Як знищують адвокатське самоврядування, або Чому реформа на часі

18 вересня розпочинає роботу ХХ з’їзд суддів України. Сама собою ця подія є важливою, оскільки серед питань, які форум розглядатиме, — не лише суто внутрішні, суддівські, що стосуються власне суддівського корпусу, дообрання Ради суддів, розгляду нової редакції Правил суддівської етики, а й ті, що зачіпають інтереси всього українського суспільства. Серед них — обрання суддів Конституційного суду України та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) від суддів України.

Для адвокатів особливо актуальним є обрання членів Вищої ради правосуддя. Річ у тім, що українська адвокатура має свою квоту в цій конституційній інституції — два члени ВРП обираються з’їздом адвокатів України. І разом з іншими інституціями (президент України, Верховна Рада України, з’їзд суддів України, з’їзд вчених України) вони формують цей конституційний орган. Членство у ВРП дає змогу адвокатурі впливати на притягнення суддів до відповідальності, формувати суддівський корпус, визначати правову політику держави.

В січні 2022 року два члени ВРП від адвокатів Павло Гречківський та Олексій Маловацький, як тільки реально постало питання про оцінювання доброчесності членів ВРП, м’яко кажучи, покинули це поважне товариство, бо таке оцінювання для них могло закінчитися не дуже добре. Адвокатура вкотре виявила не найкращі якості, позаяк призначення цих двох членів ВРП було дуже й дуже спірним, а їхня втеча від оцінювання доброчесності — принизливою. Надто привабливим для них було обратися вдруге на ці посади (навіть усупереч закону, який дозволяє це лише раз), зберегти високий статус члена ВРП і значні винагороди. Але сталося те, що сталося. І за таких обставин Рада адвокатів України, яка й сама була сформована в далеко не демократичний спосіб, мала б у 45-денний термін призначити з’їзд адвокатів для обрання двох нових членів ВРП від адвокатів України замість утікачів.

Та якби ж то!

З’їзд адвокатів, який виявився не потрібним керівній верхівці

З’їзд адвокатів України, згідно з законом, має проводитися не рідше, ніж раз на три роки, і є найвищим органом адвокатського самоврядування. Останній з’їзд адвокатів України відбувся в лютому 2019 року. Тоді ж, до речі, за досить сумнівних обставин і були повторно обрані членами ВРП панове Гречківський і Маловацький. Замість того, щоби скликати з’їзд адвокатів України, Рада адвокатів України (РАУ) у вересні 2022 року ухвалює рішення не проводити з’їзду та конференцій адвокатів у регіонах через воєнний стан, а питання їх проведення вирішити за три місяці після закінчення останнього.

Дивне рішення. Безвідповідальне й безсоромне, ухвалене до того ж нелегітимним, як на мій погляд, органом. Річ у тім, що Рада адвокатів, зокрема і її керівники, якими нині репрезентують себе Лідія Ізовітова, Валентин Гвоздій і Олексій Кухар, була сформована 9 червня 2017 року. П’ятирічний термін їхніх повноважень, як це й передбачено законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», сплив 10 червня 2022 року.

Безсоромно використовуючи режим воєнного стану, РАУ, не маючи на це жодних правових повноважень, замість того, щоби скликати з’їзд адвокатів України, незаконно легітимізувала діяльність регіональних рад адвокатів і продовжила собі повноваження на невизначений строк.

Це дуже прикрий казус в історії української адвокатури.

Чинне законодавство не наділяє Раду адвокатів України повноваженнями продовжувати каденцію ні самій собі, ні тим більше регіональним органам адвокатського самоврядування. Мало того, що РАУ саботує виконання обов’язку щодо скликання з’їзду адвокатів України для виконання ним своєї конституційної функції — обрання двох членів ВРП від адвокатури, вона в такий спосіб іще й спотворює саму суть адвокатського самоврядування. Суть ця полягає у тому, що всіх, хто мітить у керівники чи то регіональних, чи загальнодержавних органів адвокатського самоврядування, обирають безпосередньо адвокати й на чітко визначений строк.

Закон не містить жодних підстав для його продовження. Строк сплив — дякуємо, обираємо нових. Позазаконне наділення повноваженнями органів адвокатського самоврядування, термін діяльності яких сплив, по-перше, є неприхованою спробою підпорядкувати ці органи РАУ, чого бути не має. А по-друге, обурює адвокатів, яких позбавляють права обирати на новий строк своїх повноважних представників.

Чому адвокатське самоврядування знищено?

Саме так, знищено, бо як інакше можна назвати стан, коли всупереч закону й волі адвокатів нині в державі діють нелегітимні Рада адвокатів України на чолі з Лідією Ізовітовою, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, яку очолює Сергій Вилков, Вища ревізійна комісія адвокатури на чолі з Максимом Болдіним, усі регіональні ради адвокатів, регіональні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури та ревізійні комісії? Вони давно вичерпали свій строк повноважень, і скажу чесно, стає моторошно від того, що керівники цих «органів», як і їх члени, проводять засідання, щось там самі для себе вирішують, штампують свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, наплювавши на закон, який обмежив їхні повноваження строком у п’ять років.

