Путін наказав звільнити Курщину до 1 жовтня: які проблеми можуть виникнути у ворога. Інтерв’ю з Олексієм Мельником

Очільник країни-агресора Росії Володимир Путін наказав своїй армії звільнити Курську область від українських сил. Проте диктатор наголосив, що його пріоритет залишається незмінним: загарбання українських земель, а не захист власної території. Тому головна проблема, перед якою постане окупант, – брак резервів. За оцінками, для операції зі звільнення Курщини Росія має зібрати угруповання чисельністю близько 50 тисяч військових. І це проблема.

Ще одна проблема – географічні особливості Курщини, зокрема природна перешкода у вигляді річки Сейм, зруйновані мости й переправи. Отже, завдання агресора ще більше ускладнюється. У таких умовах традиційні методи ведення війни, якими завжди послуговуються російські війська, просто не працюють. Курщина – це не Донбас.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.

– Путін віддав наказ своїм генералам звільнити Курщину до 1 жовтня. Чи вважаєте ви, що в російської армії дійсно є така можливість? Як події можуть розвиватися далі?

– Він не просто віддав наказ. Він публічно закликав їх, апелюючи до "священного обов'язку". Принаймні з того, що ми знаємо в публічній площині, Путін наголосив на необхідності якнайшвидшого звільнення і витіснення українських сил із території Курської області. Чи є такий дедлайн – кінець вересня – чи ні, важко сказати. Але абсолютно очевидно, що така установка від Путіна є. І це не вперше. Адже від самого початку Курської операції було оприлюднено відео наради Путіна з генералами, де ті його переконували, що "це станеться протягом наступних кількох днів".

Наскільки це реалістично? Начальник генштабу Герасімов запевняв Путіна, що це реалістично було зробити протягом кількох днів, тобто до середини серпня. Цього не сталося. Не сталося з двох причин. Перша – це дії українських військових на цьому напрямку, які заважають реалізувати такі плани російського військово-політичного керівництва.

Друга причина – неправильне, абсолютно неадекватне розставлення пріоритетів керівництвом Росії. Це також було озвучено Путіним публічно: що для нього наразі пріоритетом є загарбання українських територій, населених пунктів, квадратних кілометрів і вихід на адміністративні кордони Донецької області, а не захист власної території Курської області. Про співгромадян там узагалі ніхто нічого не говорить.

– Дійсно, абсолютно неадекватна розстановка пріоритетів. На ваш погляд, завдяки чому Росія зможе здійснити цю операцію щодо витіснення українських сил із Курщини? Досвід попередніх тижнів продемонстрував, що це завдання нереально виконати лише завдяки тим силам, які вдалося зібрати. Адже не було масштабного перекидання сил з українського фронту.

– Для цього потрібні додаткові сили. Ми можемо робити певні висновки з того, що спостерігається протягом уже шести тижнів. У Росії не все добре з резервами. Вільних оперативних стратегічних резервів немає або ж вони зберігаються для того пріоритету, про який я говорив, – наступу на території України.

Для того, щоб витіснити українські сили з Курської області, потрібно, за приблизними оцінками, близько 50 тисяч особового складу. Це класика наступальної операції. Має бути чисельна перевага у 3-5 разів.

За приблизними оцінками, українське угруповання на Курщині становить 10-15 тисяч. Але це якщо говорити у відриві від контексту. На тих рубежах на Курщині, на які вийшли ЗСУ, склалися хай не ідеальні, але дуже сприятливі умови, щоб утримувати їх. Є природні перешкоди у вигляді річки Сейм, зруйновані мости, переправи. Це перше.

Друге – це те, що Росія воює традиційними методами. Те, що досить добре працює в умовах українського Донбасу, не зовсім добре працює у тих природно-географічних умовах, які склалися на території Курської області. Килимове бомбометання по населених пунктах, по ключових пунктах дислокації – там цього просто немає. Немає єдиної лінії оборони. Тому росіяни постають перед певними труднощами також тактичного характеру.

– Наразі активно обговорюється тема нових озброєнь, які могла б отримати Україна від західних партнерів на нинішньому етапі війни. Зокрема, йдеться про ракети Tomahawk. Чи вважаєте ви, що ця зброя могла б стати зброєю, що здатна змінити хід війни – game-changingweapon? Чи є теоретична можливість колись отримати "Томагавки"? Якщо так, чи означатиме це перелом у війні?

– Якщо говорити про game-changing, то не можна казати, що якийсь один вид озброєнь може переломити перебіг війни. Візьмемо, до прикладу, HIMARS чи ATACMS. Кожен із таких сучасних видів озброєнь дає перевагу на певний період, допоки противник не пристосується і не розробить систему нехай не протидії цим озброєнням, але зменшення ефекту від їхнього застосування.

Але навіть якщо йдеться про короткотермінову перевагу, це все одно дуже важливо. Тому що в певний час усе це може акумулюватися і наблизити переломний момент.

На жаль, я поки що не поділяю оптимізму щодо найближчої перспективи отримання "Томагавків". Спостерігаючи за цією сагою навколо ATACMS, дозволів, заборон, зняття дозволів, а потім спростування, боюся, з "Томагавками" нас очікує приблизно та сама історія. Хоча останні події можуть прискорити ці процеси.

Можливо, останні повідомлення про взаємодію Росії з Іраном і Північною Кореєю можуть прискорити процеси ухвалення рішення щодо зняття обмежень на застосування ATACMS по території Росії. Причому, тут також важливо звернути увагу на те, що наших партнерів більше турбують загрози, які походять від передачі Росії технологій Північної Кореї, Ірану й Китаю, ніж потенційні загрози, які становить для України передача озброєння з цих країн Росії для підтримки війни.