Новий прем’єр Франції. Про що варто знати українським журналістам

5 вересня президент Франції Емманюель Макрон здивував як соратників, так і опонентів.

Він призначив на посаду прем’єр-міністра представника партії «Республіканці», що посіла лише четверте місце на минулих виборах, 73-річного Мішеля Барньє. У котрий раз Францію сколихнув шквал політичних емоцій та протестів.

Низка українських ЗМІ також досить прохолодно оцінила нового французького прем’єра з огляду на той факт, що попри поважний політичний досвід Мішель Барньє «майже за 40 років не мав стосунку до «українського» питання».

Але це твердження геть суперечить тому, що пан Барньє особисто зробив для України.

У травні 1995 року автор цих рядків, як міністр охорони довкілля та ядерної безпеки України, супроводжував тодішнього міністра охорони довкілля Франції Мішеля Барньє у поїздці на аварійну Чорнобильську АЕС. Мета термінового приїзду мого колеги в Україну була пов’язана з підготовкою позиції «Великої сімки» до переговорів з Україною щодо подальшої долі ЧАЕС після вибуху четвертого реактора у 1986 році та масштабної пожежі у жовтні 1991 року на другому енергоблоці, що ледь не спричинила нову ядерну катастрофу.

Наша поїздка на Чорнобильську АЕС стала насиченою і досить ризикованою. Річ у тому, що окрім звичайної програми ознайомлення іноземних гостей з проблемами аварійної і все ще діючої тоді АЕС, міністр Барньє захотів особисто побачити так званий об’єкт «Укриття» (або ж «Саркофаг»), який накривав зруйнований вибухом четвертий реактор. Нагадаю, що його збудували у 1986 році, коли на станції в екстремальних умовах і високих рівнів радіаційних полів проводились ліквідаційні роботи з використанням недосконалих техніки та технологій.

І як з’ясувалося пізніше, «Саркофаг» не був герметичним (більше однієї тисячі квадратних метрів щілин) і не забезпечував ізоляцію від зовнішніх метеоумов та витоку радіації, а його конструкції не були надійними і могли зазнати колапсу.

З огляду на все це для гостей спорудили спеціальне оглядове приміщення, надійно захищене від радіаційних впливів і розташоване за кілька сотень метрів від об'єкта «Укриття».

Але міністр Мішель Барньє висловив бажання особисто пересвідчитися у наявності проблем і наполіг, щоби ми з ним піднялися на дах «Саркофагу».

Похід на дах об'єкта «Укриття» був цілком екстремальним. Нас у ньому супроводжували директор АЕС Сергій Парашин та посол Франції Мішель Песік.

Найбільшою загрозою у процесі безпосереднього перебування на даху були ризики переопромінення. У цьому ми переконалися наблизившись до величезного отвору у «Саркофазі». З одного боку, через отвір було видно усі жахи зруйнованого вибухом реактора, а з іншого прилади вимірювання радіаційних полів одразу ж почали сигналізувати про небезпеку переопромінення.

Після відвідання ЧАЕС Мішель Барньє виклав мені не лише свої враження, але й багато пропозицій щодо можливої співпраці України з «Великою сімкою» у подоланні наслідків найбільшої ядерної катастрофи світу.

Невдовзі після відвідання міністром Барньє ЧАЕС нарешті почалися реальні зрушення у вирішенні чорнобильських проблем. 8 серпня 1995 року президент України Леонід Кучма звернувся до прем’єр-міністра Великобританії Джона Мейджора з пропозицією розпочати переговорний процес України з «Великою сімкою». Мене було призначено головою офіційної урядової делегації України на переговорах з питань Чорнобильської АЕС.

Переговори стартували у вересні 1995 року у Відні. І як одразу ж з’ясувалось, сторони окреслили головні розбіжності позицій України та «Великої сімки». Вони полягали у принципах фінансування чорнобильських програм. Я відстоював право України отримувати безповоротні субсидії (гранти), а представники «Великої сімки» виступали за залучення міжнародних кредитних ресурсів. Декілька раундів переговорів позиції Сторін не змінили.

Нарешті, коли здавалось, що переговорний процес вже не має шансів на успіх, народився компроміс: програми прибуткових проєктів, як то будівництво нових генеруючих потужностей замість зупинених блоків ЧАЕС, будуть фінансуватись за рахунок кредитування, а всі інші неприбуткові проєкти щодо перетворення ЧАЕС в екологічно безпечну систему отримають безповоротне субсидування.

20 грудня 1995 року в місті Оттава (Канада головувала тоді у «Великій сімці»), відбулось підписання Меморандуму про взаєморозуміння між урядами країн «Великої сімки», комісією Європейського співтовариства та урядом України щодо закриття Чорнобильської АЕС.

І вже наступного року на Генасамблеї ООН було започатковано створення Міжнародного Чорнобильського фонду для фінансування цієї масштабної програми співпраці, а також були зроблені перші внески десятків країн-донорів.

У грудні 2000 року Чорнобильську АЕС було зупинено назавжди. І тоді почався процес виведення її з експлуатації. Сьогодні, за рахунок коштів країн-донорів постала нова гігантська споруда так званий «Саркофаг»-2. Вона надійно ізолювала як зруйнований реактор, так і перше аварійне «Укриття» від радіаційних впливів на довкілля, на майданчику ЧАЕС збудовані сучасні сховища для довготермінового зберігання відпрацьованого ядерного палива та низка виробництв для переробки та захоронення радіоактивних відходів. Також сьогодні фінансується багато інших проєктів необхідних для поступового переведення АЕС в екологічно безпечний стан.

Сукупна вартість проєктів сягає понад $10 млрд.

Особливо варто наголосити: Чорнобильська трагедія, як встановила наша спеціальна парламентська комісія, відбулася унаслідок конструктивних вад реакторів РВПК, а не помилок оперативного персоналу. Ці реактори постали біля Києва рішенням Кремля попри позицію тодішньої української влади, яка виступала проти цього. Після розпаду СРСР Україна залишилася наодинці з проблемами подолання наслідків небаченої раніше у світі ядерної катастрофи. Росія, як спадкоємиця СРСР повністю усунулась від допомоги Україні у подоланні наслідків цього масштабного лиха.

А тому візит міністра Мішеля Барньє на ЧАЕС став вирішальним у прискоренні усіх важливих процесів, що передували переговорам України з «Великою сімкою» та спільною реалізацією програм подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Тож насамкінець раджу українським журналістам, які стверджують, що прем’єр Мішель Барньє «на попередніх посадах не опікувався Україною і лише дотично перетинався з «українськими» питаннями», більш відповідально ставитися до підготовки своїх публікацій у ЗМІ, а також ретельніше вивчати реальні факти становлення української державності після проголошення незалежності 1991 року.