Дебати Трамп—Гарріс. Україні тепер треба працювати на двох напрямках

Після вибуття з передвиборних перегонів Джо Байдена на додаток до одного достатньо непередбачуваного кандидата в американській президентській гонці з’явився ще один недостатньо відомий. Причому не тільки для України чи світу загалом, але й для самих Сполучених Штатів. Через тривале і, здавалося б, комфортне для Камали Гарріс перебування в тіні президента Байдена майже третина американських виборців напередодні передвиборних дебатів визнавали, що потребують більше інформації про неї.

Потреба зрозуміти, хто така Камала Гарріс, який її світогляд, чим вона відрізнятиметься від Байдена, наскільки вона здатна проявити лідерство, необхідне для президента США, загострилася. Особливо зараз, коли перша хвиля захоплення, породжена, як на мене, більше фактом зняття Байдена, аніж номінацією Камали, почала спадати, й Америка перейшла до фінальної стадії виборчих перегонів. Як результат, перевага Гарріс у найважливіших для перемоги штатах (так званих swing states), що фіксувалася місяць тому, напередодні дебатів майже девальвувалась, а шанси обох політиків на перемогу напередодні дебатів фактично зрівнялися.

Навряд чи під впливом дебатів ці цифри кардинально зміняться до самого дня голосування: рівень поляризації в американському суспільстві настільки значний, що кампанія із суттєвою перевагою одного кандидата апріорі виглядає малоймовірною, а ризики оспорювання результатів виборів, особливо з боку Дональда Трампа, — високими.

Так чи інакше для Гарріс передвиборні дебати мали стати передусім можливістю презентувати себе як потенційного майбутнього президента США, надолуживши одночасно брак обізнаності як з її позиціями з ключових для американців питань, так і з її життєвою історією. І ця презентація мала відбутись у дуже некомфортному форматі — під час її першого в житті особистого спілкування з Дональдом Трампом.

Гарріс була не першою жінкою-кандидаткою, яка брала участь у виснажливому політичному спарингу з любителем «альтернативних фактів» і персональних образ Трампом. До неї це вже робила Гілларі Клінтон. Але, на відміну від Гарріс, на момент дебатів виборці знали Клінтон занадто добре і чудово розуміли її сильні та слабкі сторони.

Гарріс, яка більшу частину професійного життя працювала прокурором, а половину політичного життя віцепрезидентом, котрий точно знав, що таке субординація і що його позиція — це насправді позиція президента, чітко розуміла, що її завдання на цих дебатах — не відбиватися від нападок Трампа, а засудити його. Як колишня прокурор засуджує підозрюваного у численних злочинах.

Її завдання не стримувати себе, що рекомендували робити Трампу, а навпаки, максимально відкритися, продемонструвати здатність гідно реагувати навіть у найбільш некомфортних і спонтанних ситуаціях. Її завданням було перетворити основну зброю для нападок на Байдена з боку кампанії Трампа — вік — на важливу зброю уже проти самого Трампа. Показати, що він представляє не просто найконсервативніше крило Республіканської партії, а що він уособлює правий екстремізм.

Окрім того, завданням Гарріс на дебатах було максимально продемонструвати, що, на відміну від Дональда Трампа, вірного президента своїх виборців, вона спроможна стати президентом для всіх американців. Не просто демократів і не просто жінок чи темношкірих, а й поміркованих республіканців і незалежних виборців.

Іншими словами, вона мала зробити все можливе не для того, щоб консолідувати голоси всіх, хто визначився, а схилити на свій бік голоси тих, хто ще вагається, за кого віддати свій голос, якщо віддати взагалі. Фактично її презентація була спрямована не на абстрактні десятки мільйонів американців, а на тих умовних кількасот тисяч, які зрештою визначать підсумок голосування в найбільш критичних для перемоги штатах.

Можливо, саме тому Камала впродовж останнього місяця кампанії активно використовувала терміни, атрибути та риторику, яка раніше була більш властивою для республіканців і передусім для Трампа з його America First: демонстративні вияви патріотизму, суцвіття американських прапорів на мітингах, слово «свобода» як ключове. (Хоча раніше це було більше словом із республіканського словника: демократи надавали перевагу і багато хто з них досі надає (як Байден) слову «демократія».)

