«Книга живе довше, ніж репортаж», — інтерв’ю з автором збірки «Деокупація» Богданом Логвиненком

Оригінал публікації на сайті «Шпальта» за посиланням

Упродовж 2022 року команда проєкту «Ukrainer» подорожувала деокупованими територіями та створювала відеорепортажі про міста і села, які зазнали російського терору. Згодом на основі цих матеріалів вийшла збірка засновника проєкту Богдана Логвиненка під назвою «Деокупація. Історії опору українців. 2022». 

У ній він зібрав побачене на деокупованих територіях, історії від місцевих жителів та особисті переживання під час поїздок. 

«2022 року в інтерв’ю запитували, чи буде наступна книга. Тоді я сказав, що найближчим часом писати не планую, а вже через місяць почав працювати над “Деокупацією”», — згадує письменник.

За словами автора, його збірка — це форма терапії, завдяки якій він зміг наново пережити важкий досвід та, зрештою, відпустити його.

Логвиненко припускає, що місцеві жителі також ділилися власними історіями, значною мірою аби відрефлексувати травматичні події.

Команда «Ukrainer» вирішила готуватися до поїздки одразу після звільнення перших населених пунктів у квітні 2022 року. За словами Логвиненка, єдиною їхньою підготовкою було проходження курсу з домедичної допомоги.

«Якось уночі ледь не наїхали на нерозірваний снаряд, який буквально стирчав з асфальту. Часто ще прилітало поруч, але до цього неможливо підготуватися», — переконаний автор.

У книзі також дуже багато особистих історій, чого абсолютно немає в репортажах, додає Логвиненко. 

У книзі історії, які не передати через відео

Поїздки для команди стали своєрідним стрибком у невідомість. Бували дні, коли вони довго та марно блукали населеними пунктами у пошуках людей.

«Пам’ятаю, їхали вночі Святогірськом. Думали заночувати у монастирі, бо контактів у місті не було взагалі. Дорога туди йшла через міст. Але коли ми до нього під’їхали, побачили, що між нами та монастирем — Сіверський Донець. Міст був повністю зруйнований», — розповідає Логвиненко.

Журналісти думали, що ночуватимуть в автівці, але у центрі міста зустріли волонтера, який відбудовував один із готелів Святогірська. Там вони й заночували.

«Уже згодом, під час презентації у Луцьку, нам розповіли про чоловіка, який відкрив там паб, який назвав ім’ям Бориса Джонсона. Виявилося, що цей підприємець тримав у Святогірську піцерію — одну з найпопулярніших у місті, — де ми їли ще під час експедиції, задовго до повномасштабної війни. А будував піцерію той самий волонтер, який дав нам прихисток». 

«Такі геть несподівані зустрічі й наповнювали книгу, бо подібні збіги неможливо передати у відео, камера не може записувати все», — продовжує Логвиненко.

Книга живе довше, ніж відеорепортаж

Завдяки тому, що команда побувала на всіх деокупованих територіях, книга зібрала цілісну історію деокупації у 2022 році, переконаний автор.

Окрім текстів, тут є також і оригінальні відеорепортажі «Ukrainer» із цих поїздок. Їх можна переглянути, відсканувавши QR-коди на початку розділів.

«Книга живе довше, ніж відеорепортаж. Коли її читатимуть через 10-20 років, буде можливість передивитися відео. Це може повернути довіру до цього тексту, бо є історії, які видаються доволі міфічними, в які важко повірити», — каже Богдан Логвиненко. 

«Деокупація» також нещодавно потрапила у шортлист Літературної премії Пітерсона 2024 року. Цю нагороду отримують твори, які сприяють кращому розумінню України чи українського народу.

«Мені здається, що «Деокупацію» та інші подібні твори купують зараз, щоб читати згодом. Наразі люди бояться цих тригерів, щоб не розклеїтися зовсім. Але, як на мене, ці книги є життєствердними. Скільки б не було у них страждань, але головний фокус усе ж на опорі українців», – додає Логвиненко.

Під час презентації Богдан Логвиненко також поділився, якою була б книга про деокупацію Донеччини, Луганщини чи Криму.

На його думку, це буде твором, який неможливо буде написати швидко. У ньому треба буде досліджувати опір українців від початку окупації 2014 року. 

«Якщо у цій книжці були історії вцілілих, то там будуть історії закатованих».

Про росію світові мають розповідати українці

Значну частину життя Богдан Логвиненко подорожував автостопом, зокрема Західною Європою, східними Балканами, країнами Балтії тощо. 

