«Коли знімаю стоп-моушн — ніби зливаюся з лялькою», — режисерка анімації Анастасія Фалілеєва

Анастасія Фалілеєва народилась у 2000 році в Кременчуці. Навчалася режисури анімації в Київському університеті імені Карпенка-Карого. Широкому українському глядачу вона відома завдяки анімаційному серіалу «Пес Патрон». Однак найважливіша частина її доробку створена з використанням аналогової стоп-моушн-анімації; професіоналів цієї техніки в Україні — лічені одиниці. Саме стоп-моушн-фільм Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» став лише другою українською картиною, відібраною в конкурс найпрестижнішого анімаційного фестивалю світу в Аннесі (Франція).

11-хвилинний фільм повністю намальований вугіллям на папері, зі вставками воєнної хроніки, це оповідь режисерки про 10-денний досвід життя в окупованому Ірпені й евакуації на вільну територію. Причому не менш травмівним, аніж окупація, стає досвід співжиття з партнером-кривдником, який своєю байдужістю, маніпуляціями та психологічним насильством робить ці 10 днів ще страшнішими. За емоційною інтенсивністю та візуальною майстерністю «Я померла в Ірпені» не поступається повнометражному фільму.

Українська прем’єра «Я померла в Ірпені» відбулася на кінофестивалі «Лінолеум», що зараз триває в Києві. Ми скористалися цією нагодою, або поговорити з Настею про пережите в окупації, анімацію як терапію та красу техніки стоп-моушн.

— Настю, вам лише 24 роки, а ви вже маєте неабиякі досягнення: три мультсеріали, участь у кінофестивалі в Анессі. То в якому віці ви зняли першу анімацію?

— У 12 років. Я ходила в дуже демократичну школу, але мені було нецікаво навчатися, то я постійно малювала на уроках, отримувала догани. А коли в 12 років отримала в подарунок iPad із програмою для стоп-моушну, то зрозуміла, що мої малюнки можна перетворювати на анімацію. Тож більше нічим не займалася. У шістнадцять, одразу після випуску зі школи, вступила в університет Карпенка-Карого на анімацію до Олега Педана. Хоча в Карпенка-Карого малих не люблять.

— А як вам удалося?

— Я єдина прийшла з ляльками, з роботами в стоп-моушн, із якимись етюдами. Він мене взяв, але попередив: «Буде важко». І дуже мене муштрував. Я рада, що він мені трапився, бо раніше мене ніхто особливо не підтримував: цькували в школі, батьки казали, що буду бідною, що треба щось робити прибуткове, ну хоча б промисловий дизайн.

— Виходить, що техніка стоп-моушн стала результатом такої собі життєвої лотереї? От не подарували б iPad…

— Ні, це не просто так. У мене в ранньому дитинстві не було друзів, бо жила в заміському будинку, але мала багато ляльок Барбі. І я гралася ними до 18 років, напевно. Завжди хотіла, щоб вони рухалися самі. Тож перші стоп-моушн я почала знімати саме з Барбі. Ці перші відео смішні, недолугі, але це дало мені велику фору ще в дитинстві.

— Ваші перші фільми «Поки не стане чорним» (2018) і «Тигр блукає поруч» (2020) зроблені японською. Чому так?

— Тому що в японській є слова, які описують стани, важливі для мене. Я люблю досліджувати такі теми, як нерозділені почуття, смерть. А в них у культурі це все відображається набагато тонше. Взагалі мені японська культура дуже близька, їхній підхід до глибоких тем. Навіть, думаю, на мій новий фільм вплинув японський підхід до розповідання історій. Як вони вміють метафорично обійти тему, не показати її напряму — мені так подобається.

— «Я померла в Ірпені» був для вас актом терапії?

— Тотальна терапія. У мене два роки після виїзду з окупації було відчуття, що я померла, і все, що зі мною сталося далі, — це якийсь передсмертний спалах. Я приймаю антидепресанти, працюю з психологом. Мені здавалося, що я там залишилася, поки не розійшлася з хлопцем-аб’юзером, який жив тоді зі мною, не почала з цього виходити й розуміти, що насправді все нормально, що я вижила і все ок.

Кадр із фільму «Я померла в Ірпені»

— Важко навіть уявити, що ви пережили.

— Ми вирушили з Ірпеня на десятий день з останнім конвоєм, який організувала місцева церква. І коли приїхали в Стоянку, через пів години подзвонив мужик, який координував виїзд, спитав, чи ми вже прибули, і коли я сказала, що так, почав кричати, що там уже машини розстрілюють. Ще пів години — і це сталося б з нами, тому що батьки мого хлопця дуже довго збирались. А в мене ж усе було зібрано заздалегідь. Вони ж, як у фільмі показано, отак барилися, думали, їхать чи не їхать. Я кричала на них, матюкала. В мене вже дах їхав. Тож фільм — жорстка терапія, тому що одне діло — просто пережити окупацію, а друге — переживати на додаток байдужість твого партнера. Ти ридаєш на підлозі, а він просто дивиться з іншого кута кімнати й каже: «Мені тебе не шкода».