Гарріс зуміла нанизати на свою чи не єдину дійсно успішну історію як віцепрезидентки — кампанію за репродуктивну свободу жінок — інші більш універсальні свободи. Віцепрезидентці вдалося, за її словами, заручитися підтримкою близько 200 республіканців включно з колишнім віцепрезидентом Діком Чейні, про що вона не оминула нагоди згадати в присутності Трампа на дебатах.

Великою мірою всі ці завдання Гарріс на дебатах виконала. Хоча у неї і були переконливі ораторські «перформанси» під час одних праймеріз дебатів виборчої кампанії-2020, коли вона жорстко ставила на місце Джо Байдена, та у сенаті, вчорашній вечір у США був її зірковим часом як публічного спікера на посаді віцепрезидента, та й, можливо, загалом у її політичній кар’єрі. Чудово підготовлена, впевнена у собі, іронічна й дошкульна, вона не стримувала себе у тому, аби натискати на найбільш вразливі місця Трампа, висміяти його як не словом, так промовистими жестами.

І Трамп, потрібно визнати, їй відверто в цьому допомагав. Він жодного разу не поставив Гарріс у ситуацію, коли їй просто забракло б заготовлених тез. Так само, як вона зрештою не змогла загнати його в нішу правого екстремізму, він, як на мене, не зміг закріпити її образ як політика, котрий в деяких позиціях насправді тяжіє до лівого екстремізму, представляючи ліве, прогресивне крило Демократичної партії.

Попри закиди Трампа в бік Гарріс, що вона «марксистка» і ризикує перетворити США на «Венесуелу на стероїдах», йому так само не вдалося зліпити з Гарріс «співучасницю» всіх провальних рішень і політик Байдена (зрештою, це ж адміністрація Байден—Гарріс ), а це саме те, що його кампанія намагалася робити останніми тижнями. Врешті-решт, складається враження, що він і надалі вибрав стратегію залишатися президентом своїх виборців, а не всієї Америки, і зробив ставку на те, аби мобілізувати свій електорат, а не поборотися за тих навіть у власній партії, хто не може підтримати його, але й не готовий проголосувати за Гарріс.

Однак не треба тішити себе ілюзіями, що після цих дебатів більшість виборців почне вважати, що Камала Гарріс як президент краще дасть раду двом питанням, які найбільше турбують американського виборця, — питанням економіки та імміграції. Ризикну припустити, що у цих питаннях першість і надалі належатиме кандидату від республіканців. Так само, як кандидатці від демократів і далі належатиме першість у тому, як краще забезпечити репродуктивну свободу жінок.

Крім того, не виключено, що деякі позиції Трампа в очах американського виборця й надалі виглядають більш чіткими, зрозумілими та, зрештою, чесними. На жаль, війну Росії в Україні можна віднести до таких позицій, хоч би як прикро нам було це чути.

На двічі поставлене запитання від ведучого про те, чи бажає він перемоги України і чи це в інтересах США, він так само двічі проартикулював, що бажає якнайшвидшого завершення війни і переговорного врегулювання. Неодноразово повторив Трамп і свою передвиборну мантру, що завершить війну ще до того, як офіційно вступить на посаду. Це на противагу правильним, але доволі розлогим поясненням Камали про те, що якщо не допомагати Україні, то Путін піде далі.

Результат — лише закріплена в очах американського виборця картинка, що Трамп хоче якомога швидше завершити війну, а Гарріс прагне й надалі перетворювати її на чергову для Америки безкінечну війну (forever war), із чим, власне, асоціюється стратегія Байдена щодо України «так довго, як потрібно». Або ж спровокувати ядерне зіткнення з РФ, про що так само не оминає нагоди наголосити Трамп, граючи на страхах американців. Третього, мовляв, із демократами не дано.

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що насправді відмінність між позицією Трампа та Гарріс з погляду завершення війни в Україні може бути не настільки суттєвою, як це випливає з публічної риторики.

