Ми прагнемо за допомогою нашого документального фільму донести до закордонної аудиторії ідею про те, що зараз підтримка України — це підтримка європейських цінностей і життя загалом.

Другим нашим кроком буде створення англомовного дубляжу ігрової картини «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». Ми також подали цю стрічку на розгляд Оскарівського комітету, його рішення стане відомим 9 вересня, і якщо нашу стрічку оберуть, це допоможе нам працювати з західною публікою та зібрати під це фінансування. В наших планах також є створення франкомовної та німецькомовної версій цих наших фільмів, що дасть нам змогу працювати з європейською аудиторією. Пізніше, коли ми набудемо цей досвід, хочемо також перейти до створення англомовного дубляжу інших наших проєктів, насамперед документального циклу «Голодомор. Літописці». На мою думку, цей цикл, особливо його перша серія, мають побачити західні студенти, які вивчають дипломатію і політологію.

Чим тут могло би бути корисним Суспільне? Мені здається, ви могли би виступити партнером у створенні іншомовного дубляжу фільмів, а також у просуванні фільмів за кордоном, зокрема у їх розміщенні в ефірі європейських суспільних мовників.

Що стосується питання про те, що слід робити, щоб внутрішній попит на українське кіно був стабільним, то тут я би звернув увагу на кілька проблем. Наразі максимальна підтримка, яку можуть отримати проєкти національно-патріотичного спрямування від Держкіно, складає 25 млн грн. Для створення історичного ігрового фільму потрібно хоча б 50 млн грн. Акумулювати таку суму в умовах, коли всі донатять на фронт, майже неможливо. Робити дешевий історичний фільм — це дискредитувати тему в цілому.

Друга проблема — упередження дистриб’юторів, кінотеатрів, які до цього часу переконані, що в прокаті добре працюють комедії, а історичні стрічки — не дуже, а успішний прокат деяких історичних фільмів, зокрема й нашого «Будинку “Слово”» вважається випадковістю. Третя проблема — промоція. Держкіно зараз дає на це 150 тис. грн, цієї суми вистачає лише на виготовлення копій і постерів.

Лук’ян Галкін: Хочу поговорити про перетини виробництва сенсів і стабільної виробничої моделі. Володимире, зважаючи на ваш досвід, які ви бачите взаємовигідні конфігурації партнерств на українському медіаринку? Які з них можна спрямувати на закріплення ціннісного вектора інтересів української аудиторії, а які — на західний ринок?

  Засновник проєкту War of Words Володимир Бородянський закликав всіх гравців медіаринку діяти екстраординарно, зважаючи на становище, в якому нині перебуває Україна

Володимир Бородянський: Я люблю цифри й хотів би почати з них. Отже, скільки у нас грошей на ринку? У нас приблизно 5,5 млрд грн комерційних грошей, тобто це реклама й інші доходи телеканалів, і приблизно 3 млрд грн — це суспільні кошти. 8,5 млрд грн — це мало, але це не мало, бо ми — країна у війні. У телебізнесі є такий принцип: 55—60% бюджету має йти на виробництво контенту. Якщо ми візьмемо 60%, ми отримаємо десь 117 млн доларів на рік — стільки грошей в Україні є на виробництво контенту. Але ж де вони? І тут починається диявол в деталях. Ми живемо не за доходами і в нас дуже неефективна структура медіаринку. У нас багато каналів, у нас державний мультиплекс, у нашого Суспільного мовника — три канали, що на мою думку є неефективним. Але забудьмо про комерційні канали з їхніми 5,5 млрд грн. Залишається, як я вже сказав, 3 млрд грн. Якби я був міністром культури, я б сказав: ми будемо вас фінансувати, якщо 70% свого бюджету ви витрачатимете на виробництво суспільно важливого контенту. Що це означатиме? Скоріш за все нам доведеться «прикрутити» деякі канали, деякі державні канали — закрити.

Ми подивилися на ринок з точки зору грошей, а тепер подивімося з точки зору аудиторії. Зараз тут зібралася наша «бульбашка», нам подобається документальне кіно, таких людей в країні десь 500 тис. — 1 млн осіб. У нас є недообслужені верстви населення і сильно переобслужені. Аудиторія 40+ з точки зору новинного контенту, думаю, переобслужена. З точки зору розважального контенту ми всі недообслужені, а аудиторія, молодша за 40 років, особливо молодша 17 років, — це голе поле. Ми можемо цього не помічати, але так є. Екстраординарна ситуація вимагає екстраординарних дій. Де дії?!