Так відбувається тому, що всі керівники цих органів — при посадах, більшість із них отримує чималу винагороду за свою «діяльність». Строк перебування на цих посадах зараховується їм у страховий стаж, і в такий спосіб в українській адвокатурі сформувався корпус сірих директорів, з легкої руки Портнова народжених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У цьому законі є, крім багатьох інших, норма, що спотворює всю суть адвокатського самоврядування, руйнує те, що століттями відвойовували адвокати, — право самим обирати органи адвокатського самоврядування, вирішувати свої внутрішні потреби. Тепер для того, щоб у регіонах провести збори, конференцію адвокатів, вимагається дозвіл РАУ. Вона ж має затвердити, «спустити», так би мовити, «згори» регламент «регіональної конференції» адвокатів. Без такого дозволу збиратися адвокатам зась.

У жодній іншій адвокатурі світу немає такого свинства, коли для того, щоб провести збори її членів у Львові, Києві чи Луцьку, потрібна згода їх світлості керівництва Ради адвокатів України. Я з адвокатурою більш як 51 рік. Я застав іще радянську адвокатуру, і даруйте, такої дурні, як просити Київ, пані Ізовітову, дати згоду на проведення зборів адвокатів у Луцьку, не зустрічав за весь час. Нинішнє ж керівництво РАУ з превеликим ентузіазмом ухопилося за цю можливість і користується нею, паплюжачи всю суть адвокатського самоврядування.

На практиці це призвело до того, що будь-які спроби регіонів організувати зібрання адвокатів без освячення РАУ безбожно караються, їхні рішення скасовуються. На сьогодні в Україні в трьох регіонах (Львів, Одеса, Черкаси) ради адвокатів узагалі не мають повноважних керівників, замість них є виконувачі обов’язків голів рад. А місто Київ, Київська та Сумська області не мають навіть своїх представників у Раді адвокатів України саме через те, що збори в них були проведені без згоди РАУ. З тих самих причин не мають своїх представників у Вищій кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури адвокати міста Києва.

Оцінювати таке паплюження РАУ адвокатського самоврядування інакше, ніж як його нищення, перетворення на пародію, глузування з нього, не вдається. Нині всі ці «органи» та їх керівники поставили себе вище за закон і адвокатуру, вони ігнорують як приписи «свого» закону, так і традиції адвокатури, за якими вона живе століттями. Рада адвокатів України у своєму секретаріаті витворила вісімнадцять різного роду відділів і управлінь, імітуючи «міністерство адвокатури» за рахунок внесків адвокатів. Хоча закон зазначає, що Національна асоціація адвокатів, цей витвір Портнова, є некомерційною організацією, нині все, що нею видається, є платним. Платять за складання іспитів, видачу посвідчень, річні внески, подання скарг на адвокатів, проходження стажування, семінари, й усі ці побори з адвокатів і не лише з них освячуються потребою функціонування адвокатського самоврядування, нині нелегітимних Ради адвокатів України, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури та всіх їхніх регіональних меншин.

Ми є свідками й, на жаль, учасниками повної руйнації адвокатського самоврядування в Україні, бо там, де слід було б заявити про це на весь голос, мовчимо. Це і є те, що по суті руйнує адвокатуру, деморалізує її, спотворює сутність адвокатського самоврядування. Винні в цьому три особи: Лідія Ізовітова, Валентин Гвоздій і Олексій Кухар як керівники РАУ. Звісно, всі члени РАУ теж мають нести персональну відповідальність за паплюження адвокатського самоврядування, й не лише моральну.

Я не знайшов у жодному з протоколів РАУ протесту когось із її членів або хоча б голосу за те, що досить принижувати адвокатське самоврядування, слід виконати вимоги закону про обрання легітимних його органів, урешті виконати вимоги Конституції України щодо обрання членів ВРП від адвокатів, а не від пані Ізовітової і тих, хто при ній. Проведення з’їзду адвокатів не має залежати від примх очільників РАУ та від спотвореної ними системи адвокатського самоврядування. Нинішній його стан — сором і ганьба для всієї адвокатури.

Адвокатура, яка лягла під когось, — уже не адвокатура, а повія, так не має бути. Дуже прикро, але обґрунтовуючи небажання проводити з’їзд адвокатів і виправдовуючи такий ганебний стан, РАУ покликається на думку президента Ради правових та адвокатських товариств Європи Марка Елліса та виконавчого директора Асоціації юристів Макса Гуілла, які нібито зазначали, що зміна керівництва адвокатурою в часи війни не йде на користь. Не знаю, може, щось таке панове Гуілл і Елліс і сказали за чаркою кави, але ключовими в цьому покликанні є репрезентація очільниками РАУ себе як «керівників адвокатури».

Виявляється, змінити головнокомандувача армії, міністрів, голів ОВА в часи війни можна. А от керівників органів адвокатського самоврядування — зась, дуже вже ці персони прикипіли до своїх крісел, фактично окупували адвокатське самоврядування. За такого підходу залишилося проголосити нинішню РАУ довічною, а трони її керівників — пожиттєвими. Та чи погодяться на таку дифензиву адвокати? Сумніваюся.

І ще. Якщо описана в статті ситуація наразі не є пріоритетом для політики нової пані міністра юстиції Ольги Стефанішиної, то кому як не самим адвокатам пояснити державі, що так більше тривати не може? Що держава в ім’я правосуддя та перспективи вступу України до ЄС у моменти кризи має реагувати й регулювати ситуацію у сфері на користь громадян і правосуддя. А також змінювати закони, що уможливили такий стан справ у адвокатурі.