Існує чимало підстав вважати, що нинішня адміністрація Байден—Гарріс теж насправді бажає якнайшвидшого завершення війни у вигляді переговорного врегулювання. Просто демократи не можуть говорити про це чесно та відкрито, бо, по суті, стали заручниками власної позиції, що саме Україна (а не американський президент, як пропонує Трамп) має прийти і попросити допомогти їй укласти перемир’я. І було б цікаво почути, як Гарріс відповіла б на запитання ведучого, чи бажає вона перемоги України, і якщо так, то що власне вона вважає цією перемогою. Бо якщо це просто констатація факту, що «Україна все ще вільна» (Ukraine is stil free), як люблять наголошувати в нинішній адміністрації, то це не та перемога, яка влаштовує саму Україну.

Що робити в такій ситуації Україні? Очевидно, працювати паралельно по двох треках.

Перший — витиснути максимум можливого ще з нинішньої адміністрації США під соусом підготовки президентської спадщини Байдена, але й так само спадщини Блінкена як держсекретаря, Саллівана як радника з нацбезпеки та далі за відповідним списком. Україна сьогодні не в тій ситуації, коли може зручно всістися і з попкорном спостерігати за виборчими перегонами у США, як це роблять у багатьох столицях світу. У нас немає розкоші чекати спочатку виборів, потім інавгурації, а опісля ще формування уряду.

Не Україна, звісно, визначатиме спадщину Байдена (та його профільних топ-посадовців), але Україна однозначно буде присутня в цій спадщині, і наше завдання — донести власне бачення, як ми бажаємо бути в ній присутніми. І йдеться не лише про вирішення термінових завдань, які потрібні Україні для закріплення Курського моментуму і які вже тривалий час не вдається пробити через Білий дім. Зокрема, про зняття обмежень на дозвіл завдавати глибші удари по території РФ, створення ППО-щита принаймні над західною та південно-західною частинами України, переведення двосторонньої безпекової угоди в Конгресі США в статус закону, запрошення до НАТО з розробкою зрозумілого алгоритму процесу вступу необов’язково «тільки після перемоги».

Другий трек — це, власне, робота з кандидатами та їхніми командами. На цьому етапі вже зрозумілий розклад не лише по віцепрезидентах, а й по колу людей, до яких так чи інакше найбільше дослухаються Трамп і Гарріс і які, відповідно, можуть посісти чільні позиції в їхніх урядах. Наразі варто надати належне проактивній позиції України на цьому треку з доволі майстерно виконуваним делікатним балансуванням між двома таборами. «Інших американців у нас немає, ми повинні працювати з тими, які є», — доводилося чути на закритих зустрічах від представників української влади. Позиція, з якою складно посперечатися, бо це дійсно так.

Виклики на треку взаємодії з кандидатами та їхніми командами на перший погляд зовсім різні: присутність важкого емоційного багажу з Україною у Трампа і відсутність емоційного зв’язку з Україною (та й належного рівня інтересу до нас) у Гарріс та її найближчого оточення.

Хоча варто нагадати, що у випадку президентства Байдена ми стали свідками прецеденту, коли главою Білого дому було обрано політика, який настільки добре знав і цікавився Україною. «Найбільший експерт з України в адміністрації Байдена — сам Байден», — любили казати окремі представники його адміністрації. Однак так парадоксально склалося, що саме президент, який є головним експертом по Україні, виявився і найбільшою перепоною для ухвалення рішень, що є критично важливими для безпеки України і справжнього завершення війни, а не лише для якогось крихкого перемир’я. Хоч би яке рішення з початку вторгнення ми розглянули, навряд чи знайдеться хоча б одне, де останньою дипломатичною фортецею, яку довелося брати Україні та партнерам у США, був би не особисто Байден.

Однак виклик, який є спільним у контакті з двома кандидатами, — це знайти правильні аргументи, аби переконати, чому перемога України у війні в інтересах самих США. І це ще раз підкреслює критичну важливість, неймовірну відповідальність і потребу ретельної підготовки анонсованого Зеленським Плану перемоги, котрий він хоче презентувати обом кандидатам уже за лічені тижні.