«Ми працюємо на самознищення»: українська редакція «Радіо Свобода» відзначила 70-річчя

Тож у розвідку на урочистості з нагоди події вона відправила мене, молодого і гарячого Пилипа.

Для яскравішого ефекту матінка порадила мені розпочати репортаж із опису фуршету. Або підслухати, про що гомонять легенди українського медіапростору на терасі з виглядом на Дніпро.

Я б так і зробив, якби не війна. Тому вибач, Антоніно, але почну з іншого.

«Завжди відчував, що робитиму репортажі з фронту»

«Привіт, друже!» – тисне мені руку Мар’ян Кушнір. Були часи, коли ми з Мар’яном ділили одну кімнату в гуртожитку Інституту журналістики КНУ. А тут і зараз, на затишному ґанку в центрі столиці, його товариство – це здебільшого люди в «пікселі».

Мар’ян Кушнір, воєнний кореспондент «Радіо Свобода»

Від 2015-го Мар’ян Кушнір працює воєнним кореспондентом «Радіо Свобода». У березні 2022-го, під час роботи в зоні бойових дій у селі Баришівка на Київщині, журналіст отримав контузію. У травні того ж року, готуючи репортаж з Донеччини, він потрапив під обстріл. Нині мій колишній сусід по кімнаті – лауреат журналістської премії «Честь професії» та володар ордену «За заслуги» ІІІ ступеня.

Запитую в Мар’яна:

— Нагадай, будь ласка, як ти потрапив на «Радіо Свобода»?

— У 2014-му, коли почалася війна, я вчився в ІЖ (Інститут журналістики). Якийсь час їздив із волонтерами на передову, а потім почав робити те, що вмію – писати/фотографувати/знімати. 

Прийшов до нині покійної Інни Станіславівни Кузнєцової (колишня головна редакторка київського бюро «РС»). Сказав, що був на війні, що хочу працювати. Ну і понеслося.

— Чому ти подався у воєнкори?

— Я завжди відчував, що опинюся на війні. Тільки не знав, як і коли це буде.

— Пам’ятаю, як у 2011-му чи 2012-му році ти організовував в інституті «Журвесну» (щорічний фестиваль для студентів і випускників ІЖ). Темою ти тоді «чомусь» обрав воєнну журналістику.

— Так, було таке. Вже тоді було відчуття у повітрі, що щось насувається.

— Який репортаж запам’ятався тобі найбільше?

— Коли ми із цим паном (киває в бік чоловіка у військовій формі поруч) у березні 22-го пішли на штурм Рудницького (село Броварського району на Київщині). Тоді я вперше спостерігав за роботою штурмовиків. Тоді ж зрозумів, наскільки це важка праця і як сильно ми повинні бути їм вдячні.

— Що ти відчуваєш, коли повертаєшся з передової до Києва?

— Контраст, звісно, відчувається. Але в голові з цього приводу я вже все розклав по поличках. Є фронт, а є мирна територія, де живуть люди і де зберігається державність. Головне – не забувати, що вона зберігається завдяки жертві наших військових.

— У чому для тебе ключова цінність «Радіо Свобода»?

— Це медіа, яке задає професійні стандарти. З одного боку, нам важко конкурувати з блогерами, які мають менше рамок. З іншого, саме «Радіо Свобода» дає мені можливість займатися воєнною журналістикою. За це йому і вдячний.

Сергій Нужненко (фотограф) та Мар’ян Кушнір (воєнкор «Радіо Свобода»)

На вулиці перестріваю Юрія Бондаря, директора Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, де вчилися ми із Мар’яном. Пан Юрій товаришує із «Радіо Свобода» ще з часів роботи в радянській газеті «Молодь України». Близько десяти років він виходив в ефір «РС» під псевдонімом «Юрій Дарій», а в 1998-му працював спеціальним кореспондетном радіо на зимових Олімпійських іграх у Японії.

Юрій Бондар, директор Науково-навчального інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка

— Пане Юрію, кого із журналістів «РС» із числа випускників та викладачів ІЖ ви могли б відзначити?

— Це ціла плеяда. Першим пригадується Сергій Набока. На жаль, він не встиг закінчити навчання на тоді ще факультеті журналістики, бо був заарештований (у 1981-му Сергія Набоку засудили до трьох років позбавлення волі за розповсюдження антирадянської інформації). Із сьогоднішніх випускників це Мар’ян Кушнір (див. вище). Інна Кузнецова, колишня очільниця київського бюро «Радіо Свобода», викладала у нас на кафедрі телебачення та радіомовлення.