На початку 2010-х років, до початку війни з росією, Логвиненко також їздив автостопом і росією. Каже, зараз, на основі цих подорожей могла б вийти окрема книжка про справжнє обличчя російського народу. 

«Це було уже після війни з Грузією. Тоді кожен рускій говорив, що не має грошей, “щоб пожрать”, але одночасно стверджував, що вони “весь мір на колені поставлят”», — розповідає автор. 

На думку Логвиненка, в Україні є безліч авторів, які готові вивчати та аналізувати цей парадокс та створювати якісну русистику. 

Це необхідно, щоб світ перестав давати росіянам майданчики для висловлення власних наративів, як нещодавно сталося на Венеційському бієнале*.

*На 81-му Міжнародному Венеційському кінофестивалі показали документальну стрічку про військових армії росії — «Росіяни на війні». Її створила російсько-канадська режисерка та колишня працівниця російського пропагандистського державного каналу Russia Today Анастасія Трофімова. 

«Усю нашу історію вони розказували, що таке Україна. А ми маємо зробити так, щоб почули нас. І це мають бути сотні голосів. Бо зараз ми глобально не можемо пояснити світу, що росія — це хвороба, а щоб вилікуватися, її потрібно деімперіалізувати та розділити», — переконаний Логвиненко. 

На думку засновника Ukrainer, серйозною помилкою, яку допустили українці на початку повномасштабного вторгнення були спроби деморалізувати росіян. 

«Ми показували які вони дурні, але що мало бути далі? Вони мали вийти на мітинги? Почати сумніватися у своїй владі? Те, що ми цього очікували є свідченням того, що ми насправді дуже погано їх знаємо. Бо росія залишається цим феодальним, страшним, імперським суспільством, яке накачане пропагандою, де немає нічого близького до європейських цінностей», — мовить письменник.

Не всі усвідомлюють наскільки строкатою та багатонаціональною є Україна 

Проєкт Ukrainer, засновником якого є Богдан Логвиненко, цьогоріч відзначив восьму річницю створення. 

З 2016 року Ukrainer знайомить з культурою різних регіонів країни, показує місцевих героїв та, як пишуть самі автори проєкту, «шляхом ретельних досліджень формують, ким є українці та доносять це світу в доступній медійній формі».  

В одній зі своїх публікацій, Логвиненко стверджував, що «не всі нації світу усвідомлюють наскільки строкатою та багатонаціональною є Україна». 

Він додає, що упродовж століть Україною проходило дуже багато народів, цьому сприяло її географічне розташування. Це дуже вплинуло на її національне розмаїття сьогодні.

«Ми маємо думати про себе, як про політичну націю. Не треба питати “чому національні спільноти не говорять українською”. Бо у радянському союзі рідна мова зберігалась в ужитку лише вдома. І якщо в українців була українська, то в етнічних румунів, угорців та інших це були їхні рідні мови. Це необхідно зрозуміти та не клеймити за це. Казати “Ви ще не вивчили українську, означає що ви недостатньо українці” — це позиція поразки. Це вигідно росії та дуже на неї схоже», — стверджує Логвиненко.  

Наша роль показувати, що живемо у фантастичній країні

З 2022 року Ukrainer сфокусувався на висвітленні російсько-української війни. 

За словами Логвиненка, цей поворот відбувся ще до початку повномасштабного вторгнення, адже на той момент скупчення російських військ уже були на кордоні з Україною, тож не було причин зволікати. 

«Я переконував, навіть, якщо це накрут та маніпуляція росіян, про це необхідно розповідати”.

Наразі ж відбувається синергія між Ukrainer-ом до вторгнення і після, певнить журналіст.

«Ми розуміємо, що наша роль показувати, що ми живемо у фантастичній країні, у фантастичному суспільстві. Маємо підтримувати це відчуття важливості того, за що ми боремося», — наголошує Логвиненко.

Засновник проєкту зізнається, — не думав, що проєкт набуде таких масштабів.

Зараз він розрісся до власного видавництва, продакшену та 11 іншомовних версій, які об’єднані назвою Ukrainer International. 

«Я уявляв Ukrainer короткочасовим проєктом, в якому ми реалізовуємо невелику експедицію Україною на півтора року, видаємо, фіксуємо і закриваємося. В процесі ми зрозуміли, що нам важко обрати пріоритетні теми й хочеться знімати про все. Адже в Україні настільки цікаво, що не хочеться їхати кудись ще», — каже журналіст.

Наразі Богдан Логвиненко шукає собі гідну заміну, адже «в кожній інституції має бути змінність управлінської гілки». 

Фото Ігоря Константинюка