Я зайшов на ютуб-канал «FreeДом», який має просувати наші наративи на Захід, і перевірив, скільки людей подивилися виступ Володимира Зеленського в ООН 11 місяців тому. На ютуб-каналі «FreeДом» цей виступ подивилися 36 тис. людей, на Суспільному — 1,5 млн, на каналі «Дождь» — майже 1 млн переглядів, на «24 каналі» — 229 тис. переглядів. Ми не можемо дозволити собі витрачати стільки коштів не на створення контенту для всіх верств населення. Потрібна зміна парадигми, і Суспільне це також має зробити, бо треба припинити дивитися на рейтинги каналів і почати дивитися на рейтинги контенту, який виходить за підтримки Суспільного на різних платформах. Зараз ми існуємо в старих парадигмах, але ми не можемо собі це дозволити, тому потрібно сісти й домовитися про зміну парадигм.

Лук’ян Галкін: Тут варто нагадати, що за всі роки свого існування в Україні Суспільний мовник жодного разу не отримав повного фінансування, передбаченого законом. Попри це, кризи стають для нас точкою зростання, де важливу роль відіграє підтримка донорів. Миколо, як ти вважаєш, якими є найважливіші результати співпраці Суспільного з донорами? І яких речей ми не зможемо досягнути без повноцінного фінансування, передбаченого законом?

 Голова правління Суспільного Мовлення Микола Чернотицький говорить, що Суспільне має стати лідером із виробництва документалістики в Україні.

Микола Чернотицький: Спершу я хотів би зазначити, що мені шкода, що у нас немає індустріальних комітетів. Індустріальний комітет радіо розвалився, індустріальний комітет ТБ не працює, всі міряються рейтингами, продовжуючи жити у старій парадигмі, про що говорив Володимир Бородянський. Думаю, треба міряти загальне споживання, тобто скільки контент, наприклад, Суспільного генерує загального споживання на різних платформах.

Нам вдалося реалізувати те, чого я не міг би уявити у мирний час, зокрема активізувати роботу з донорами, запустити пітчинги, посилити компанію в цілому. Крім цього, ми змогли звільнити «Олівець» і переїхати на Хрещатик, 26. Це непросто, коли йдеться про переміщення півтори тисячі людей навіть у межах Києва. В цей складний час ми маємо більше і більше робити з подвигів систему. Подвиг — це добре, але один раз. Якщо подвиг потрібен щодня, це означає, що ми погано працюємо на операційному рівні.

Зараз у нас війна, і я розумію, що закладені у законі 0,2% від формального бюджету на фінансування Суспільного, — це несправедлива цифра. Я сподіваюся, що буде знайдений баланс, щоб наша компанія зберегла свою системну роботу.

Лук’ян Галкін: Які ти ставиш найамбітніші цілі для компанії на найближчі 3—4 роки?

Микола Чернотицький: Я бачу нашу компанію лідером із виробництва документальних проєктів, а також успішних ігрових фільмів. Я би хотів, щоб Суспільне мало високий рівень довіри, без «культури подвигу» і щоб ми перестали займатися непрофільними для себе питаннями на кшталт утримання «Олівця» й інших квадратних метрів і зосередилися лише на виробництві контенту.

Лук’ян Галкін: Пане Микито, як ви думаєте, якими мають бути наступні кроки Суспільного для того, щоб запит на наш контент в українському суспільстві зростав і щоб вплив цього контенту ставав відчутнішим?

 Народний депутат Микита Потураєв говорить, що національні виробники документального продукту мають зосередитися насамперед на насиченні таким контентом внутрішнього ринку.

Микита Потураєв: Наша дискусія показала, що ми можемо достатньо швидко зібратися і на підставі озвучених сьогодні тез виписати зрозумілий план дій, що дозволить кардинально змінити ситуацію з виробництвом українського контенту. Хороша новина в тому, що ми точно знаємо, що робити, погана — в тому, що це все буде після виборів, коли з’явиться нова політична конфігурація. Система, яка зараз склалася і працює, має свої особливості, і я б їх не чіпав, бо у нас є пріоритети, тому хай уже все це доїде в нинішньому вигляді до перемоги.

Коли стратегія має більше однієї цілі, це погана стратегія. Нам треба визначитися, що нас більше цікавить — контент для України чи міжнародний контент. У мене немає відповіді на це питання, я просто кажу, що і те, й інше — це неможливо, оскільки маємо певний обсяг коштів, про що сказав Володимир Бородянський. З огляду на цей обсяг я бачу можливість створення контенту для України, хоча наявних грошей і на це недостатньо. Нам потрібні українські продукти, сильні українські бренди та сильний Суспільний мовник. І потрібно просувати окремі наші проєкти за кордоном, але, напевно, не за допомогою Держкіно.

На мою думку, першочергово ми маємо закрити власний ринок, власний медіапростір, причому справді для всіх верств. На мою думку, ми це можемо, і в цьому процесі я бачу Суспільне як флагмана. Тому наступного року ми не повинні допустити такого недофінансування Суспільного, яке означатиме його деградацію. Насамкінець я хочу наголосити: Суспільне — це один із чинників української перемоги.

Фото: Ігор Васильєв, «Детектор медіа»