— Як Інститут журналістики співпрацює з «РС» сьогодні?

— Цей зв’язок зберігався завжди. Наші студенти мали і мають змогу стажуватися в головному офісі радіо у Празі. А також проходити практику в київському бюро «Радіо Свобода», що забезпечує сучасні технічні можливості для якісної журналістської роботи.

Сергій Череватий (гендиректор «Укрінформ»), Наталія Лигачова (шеф-редакторка та голова ГО «Детектор Медіа»), Юрій Бондар

«Українська служба припинить існування, коли Україна стане Європою»

Я спускаюся в цокольне приміщення і потрапляю в світлий хол, де на мене та інших гостей вечора чекає фотовиставка про сімдесятирічну історію української редакції «Радіо Свобода». Зі світлин дізнаюся, що все почалося 16 серпня 1954 року в Мюнхені, з «трьох редакторів та однієї стенографістки». Далі – відкриття бюро української редакції в Києві (1992), запуск авторських програм (1994), поступовий перехід із мовлення на FM-хвилях в онлайн (від 2008), створення окремих, позарадійних медіапроєктів: «Схеми», «Крим. Реалії», «Донбас. Реалії» (від 2014).

Раптом помічаю серед натовпу постать, яка ніби зійшла з тих архівних фотографій. Це багаторічний ведучий «Радіо Свобода», колишній спеціальний кореспондент української редакції в Москві, публіцист, телеведучий, нічний кошмар Юлії Латиніної і той, хто «нагородив Шевченківську премію» – Віталій Портников.

— Пане Віталію, якою ви бачите місію українського «Радіо Свобода» в 2024-му?

— «Радіо Свобода» було і залишається стандартом свободи слова. І одним із рушіїв України у бік євроатлантичного простору.

На наших урочистостях я завжди кажу: прийде час, коли українська редакція припинить існування. Це буде час, коли Україна стане частиною Євросоюзу та НАТО. Час, коли вільна журналістика в Україні зароблятиме сама на себе, не шукаючи донорів та спонсорів. А до цього часу наша місія триває.

Віталій Портников

Ставлю те саме запитання Стівену Капусу, президенту «Радіо Свобода». «За сімдесят років наші першочергові цінності залишилися незмінними, – вважає пан Стівен. – «Радіо Свобода» – це дерево, коріння якого розрослося по всій Європі. Багато хто намагався зрубати його, але не вийшло, бо наші паростки міцні». Якби пан Стівен не був медіаменеджером, з нього вийшов би чудовий садівник.

Стівен Капус, директор «Радіо Свобода»

«Це професійне щеплення для журналістської кар’єри»

Поки у залі триває панельна дискусія про свободу слова, непосидющі медійники поволі збираються на терасі, де на них чекає фуршет і вино. Тут я зустрічаюся із Кирилом Лукеренком, виконавчим директором «Громадського радіо». «Радіо Свобода» пан Кирило слухає з перших років у журналістиці. Він наголошує: «РС» для «ГР» – не конкуренти, а колеги.

— Пам’ятаєте, як вперше почули «Радіо Свобода»?

— «РС» потрапило в моє життя з радіоприймачем. Половина з того, що говорили журналісти і ведучі, губилася через «глушилки», але сенс все одно не втрачався. А пізніше, вже молодим журналістом, я потрапив на практику до «Радіо Свобода» у Празі.

— Ось так просто взяли і потрапили?

— Так, написав листа і потрапив. Це були неймовірні два тижні.

Кирило Лукеренко, виконавчий директор «Громадського радіо»

— Які підходи в роботі «Радіо Свобода» запозичує для себе «Громадське радіо»?

— Такі авторитетні медіа, як «РС» і ВВС, завжди були для нас професійними взірцями. Зараз маємо із «Радіо Свобода» спільний проєкт – «Новини Приазов’я». З точки зору підходу до роботи з інформацією ми в одному човні. 

«Поговори зі Жмакіною», – хапає мене за руку Наталія Лигачова, шеф-редакторка та голова правління ГО «Детектор медіа». Антоніна попросила пані Наталію придивитися за мною-нетямущим, якщо раптом розгублюся серед поважного медійного панства. А слово шефині для мене – закон.

Тож продираюся крізь натовп до Юлії Жмакіної, колишньої журналістки «Радіо Свобода», а нині продюсерки «1+1». 

Пані Юлія про щось живо дискутує з колегами. Дебати були її стихією задовго до того, як Савік Шустер перетворив цей формат на телевізійний мейнстрим. У далекому 2002-му Жмакіній вдалося зробити те, що досі не вдавалося нікому з українських журналістів – затягнути до студії «РС» двох політичних антагоністів, Віктора Медведчука та Юлію Тимошенко.