Кадр із фільму «Я померла в Ірпені»

— Прямим текстом?

— Так. І таке почалося ще до війни. Тож терапевтичний момент дуже сильний. Причому спочатку фільм не вдавався. Я навіть подзвонила своєму продюсеру: не можу зробити, не клеїться. Ми починаємо розбиратися чому, і з’ясовуємо, що я досі боюся свого колишнього. В той вечір я зрозуміла, що треба змінити вектор оповіді, бо мій колишній партнер — головний кривдник у цій історії. Історія одразу зрушила з місця. Зараз я дуже радію, що така цікавість до фільму, це для мене легітимізація моїх почуттів. Але я це так не залишу, я хочу далі працювати в цій площині, бо ця тема у нас замовчується.

Кадр із фільму «Я померла в Ірпені»

— Які враження у вас про фестиваль в Аннесі?

— Я розчарована, чесно. Конкурс іноді зроблений незрозуміло з чого. З деяких фільмів просто виходиш і думаєш: «Що це було?». І ще, як на мене, менші фестивалі приділяють режисерам набагато більше уваги. Там дуже видно це розшарування: хто в конкурсі або хто представляє свою студію на «Кінофорумі», а хто тривалий час намагається потрапити туди. І це жах. Тому що я вважаю, що тільки твоя робота визначає, хто ти.

— Але ж будь-який великий фестиваль — це в потенціалі трибуна, щоб сказати й про себе, і про Україну.

— Нам не дали слова, не взяли більш-менш помітного інтерв’ю, нічого. Просто показали фільм. При тому, що інші фестивалі висвітлюють контекст дуже гідно. Одна компанія — не медіа — брала коментар, і то просили вирізати мої слова про Росію як терористичну державу, що, мовляв, це занадто гостро. Тож Аннесі не став трибуною, але він став каталізатором для показів нашого фільму на інших фестивалях, які трибуною таки стали.

— Ви ще встигли взяти участь у трьох серіалах. Як це суміщається з більш авторськими роботами?

— «Пес Патрон» — моя улюблена дитинка, я робила його паралельно з «Ірпенем». Це було шикарно. Для мене всі роботи дорогі, але, звичайно, фестивальні фільми — це квінтесенція того, що мене турбує.

Загалом я дуже багато працюю. Іноді руки болять від роботи, дуже стомлююсь. І саме тому мені треба, щоби всі мої проєкти, навіть реклами, приносили мені щось добре саме в ментальному плані.

— А можете пояснити профану, в чому, власне, краса техніки стоп-моушн?

— Я про це можу говорити годинами. Навіть собі на «Лінолеум» вишила кепку «Make Ukrainian stop-motion great again». Насправді стоп-моушн — суперважка штука, в якій ти все робиш сам. Сама будуєш ці приміщення, робиш кожен цвяшок, постійно торкаєшся ляльок. Я коли знімаю, обов’язково в темній кімнаті, то заходжу в стан, коли не думаю ні про що. Зливаюся з лялькою і можу отямитися, коли в мене так розболяться ноги, що треба йти посидіти, бо стояла весь день. І ще — справжність стоп-моушну. Я не розумію, коли його роблять через програми, де він уже як 3D. Люблю, щоб було видно, що він живий. Коли видно, що це справжній одяг, справжній пластилін, анімаційні скелети. Живість матеріалу мені нічого не замінить.

Я зараз роблю шматок анімації у фільм про Леся Курбаса. Просто віддушина. Заходжу в свою комірчину, мажу на декорації текстурну пасту, ліплю тисячу й одну руку з пластиліну... Коли я це роблю, то відчуваю, що не марную життя, розумієте? Малювати маркером по фотографіях і вирізати папір, тисячі листочків вирізати. Ну, хворе на голову (сміється).

Кадр із фільму «Я померла в Ірпені»

— Над чим ще ви зараз працюєте?

— На цей місяць у мене більшу частину часу забирає проєкт про Курбаса. Це моє повернення в лялькову анімацію. А так ми з моїми чеськими продюсерами готуємо новий проєкт. Я дуже забобонна щодо задумів. Тож можу тільки сказати, що це про ностальгію та плин часу. Це буде великий фільм, якісна лялькова анімація, яскрава по кольорах. До речі, сподіваюся, що зможу зробити хоча б якусь частину цього стоп-моушну в Україні, хоча тут хороших аніматорів три штуки і я просто боюся, що забракне рук, а сама не потягну. Цей фільм я виношую як свою найбажанішу дитину, бо це наскрізна тема всієї моєї творчості.