«Я віддала “Радіо Свобода” дев’ять років свого життя. Там я отримала щеплення професійними стандартами на всю свою журналістську кар’єру, – згадує Юлія Жмакіна. – Хтось із моїх колег сказав (на жаль, не пригадаю, хто саме), що абсолютної свободи слова не існує. Я вважаю, що це справді так. Ландшафт української журналістики завжди змінювався зі зміною влади. Але “Радіо Свобода” завжди залишатиметься у цьому бурхливому морі надійним маяком».

«Війна – лише частина того, про що ми маємо розповідати»

Тридцять два роки із сімдесяти. Саме стільки існує київське бюро української служби «Радіо Свобода». Серед гостей вечора я знайшов людину, яка заклала першу цеглинку у фундамент київського офісу, хоча й не пропрацювала в ньому ні дня. Це Богдан Нагайло, колишній директор української редакції «Радіо Свобода» (1989-1991), а нині – головний редактор The Kyiv Post.

— Пане Богдане, як ви переконали керівництво у Празі, що корпункт «Радіо Свободи» має працювати в Києві?

— Переконувати довелося не празьке керівництво, а тогочасну українську владу. Я обережно закинув цю ідею Леоніду Кравчуку, коли брав у нього інтерв’ю в 1990-му. А за кілька днів на виступі Народного руху України публічно оголосив, що Леонід Макарович дав добро на те, щоб «Радіо Свобода» запрацювало в Києві. Зрештою, історія з відкриттям київського бюро тривала ще два роки, і завершив її вже мій наступник, Роман Купчинський.

Богдан Нагайло

— На вашу думку, як змінилася місія українського «Радіо Свобода» за ці сімдесят років?

— Як тоді, так і сьогодні, радіо несе до людей правду. Тоді це були інші умови, а зараз в Україні триває війна. «Радіо Свобода» має залишатися для української журналістики стандартом. І при цьому не забувати, що війна – це хоч і велика та важлива, але одна з частин того, про що ми маємо розповідати.

Насамкінець вечора мені вдається на кілька хвилин «вкрасти» у шановних гостей Наталку Седлецьку, нинішню керівницю київського бюро «Радіо Свобода». Цікаво, як пані Наталка відповість на запитання, яким я сьогодні вже всім набрид.

«Навряд люди, які створювали українську редакцію “Радіо Свобода” сімдесят років тому, розраховували на те, що наша історія буде настільки тривалою, – говорить Наталка Седлецька. – Сімдесят років потому Україна досі бореться за свою незалежність, а українська журналістика бореться із неправдою ворога. Можна сказати, що українське “Радіо Свобода” працює на “самознищення”. І це “самознищення” відбудеться не раніше, ніж в українському суспільстві запанує мир, демократія та свобода слова».

Наталка Седлецька

Той випадок, коли зворотній відлік до світлого українського майбутнього хочеться хоч трохи сповільнити, щоб якісна українська журналістика від «Радіо Свобода» ще пожила.

Власта Лазур (журналістка «Радіо Свобода»), Дмитро Лазуткін (речник міноборони), Андрій Юсов (представник пресслужби ГУР), Наталія Лигачова, Юрій Сугак (генпродюсер каналу «Ми — Україна»)

Севгіль Мусаєва (головна редакторка «Української Правди»)

Продюсер Олександр Богуцький та депутат Дмитро Разумков

Мар'яна Драч, депутат та історик Володимир В’ятрович 

Медіаменеджер Тарас Петрів, Юрій Бондар, Дмитро Разумков, Наталія Лигачова, Ярослав Железняк, Віталій Портников

Мар’яна Драч, директорка української редакції «Радіо Свобода»

Олександр Кліш, представник посольства США

Журналіст «Української правди» Михайло Ткач

Журналіст і письменник Станіслав Асєєв

Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній

Головний рабин України Моше Реувен Асман та предстоятель ПЦУ Епіфаній

Журналіст Віталій Портников, колишній посол України у Великій Британії Вадим Пристайко, депутатка Іванна Климпуш-Цинцадзе та екс-міністр закордонних справ України Павло Клімкін

Учасники панельної дискусії про свободу слова в Україні: Власта Лазур (журналістка «Радіо Свобода», модераторка), Юрій Ніколов («Наші гроші»), Крістіна Бердинських (журналістка-фрілансерка іноземних ЗМІ), Олексій Тарасов (головний редактор та ведучий Radio NV)

Фото Ігоря Васильєва